Культурологія - Шейко В.М. - 7.3. Розуміння культури німецькими просвітителями

Німецький просвітницький рух розвивався у досить складних умовах. У ХУЛІ ст. Німеччина продовжувала залишатися країною феодальною, економічно й політично відсталою, роздробленою. Просвітницькі погляди утверджувалися тут нерівномірно. У першій половині століття процес суспільного розвитку був уповільненим, мав затяжний характер. Лише в середині сторіччя, а інтенсивніше - в 1770-х роках, у зв'язку з економічним і суспільним піднесенням та активним політичним і культурним зовнішнім впливом, зокрема з Франції й Англії, виникли умови для прискореного поширення просвітницьких ідей. У творчості видатних мислителів - Й.Г. Гердера, Й.І. Вінкельмана і Г.Е. Лессинга, Й.В. Гете й Й.Ф. Шиллера, а також їх соратників, - мистецтво й естетична теорія Просвітництва досягли розквіту.

Великі діячі німецького Просвітництва були глашатаями прогресивних ідей, порушували у своїх творах гострі питання часу, виступали за національне об'єднання й соціокультурне відновлення Німеччини.

У німецькій класичній філософії й естетиці, літературі й мистецтві відбувався складний процес комбінації різних начал - раціоналістичного і чуттєвого, інтелектуального й емоційного. Вінкельман, Лессинг, Гердер, Гете та Шиллер справили значний вплив на розвиток як національної, так і загальнолюдської культури. Діяли вони переважно у сфері мистецтва й науки. Спрямованість на ідеальні сфери - особлива риса німецьких просвітителів - філософів, учених і письменників. Ця спрямованість була пов'язана зі спробою вберегти культуру й мистецтво від руйнівного впливу сучасної їм дійсності, тому було природним, наприклад, відродження інтересу Й.І. Вінкельмана до здоровішого язичницького начала античності.

Зупинимося детальніше на творчості відомих просвітителів, які значно вплинули на розвиток культури.

Йоганн Іоахим Вінкельман (1717-1768). Творчість Й.І. Вінкельмана стала цілою епохою не лише в німецькій, але й європейській культурі. Його роль насамперед пов'язана з переосмисленням концепції класицизму. Якщо раніше класицизм розглядався як вияв раціоналістичних принципів у сфері мистецтва, то Вінкельман, який мав, за висловом Й.В. Гете, "язичницьке світовідчуття", розглянув його як теоретик і історик античного мистецтва, заявивши про домішування до класицизму єдності розуму й почуття, що становить суть прекрасного. Виявивши недоліки в сучасності, Вінкельман звернувся до минулого. Для нього ідеал гармонії особистого й державного, що становить світ справжньої культури, втілений у прадавній Елладі, в афінській демократії. На думку Вінкельмана, особлива риса шедеврів давньогрецького мистецтва - шляхетна простота і спокійна велич. Античне мистецтво - мистецтво універсальне, антична демократія - ідеал демократії й республіканських свобод.

Вироблення "гарного смаку" Вінкельман пов'язував не з орієнтацією на "двір і місто" (що було характерно для класицистів XVII - початку ХУІІІ ст.), а з умовами життя й можливостями вільних греків класичного періоду, які дають їм змогу творити художні твори, що відображали людяність і простоту, щирість і гармонію. Ці умови життя (зокрема клімат, фізичне й духовне виховання юнацтва та ін.) учений назвав "щасливими обставинами" для розквіту мистецтва. На його думку, вони виникли також в епоху Відродження, зокрема у Флоренції, що була батьківщиною великого Рафаеля.

