Культурологія - Шейко В.М. - 8.3. "Філософія духу" Г. Гегеля - суб'єктивно-ідеалістична теорія культури

Г.В.Ф. Гегель є найвидатнішим представником німецької класичної філософії. Гегель народився в 1770 р. у Штутгарті в сім'ї впливового чиновника невеликої німецької держави - герцогства Вюртемберг. З 1788 по 1793 р. Гегель вивчав філософію й теологію в Тюбінгенському університеті. Після закінчення університету він певний час працював домашнім учителем у Берні, а також у Франкфурті-на-Майні. У 1801 р. захистив докторську дисертацію й незабаром став професором Єнського університету. За своїми філософськими поглядами Гегель у цей час підтримував "філософію тотожності" Шеллінга й разом з ним видавав "Критичний філософський журнал". Перша видатна праця Гегеля - "Феноменологія духу" (1806), у якій викладено основи гегелівської філософії. Унаслідок припинення занять в Єнському університеті під час окупації Єни наполеонівською армією Гегель переселився в Бамберг, де редагував місцеву газету. У 1808 р. став директором гімназії в Нюрнберзі; тут він створив свою найбільшу працю - "Науку логіки". У 1816 р. був запрошений у Гейдельберзький університет, а в 1818 р. - у Берлінський, де пропрацював професором (а певний час і ректором університету) аж до своєї смерті в 1831 р.

Величезне значення теоретичної концепції Гегеля полягає в тому, що він представив увесь природний світ, історію й культуру у вигляді процесу, у безперервній зміні й розвиткові. Цей розвиток, за Гегелем, має свою внутрішню логіку, підпорядковується певним закономірностям. Для Гегеля природа є похідною від надприродного духу. Вихідним пунктом філософської концепції Гегеля стало положення про тотожність буття й мислення.

Первісна тотожність, що утворює субстанціальну основу світу, є, за Гегелем, тотожністю буття й мислення, у якому, однак, споконвічно існує відмінність між об'єктивним і суб'єктивним, але сама ця відмінність існує лише в мисленні. Мислення, за Гегелем, - це не лише суб'єктивна людська діяльність, але й незалежна від людини об'єктивна сутність, першооснова, першоджерело всього існуючого. Відповідно, єдність (і відмінність) буття і мислення, предмета думки й самої думки є необхідним вираженням сутності мислення, яке, мислячи саме себе, роблячи себе предметом мислення - об'єктом, тим самим "роздвоюється", розділяється на суб'єктивне й об'єктивне.

Мислення, як стверджував Гегель, відчужує своє буття у вигляді матерії, природи, яка, у свою чергу, є інобуттям цього об'єктивно існуючого мислення, названого Гегелем Абсолютною ідеєю. Із цього погляду розум є не лише специфічною особливістю людини, а насамперед першоосновою світу. Отже, світ у своїй основі логічний, існує й розвивається за законами, внутрішньо властивими мисленню, розуму. Таким чином, мислення, розум розглядаються Гегелем як незалежна від людини й людства абсолютна сутність природи, людини, всесвітньої історії й культури. Мислення, розум перебувають не поза світом, а в ньому самому як його внутрішній зміст, що виявляється в усьому різноманітті явищ дійсності, а значить і людської культури.

Абсолютна ідея не є нерухомою, незмінною першосутністю її існування - безперервний процес, розвиток, пізнання, що сходить від одного щабля до іншого, вищого. Через це Абсолютна ідея є не лише початком, а й змістом усього процесу світової культури, що розвивається. Абсолютне, за Гегелем, повинне бути зрозумілим не лише як передумова всього існуючого, але і як його результат - вищий щабель його розвитку. Цей вищий щабель розвитку Абсолютної ідеї становить Абсолютний дух - людство, людська історія й культура.

