Культурологія - Шейко В.М. - 7.2. Становлення теорії культури в європейській філософії Нового часу. Французьке просвітництво про закони духовного життя

Найінтенсивніше у класичних формах просвітницький рух виявився у Франції. Основні передумови французького Просвітництва пов'язані насамперед із кризою абсолютизму й розхитуванням феодалізму, станової системи. Діяльність французьких просвітителів привела до бурхливого розвитку буржуазних відносин, а наприкінці століття - і до політичної революції.

У вченні французьких просвітителів про людину всіляко підкреслювалася вирішальна роль виховання в широкому значенні. Виховання розумілося не лише як спрямований виховний вплив, а й як увесь сукупний вплив "середовища", що охоплює умови життя, громадські порядки, звичаї, думки та ін. Ця концепція знайшла завершене вираження в К.А. Гельвеція (1715-1771), який доводив, що виховання цілком формує людину. Цю думку, хоч і в пом'якшеному вигляді, поділяла більшість мислителів, що й робило їхню філософію переважно філософією освіти. У своєму педагогічному романі "Еміль, або Про виховання" (1762) Ж. Ж. Руссо детально розробив питання про шляхи формування фізично й морально здоровішого молодого покоління, здатного жити своєю працею.

Педагогічна система Ж.Ж. Руссо заснована на розвиткові природних задатків і схильностей дитини, вона передбачала ретельне оберігання й від згубного впливу суспільства. У своїй книзі Ж.Ж. Руссо описав виховання хлопця Еміля, учителем якого стала насамперед природа. Хлопець пізнавав її таємниці під час прогулянок, у процесі невимушених бесід зі своїм наставником. Велике місце у вихованні Еміля приділялося праці. Юнак учився різним ремеслам, щоб бути підготовленим до трудового життя в провінційній глушині. Але його духовний розвиток був специфічним. Йому було дозволено читати тільки дві книги - Біблію й "Робінзона Крузо" Д. Дефо. Заперечення інтелектуального багатства, інтелектуального блиску цивілізації характерне для культурологічної й виховної позиції Ж.Ж. Руссо. Еміль ізольований не лише від сучасної культури, але й від офіційної церкви. Найважливішим фактором його виховання була "природна релігія", що заперечує богослужіння, усю церковну обрядовість. Його релігійність виявлялася у виконанні не стільки релігійних, скільки загальнолюдських заповідей, що вимагають завжди творити добро й боротися зі злом. Виховна позиція Ж.Ж. Руссо оригінальна, але в цілому, вона була в руслі загально-просвітницьких ідей.

Суть французького Просвітництва полягає в комбінації класичного раціоналізму з ідеальним уявленням про розквіт наук, загальним поширенням знань, моральним удосконалюванням людей, викорінюванням забобонів. Історичний процес уявлявся французьким просвітителям як постійне наближення до торжества розуму. Вони були переконані в необмежених можливостях наук і перетворенні свідомості людей через освіту. Теоретичним завершенням просвітницьких концепцій суспільного прогресу стала праця Ж. Кондорсе "Ескіз історичної картини прогресу людського розуму". У ній розвиток історії автор трактував за аналогією до розвитку науки; більше того, прогрес суспільства й прогрес науки разом з освітою, по суті, ототожнювалися.

У французькому Просвітництві історія стала предметом філософствування. Вольтер (1694-1778) ввів термін "філософська історія". Філософська історія - це філософські міркування про єдність і загальну спрямованість всесвітньої історії, філософське осмислення історії цивілізації й методів історичного пізнання. Розвиток наук і мистецтв, на думку Вольтера, - критерій суспільного прогресу. Змістом діяльності просвітителів став суд над історією й громадськими порядками з позиції розуму. Вони різко критикували все нерозумне й неприродне. Усе це, на їхню думку, підлягало усуненню. Особливо бурхливо просвітителі боролися з католицькою церквою, з християнством взагалі. У Вольтера подібна критичність виявилася найбільш яскраво, хоч він і вдався до ідеї Бога. Бог, на думку Вольтера, одухотворив усе суще, додав йому гармонійності. Наявність божества Вольтер аргументував посиланнями на розумний устрій природи, оскільки в ній усе необхідне і вражає своєю доцільністю. Бог у його філософській системі - не творець Всесвіту, а лише його мудрий організатор та архітектор. Така філософська теорія була виявом деїзму. І все-таки Вольтер бачив, що світ, створений божественно, не позбавлений недоліків. Він переповнений злом. Причина його виникнення була незрозумілою й особливо хвилювала письменника.