Як справжній просвітитель, Вінкельман указував на значення природного та розумного в прекрасному. На відміну від деяких своїх сучасників, які вважали природу єдиним джерелом для мистецтва, він принципово розмежовував прекрасне в природі, спрямоване на одиничний предмет, та узагальнюючу красу, що виражала ідеальне зображення. Тут, очевидно, підкреслювалися значення суб'єктивного фактора, вирішальна роль художника-творця. У цілому, Вінкельман ідеалізував чисте мистецтво, наділяючи його божественними ознаками. Грецьке мистецтво для нього - це гармонійне й шляхетне ціле, якому властива спокійна простота й відчуття міри. Грецьке мистецтво - це не лише минуле, але й вічне майбутнє, воно невичерпне. Подібні погляди на мистецтво, природно, не могли мати повної підтримки (навіть якщо враховувати класицистичний пієтет перед античністю). Нові соціокультурні умови вимагали перегляду такого ставлення до прадавніх.

Йоган Фрідріх Шиллер (1759-1805). У "Листах про естетичне виховання людини" (1795) Й.Ф. Шиллер найповніше виклав свою концепцію, своє естетичне кредо. Мистецтво, на його думку, покликане відновити природну доцільність людської особистості, зруйновану у світі несвободи. Змістом мистецтва є реальність. Вищий ідеал краси - єдність змісту й форми. Він, щоправда, не можливий у теперішній дійсності й мислимий лише в ідеї.

Шиллерівська концепція спонукала йти до античності. Античне мистецтво імпонувало Шиллеру своєю повнотою відчуття буття, вираженням істотних сторін життя. Тому мистецтво нового класицизму, на його думку, повинне усунути антиномію почуття й розуму та вирішити історичне завдання естетики - відновити єдність мислення й відчуття за допомогою високого мистецтва, що проповідує гармонію і цілісність характеру. Ф. Шиллер мріяв перетворити дійсність. Лише класика, на його думку, могла втілити в художньому творі величне й істотне.

Свій соціально-естетичний ідеал Шиллер розкрив і у відомій "Пісні про дзвін" (1799). Опис процесу виливання дзвону відтворював картину творення, символізував стан і розвиток людської культури. Майстерня була персоніфікуованим світом, моменти трудової діяльності позначали силу й велич творення, а сам дзвін був символом вільності й миру.

Йоганн Готфрід Гердер (1744-1805). У праці Й.Г. Гердера "Ідеї до філософії історії людства" дано цілісну філософію культури в її історичній зміні. Розвиток природи, на думку Гердера, є сходженням від нижчого до вищого. Людина - вища ланка природи, а культура становить специфічну сутність людини.

Гердер конструює багатовимірне уявлення про культуру:

1. Культура - результат історичного процесу, породження історичного процесу.

2. Культура є не стільки розумом, скільки сукупністю людських умінь.

3. Саме культура формує в людині людину. Людина всьому навчається не сама по собі, а від інших людей.

На місце людської природи як споконвічно даної, властивої кожному індивідові за всіх часів, Гердер ставить культуру, історичну за походженням, створену людьми, мінливу в часі й різноманітну в просторі. Історичне існування культури забезпечується, за Гердером, у першу чергу за допомогою мови й традиції як механізму її історичної трансляції. Традиція не є чимось незмінним, що лише досліджується, вона своєрідно перетворює і застосовується новими поколіннями. Людина формується культурою, вона ж її створює й перетворює. Цей процес можна назвати культурою, можна й освітою, і це є генезис людини в іншому смислі, ніж антропологічний.

Гердер переконаний у тому, що немає й не було народів та окремих людей, зовсім некультурних, позбавлених культури, і що відмінність між нижчими й вищими щаблями культурності є радше кількісною, ніж якісною ознакою. Німецький мислитель критикує європоцентризм у його теоретичному й практичному аспектах. Він сформулював концепцію різноманітного історико-культурного процесу - існують різні культури, розвиток народів різнотипний, єдність складається із взаємодіючих і взаємодоповнюючих культур.

Історичний процес є, але він полягає в розвиткові гуманності. Гуманізм же виховується самовихованням, зародки якого існували в усі часи.