Внутрішнім джерелом процесу розвитку є суперечність. Гегель підкреслював, що суперечність не можна розуміти як аномалію; вона є взаємозв'язком, взаємозумовленістю протилежних сторін, визначень, принципом будь-якого розвитку, руху. Наявність суперечностей у будь-якому явищі свідчить про його розвиток.

З ученням Гегеля про суперечності органічно пов'язане і його розуміння заперечення та заперечення заперечення. Розвиток у всіх випадках приводить до заперечення цієї форми явища, причому це заперечення приходить не зовні, а є наслідком розвитку й, так би мовити, закладене в ньому. Звідси випливає, що заперечення є закономірним щаблем процесу розвитку, не віддільним від внутрішнього змісту цього процесу.

Гегель розрізняв абстрактне й конкретне заперечення: перше, на його думку, є нігілістичним, друге ж - не просте знищення старого, а збереження його життєздатних елементів. Це конкретне заперечення Гегель називав "зняттям", характеризуючи, таким чином, сутність історичної наступності в процесі прогресивного розвитку буття й культури. Оскільки заперечення, за вченням Гегеля, утворює необхідну стадію розвитку, то й воно зазнає заперечення в процесі подальшого розвитку. Це і є заперечення заперечення, у результаті якого певною мірою знімається колишнє заперечення й відновлюється на новій основі й у новій формі те, що колись зазнало заперечення. Але це не є повторенням старого, не повернення до вихідного пункту, а новий, вищий щабель розвитку.

Своє вчення про заперечення заперечення Гегель схематично зобразив у вигляді тріади, тричленного розподілу: теза - антитеза (заперечення) - синтез (заперечення заперечення).

Рух мислення (Абсолютної ідеї), за Гегелем, є перетворенням сутності в поняття. Характеризуючи поняття, Гегель відзначав, що воно не є лише загальним. У реальній дійсності, а отже, і в понятті, загальне, особливе й одиничне також нероздільні, як тотожність і відмінність у сутності явищ. Розкриваючи багатогранність поняття, єдність різних сторін у самій дійсності, Гегель дійшов висновку, що істиною істина є лише тому, Що вона містить в єдності різні, зокрема й протилежні, сторони реального. У цьому смислі Гегель стверджував: абстрактної істини немає, істина завжди конкретна. Поняття як єдність загального, особливого й одиничного отримує своє необхідне вираження в різних видах суджень і умовиводів, які зображувалися Гегелем як виявлення та реалізація творчої міці, властивої поняттю як внутрішній основі всіх тих процесів, які спостерігаються в природі й суспільстві протягом цієї історії.

Мислення й уся свідома практична діяльність людей, що перетворить світ, - це, за Гегелем, творчість, самопізнання Абсолютної ідеї, що виявляється як розвиток природи й суспільства. Таким чином, процес розвитку - це процес пізнання, що здійснюється всередині Абсолютної ідеї.

Цей процес, за Гегелем, відбувається поза часом і простором й полягає в саморозвиткові поняття буття, спочатку абстрактного, позбавленого будь-якого змісту, що потім стає все змістовнішим, багатостороннішим, конкретнішим. Розвиток теоретичних знань, справді, йде від абстрактного до конкретного, що відповідає глибшому проникненню пізнання в сутність предметів. Це підтверджується всією історією науки. Рух теоретичного мислення від абстрактного знання до знання конкретного - це процес утворення, розвитку тих природних речей, які в цьому випадку лише теоретично відтворюються, пізнаються.

Зміст мислення (науки), на думку Гегеля, полягає в одному лише мисленню властивому змісті; цей зміст породжений мисленням. Пізнання, з цього погляду, не є виявом того, що існує поза нами, поза мисленням; це вияв, усвідомлення змісту мислення, науки. Отже, мислення, наука пізнають свій власний зміст, і пізнання виявляється самосвідомістю духу. В остаточному підсумку Гегель дійшов висновку, що людське мислення є одним з виявів (правда, найвищим на Землі) абсолютного мислення, яке існує поза людиною - Абсолютної ідеї, тобто Бога. Розумне, божественне, істинне, необхідне, згідно з ученням Гегеля, збігаються. Звідси випливає одна з найважливіших тез гегелівської філософії: усе дійсне - розумне, усе розумне - дійсне.