У зв'язку з цією недосконалістю життя Вольтер дійшов висновку про необхідність віри в караючого Бога. Релігія, на його думку, необхідна для того, щоб стримувати пристрасті деспотів та оберігати права власників від замаху незаможних. Він зізнавався, що не хотів би мати справу з правителем-атеїстом, який, не лякаючись відплати після смерті, міг покарати його за виступи проти влади. Крім того, ідея караючого Бога - це бар'єр на шляху до різних порочних спокус. Незважаючи на те, що сам не дуже вірив у муки пекла, Вольтер стверджував: "Я прагну, щоб мій постачальник, мій кравець, моя дружина вірили в Бога: я думаю, що тоді мене рідше будуть обкрадати й рідше наставлятимуть роги" ("Розмова між А, В і С"). Звідси його знаменитий вислів: "Якби Бога не було, його варто було б вигадати" ("Послання до автора "Книги про трьох ошуканців").

Найістотніша істина для Вольтера - свобода. Вона осмислювалася ним насамперед як право особистості на нічим не обмежену діяльність. Він різко протестував проти насильства над свободою людини, над її прагненням вільно влаштовувати свою долю відповідно до своїх здібностей і бажань. Головне для Вольтера - покінчити з феодальним беззаконням. Філософ виступав за такий лад, при якому враховувалася б воля всіх громадян, суворо дотримувалася б законність, установлена в інтересах більшості населення.

Вольтер рішуче засуджував війни, коли на догоду правителям у криваву бійню втягувалися тисячі людей. Військові авантюри, на його думку, - прямий наслідок феодальних порядків, при яких монарх - всесильний, а маси - безправні. Він вважав безглуздістю й варварством загибель націй у результаті ворожнечі двох правителів через спадщину: "Нехай вони б'ються на двобої, якщо їм хочеться, але щоб цілий народ приносився в жертву їхнім інтересам - це жах" ("Розмова між А, В і С").

Вольтера як просвітителя особливо обурювало будь-яке насильство над думкою. Особливо енергійно він атакував християнство, відкидаючи його претензії на духовне управління суспільством. Не може бути духовним керівником той, хто домагається цього права через насильство, а історія Церкви, на думку Вольтера, - це "безперервна мережа чвар, обману, утисків, шахрайства, зґвалтувань і вбивств" ("Обід у графа де Буленвілье").

Ідеалом Вольтера були суспільство й культура, засновані на "природних законах", тобто на прадавніх установках людського життя: на почутті любові до дітей і батьків, на чесності, людяності. У сучасних Вольтеру умовах ці природні почуття й принципи поведінки часто порушувалися. Але філософ вірив у прогрес. Людство, на його думку, поступово звільняється від неправильних понять, забобонів. Чим вище цивілізація, тим краще, на думку Вольтера, дотримуються "природні закони", тим менше злочинів, противних духу людяності. Природність і цивілізованість для нього - не взаємовиключні, а навпаки, родинні поняття. Він найменше був схильний вважати все природне, морально здорове ознакою життя первісних народів. На його переконання, дикун спотворює природу, а культурні люди, навпаки, наслідують її. Чим більше розвинені мистецтво й освіта в цілому, тим легше виконуються "природні закони". Діалектичне вирішення питання про співвідношення природи й цивілізації - одна із сильних сторін вольтерівських поглядів на культуру.

У теоретичній спадщині Ж.Ж. Руссо, навпаки, проблема цивілізації знайшла інше вирішення. Улітку 1749 р. Діжонська академія оголосила конкурс на твір на тему: "Псуванню вдач чи їх поліпшенню сприяв розвиток наук і мистецтв?" Питання, поставлене Академією, давно хвилювало Ж.Ж. Руссо. Критичне ставлення до сучасної йому цивілізації, що визрівало в його свідомості протягом багатьох років, нарешті отримало можливість оформитися в певну систему. За порадою Д. Дідро він вирішив взяти участь у конкурсі. "Усе інше моє життя й усі мої нещастя, - писав Ж.Ж. Руссо, - були неминучим наслідком цієї фатальної миті". Руссо дав відповідь на запитання Діжонської академії із запалом і переконаністю пророка, що розповідав людям істину. За своїм духом і формою трактат Руссо був радше запальним закликом до світу, що гинув у пороках, закликом до його порятунку, ніж науковий твір. У "Міркуванні" Руссо говорив про згубний вплив цивілізації на людську моральність. Розвиток науки призвів, на його думку, до розпаду тієї гармонії, якою насолоджувалася первісна людина, живучи в умовах наївного злиття з природою. Неминучими супутниками цивілізації виявилися розкіш, втрата простоти й природності в спілкуванні людей одне з одним. Одночасно з критикою цивілізації взагалі Руссо виступив також і проти аристократичної салонної культури, яка, на його думку, перешкоджала розвиткові правдивого, емоційно виразного мистецтва.