В історії та культурі є мета - це повнота існування, щастя й людяність у тому ступені й у тих формах, які можливі в цьому місці І в цей момент історії. Кожний історичний стан і кожна людина самодостатні. Культура - суперечливий процес, вона сприяє перетворенню хаосу на світоустрій.

Готхольд Ефраїм Лессінг (1729-1781). Лессінг був близьким у своїх суспільно-естетичних поглядах до Дідро, він заклав основи реалістичної естетики. Своїми естетичними працями він вказав нові шляхи для німецької літератури епохи Просвітництва. Трактат "Лаокоон" (1766) став першим великим дослідженням Лессінга, яке становить епоху в історії естетичної й культурологічної думки Просвітництва. У ньому Лессінг не лише узагальнив величезний досвід мистецтва різних часів, але й визначив шляхи, якими мистецтво має йти. Саме в "Лаокооні" можна бачити боротьбу Лессінга за реалізацію природних прав людини, за свободу особистості й вираження почуттів. У суспільних прагненнях автор "Лаокоона" був близьким до французьких просвітителів (насамперед до Дідро), а в питаннях власне естетичних часом ішов далі.

У "Лаокооні" поставлене завдання з'ясувати межі між живописом, що запам'ятовує життєві явища в статиці, і поезією, яка показує характери й дійсність у розвиткові. Однак, по суті, автор розглядав проблеми мистецтва в цілому, вирішував питання про зміст і призначення прекрасного. Трактат мав підкреслено полемічний характер: свою критику мислитель спрямовував проти тих тенденцій у класицизмі, які перетворювали його на мертвий догматизований стиль.

У своєму трактаті Лессінг виступав проти ідеального світу грецького мистецтва, який проповідував Вінкельман. У цьому він був прибічником реалізму. Уже в передмові до "Лаокоона" Лессінг говорив про три можливі способи оцінювання творів живопису й поезії в порівняльному аспекті. Перший - це визначення видимого як дійсного, тобто аматорський підхід до твору мистецтва. Другий - це з'ясування внутрішніх причин задоволення, що отримується від краси, висновок щодо загальних правил співвідношення ідей і форм. Такий підхід до оцінювання творів мистецтва типовий для філософа. Третій - це розмірковування про застосування загальних правил у живописі й поезії. Цей спосіб розгляду з позицій співвідношення естетичного й художнього характерний для критика.

Запропонувавши такий поділ, Лессінг далі говорив про ставлення до мистецтва прадавніх і нових поетів та художників. Перевага прадавніх, на думку Г.Б. Лессінга, полягала в збереженні міри в мистецтві. Міра розумілася ним не в значенні міщанської концепції "золотої середини", а в тому, що справжній художник має здійснювати свій задум відповідно до можливостей природи й законів мистецтва: він дає можливість глядачеві або читачеві поміркувати над твором, заповнити картину власною фантазією.

Лессінг наводив приклад скульптури Тімомаха, який інакше трактував образ Медеї. Художник зобразив дітовбивцю не в момент чи одразу після здійснення злодіяння, а за декілька секунд до цього, що дало йому можливість у самому вигляді Медеї передати боротьбу двох почуттів - матері й месниці.

Для Лессінга література - мистецтво часу, своєї епохи. Він чітко розмежовував предмет зображення у мистецтві просторовому (тіла в живописі й скульптурі) і в поезії (де події розвиваються в часі), тому остання значно розширює сферу зображення, багатше передає життєву правду й динаміку подій. На думку Лессінга, образотворчі засоби більш придатні для зображення події в цілому, тоді як поетичні наочніше демонструють її "покадрове" розгортання в часі.

У сучасному для філософа мистецтві, на думку Лессінга, не всі естетичні принципи античності зберігали своє значення. Якщо прадавні наслідували прекрасне у природі, то нові художники й поети значно розширили свої завдання. їхнє мистецтво наслідує "усю видиму природу, в якій краса становить лише малу частку", тобто предметом їх художнього зображення стає як прекрасне, так і потворне.