Культурологія - Шейко В.М. - 3.3. "Техне" як культурно значуща майстерність у житті людини

Техне (від грец. techne - мистецтво, майстерність, уміння) - одна з базових характеристик грецької культури. Це широке поняття, що охоплює майже всі сфери людського існування. Майстерне виробництво чого-небудь у грецькій традиції розумілося як "техне". Мистецтвом для греків була не тільки праця архітектора, але й праця теслі, ткача. Таким чином, терміном "техне" позначали будь-яку людську працю (на противагу витворам природи), яка є творчою (на противагу пізнавальній), базується на вмінні, а не йде за натхненням, ґрунтується на правилах і канонах, а не лише на досвіді. Греки були переконані, що вміння в мистецтві - досить істотний компонент, тому ставилися до мистецтва (в тому числі мистецтва теслі, ткача) як до розумової діяльності. У своєму визначенні мистецтва греки наголошували на знанні, наявному в мистецтві, і цінували мистецтво найбільше саме за це знання.

Таке уявлення про мистецтво охоплює загальні для архітектури, живопису й скульптури риси, але стосується також і ремесла. Широке розуміння мистецтва, якому, швидше, відповідає сучасний термін "майстерність", побутувало до кінця епохи античності і тривалий час зберігалося в європейських мовах.

Греки не поділяли мистецтво на витончене й ремісниче, вважаючи, що будь-яке мистецтво може бути прекрасним. Ремісник (деміург) може досягти досконалості в будь-якому мистецтві і стати майстром.

У філософській спадщині Арістотеля значна увага приділялася поняттю "техне", техніці. У "Нікомаховій етиці" Арістотель доводить, що техніка - розумна, творча поведінка, що має в основі правильне знання. Техніка не є необхідною, тому що виробляється лише людиною і залежить від правильного знання. Метою втілення техніки є не сам процес чи результат, а людина. Цілі суспільства визначають вигляд і вид техніки.

Отже, давньогрецьке поняття "техне", що мало широкий культурологічний смисл, поступово звузилося і стало позначати сукупність засобів людської діяльності, створюваних для здійснення процесів виробництва різних благ. Основне призначення техніки - часткова або повна заміна виробничих функцій людини з метою полегшення праці.

Техніка й культура мають певну подібність, але водночас суттєво різняться. Техніка у руках людини сприяє вияву того, що колись було приховано в природі, адже техніка є складовою самої культури. Культура та техніка - одночасно і надбудова, і фундамент. Культура має дві сторони - матеріальну й духовну; техніка також, крім суто матеріальних, має й духовні параметри. На думку П. Козловскі, сутність техніки належить сфері духовного, сфері репрезентації й вияву дійсного в людському розумі. У техніку втілений певний дух, техніка - це сфера реалізації духу.

3.4. Поняття "калокагатія" в давньогрецькій культурі

Калокагатія (від - прекрасний, agathes - добрий) - сукупність достоїнств, загальних, прийнятих чеснот, що роблять їхнього носія - грека-чоловіка - визнаним членом суспільства (спочатку гетерії - співдружності, потім поліса - міста-держави), шанованим, гідним слави й визнання та, відповідно, - носієм суспільного блага, добра, а тому і втіленням прекрасного. Спочатку слова (у множині) позначали військову доблесть, чесноти, які, як можна бачити в "Одіссеї" Гомера, мають лише най достойніші - "аристо", тобто аристократи, що протиставлялися юрбі, масі. Пізніше "калокагатія" сприймається як ідеал цивільних позитивних якостей, що відповідають інтересам, специфіці й історичній еволюції грецького поліса, зокрема переходу від військових (аристократичних) чеснот - мужності, сміливості, відваги - до "мирних" (полісних) - справедливості, розуму, розважливості. Ідеал полісного виховання поєднує військові та цивільні чесноти. Античний ідеал громадянина-воїна зумовив виникнення уявлення про гармонійний розвиток особистості, злиття тілесного розвитку й моральної досконалості.

Для греків краса і моральність не розривалися, моральне не відокремлювалося від прекрасного. Усе корисне, потрібне, а також нечасте або недоступне всім було прекрасним. Інакше кажучи, "усе гарне буде прекрасним, а прекрасне - гарним" (Сапфо). Греки цінували й розуміли красу як природне вираження порядку речей, природну доцільність. Людина від природи наділена здатністю відрізняти прекрасне від потворного й бачити добре (яке завжди прекрасне) і зле (яке завжди потворне). Добро як повнота життя, як природна досконалість завжди захоплює, зачаровує людину, пояснює їй, заради чого вона живе. Наприклад, краса Єлени змушує старців говорити про неї як про жінку, заради якої варто вести війну.

Однак краса й прикрашання не завжди означали добро. Прекрасні солодкоголосі сирени захоплюють усіх, хто пропливає повз них, приречуючи на загибель.

Античність не знає добра, блага, одягненого в скромний одяг самокатування й неповноцінності. Життя, повне сил і достатку, - це і є добро й благо. Зачарування, гармонія космосу - це і є краса. Космос - порядок речей, який спостерігається людиною і містить прекрасне, тобто це і є прекрасне улаштування. Людина, дивуючись і захоплюючись, сама живе відповідно до міри та краси, які пов'язані із космосом. Звідси грецькі уявлення про споглядання, про пайдею, про кращих чоловіків. З переходом пріоритету від військових чеснот до мирних стверджується думка про духовну красу (і її відмінності від фізичної). її розвивав, зокрема, Сократ. Але краса речей і самої душі пов'язується, як і раніше, з природою, природною доцільністю, а не з духовним абсолютом, якого античність не знає. Сам Сократ говорив про прекрасне те ж, що й про добро. Це свідчить, що калокагатія залишається для греків ідеалом у досягненні природної досконалості.