Сучасників найбільше вразила не стільки руссоїстська критика пороків цивілізації ("неприродність" європейських порядків уже була темою "Персидських листів" Ш.Л. Монтеск'є), скільки явне надання переваги доцивілізаційному природному стану людей, що багатьма сприймалося як заклик відмовитися від благ цивілізації й повернутися до первісної природи.

Отже, усі науки й мистецтва породжені, на думку Руссо, людськими пороками, вони шкідливі за своїми результатами: породжують ледарство, призводять до втрати громадських якостей, формують систему деградуючого виховання й зовсім не роблять людей щасливими. Водночас Ж.Ж. Руссо зазначав, що історичний процес незворотний, а повернення людини до доцивілізаційного стану неможливе і небажане. Людина, на думку Ж.Ж. Руссо, змінюється під впливом цивілізації. Критикуючи цивілізацію, Ж.Ж. Руссо водночас схилявся до думки про можливість створення майбутнього суспільства, заснованого на принципах свободи, рівності, демократії, справедливості, з розвинутою системою суспільного виховання.

Необхідно зазначити, що Ж.Ж. Руссо прагнув привести у відповідність до своїх поглядів і власне життя. Він відмовився від усіх світських задоволень, дорогого одягу, став вести трудове життя. Цільна натура Руссо, його прагнення жити в строгій відповідності до принципів, які він пропагував, шокували не лише світське суспільство, але й багатьох просвітителів, приватне життя яких не завжди відповідало їхнім теоріям. Однак, незважаючи на неоднозначність, ідеї Ж.Ж. Руссо значно вплинули на філософське осмислення проблем культури, а також на світову культуру взагалі.

Значного розвитку ідеї Просвітництва набули й у творчості Д. Дідро (1713-1784). Уся діяльність Д. Дідро, по суті, була присвячена грандіозному проекту - створенню "Енциклопедії наук, мистецтв і ремесел". Завдяки його зусиллям в "Енциклопедії" співпрацювали найталановитіші . просвітителі - Монтеск'є, Вольтер, Гольбах, Мармонтель та ін. Редактором був Д. Аламбер, однак усі основні видавничі справи доводилося вести Дідро. Основною думкою "Енциклопедії" Дідро й Д'Аламбера став взаємозв'язок усіх явищ у світі, який, будучи джерелом технічних, наукових, філософських та інших знань, надає їм ознак єдності. Д. Дідро підкреслював також зворотний вплив науки й мистецтва на дійсність. Відзначаючи роль і значення праці у створенні матеріальних цінностей, він твердо вірив у силу розуму, у нездоланність прогресу. Оптимізм Дідро вселяв у серця передових людей того часу надію на швидкі зміни у всіх сферах життя. В "Енциклопедії" розгорнулася критика дворянських привілеїв, енциклопедисти викривали зловживання в судочинстві, протестували проти колоніальних захоплень, работоргівлі. Вони проголошували рівність, готуючи ґрунт для революції.

За своїми світоглядними установками Д. Дідро був послідовним матеріалістом та атеїстом. Якщо Вольтер вбачав роль релігії в підтримці морального стану людини й суспільства, то Дідро обґрунтовував етику, засновану на принципах людяності, що не має нічого спільного з релігійними вченнями. Особливо яскраво критика релігії й церкви пролунала в його романі "Черниця".

Художню творчість Д. Дідро розглядав як наслідування природи. В епоху освіти мистецтво дедалі частіше розглядалося як щось вторинне стосовно життя. Однак Дідро не зводив призначення мистецтва лише до відтворення природи. Він ставив перед ним не лише образотворчі, але й виховні завдання. Естетичний вплив художнього твору, за слушним переконанням Дідро, багато в чому залежить від того, які моральні питання він вирішує, як впливає на свідомість і душу людини. Усі ці ідеї Дідро не суперечили загально-просвітницьким установкам, а ідеалом для просвітителів було поєднання морального і естетичного.

Таким чином, французьке Просвітництво - це класичний раціоналізм, віра в прогрес суспільства й культури, критика християнства взагалі й католицької церкви зокрема, заклик до руйнування привілеїв і забобонів, що пригнічували розвиток людини і суспільства. Французькі просвітителі вірили в цивілізацію, в її гуманістичну спрямованість, вірили в те, що культура вдосконалює людину. Водночас для них була характерна думка про необхідність повернення до природності, природи, про згубну роль цивілізації (Ж.Ж. Руссо). Деякі з цих ідей були підхоплені мислителями наступних епох і не втратили своєї актуальності й нині.