Дійсним Гегель називав не все те, що існує, а лише найважливіше, істотне, історично необхідне. Тому було б неправильно розглядати положення Гегеля про розумність дійсності як апологію всього існуючого. Лише дійсність розумна, та й то лише доти, доки зберігаються обставини, що зумовлюють її необхідність. Друга половина тези Гегеля "усе розумне - дійсне" означає, що розумне не безпідставне: усі розумні людські ідеали є собою не недосяжними мріями, а чимось, здійсненним в реальності.

Мислення відображають об'єктивну реальність, і оскільки воно правильно її відображає, то можна говорити про розумний погляд на світ. Гегель ототожнював розум та об'єктивну реальність. Процес мислення, що містить у собі усе різноманіття дійсності, називається Гегелем Абсолютною ідеєю.

Отже, процес розвитку в Гегеля завершується поняттям Абсолютної ідеї, яка спочатку відчужує своє буття, задає його рух, у результаті якого буття стає змістовним. Потім вона виявляє себе як сутність, як поняття, і, нарешті, завдяки розвиткові, поняття "Абсолютна ідея" виступає як систематична, різноманітна єдність усіх сторін, логічних визначень, що характеризують не лише світ як ціле, але і його пізнання.

Заключний етап розвитку Абсолютної ідеї полягає в тому, що вона, залишаючи природу, повертається до самої себе як Абсолютний дух. Абсолютний дух - це самосвідомість людства протягом усієї світової історії. Історія й культура людства - це історія його духовного розвитку. Абсолютний дух як вищий щабель історико-культурного розвитку людства втілюється у вищих формах духовної діяльності - мистецтві, релігії, філософії.

Процес розвитку Абсолютної ідеї можна відобразити в такий спосіб.

Суб'єктивний дух - антропологія, феноменологія, психологія. Ідеться про індивідуальний розвиток людської особистості, про відношення душі й тіла, про расові відмінності, відмінності епох тощо. На думку Гегеля, раси й нації утворюють різні щаблі самовизначення Абсолютного духу, тому відмінності між ними у сфері культурного розвитку непереборні.

Об'єктивний дух, є, за Гегелем, основою індивідуальної свідомості. Це поняття охоплює правові, моральні відносини, сім'ю, громадянське суспільство, економічні відносини й державу. Моральність тлумачиться Гегелем як внутрішній зміст і рушійна сила не лише правових, але й економічних та політичних відносин. Держава ж характеризується ним як вищий розвиток об'єктивного морального духу й справжня основа економічних відносин.

Сутністю духу, згідно з Гегелем, є свобода. Право визначалося ним як безпосереднє здійснення буття свободи. Історія людства зображувалася Гегелем як прогрес у свідомості свободи, яка становить внутрішню природу людини, але лише поступово, протягом багатовікової історії усвідомлюється людиною, завдяки чому вона стає справді вільною. Гегель розумів свободу переважно як свободу духу, думки, інтелектуальну свободу особистості. Вищим втіленням свободи Гегель вважав державу, а народом, який найяскравіше продемонстрував прагнення до свободи, був німецький народ.

Абсолютний дух. Мистецтво, релігія й філософія, за вченням Гегеля, - вищі форми самосвідомості Абсолютного духу. У них завершується всесвітня історія, а світовий розум повністю усвідомлює себе та самозадовольняється. Філософію Гегель розглядав як найглибше вираження істини. Містить абсолютну істину у формі образного уявлення, на думку Гегеля, і релігія. В остаточному підсумку зміст релігії та філософії збігається, оскільки предметом їх пізнання є Абсолютна ідея, що виражає в системі Гегеля Бога й світ у цілому.