Культурологія - Шейко В.М. - 8.2. Телеологічний підхід до культури в "Науковченні" І.Г. Фіхте

І.Г. Фіхте народився в 1762 р. у селянській сім 'ї, рано привернув увагу до своїх здібностей і завдяки випадковим обставинам здобув освіту. Запрошений в 1794 р. зайняти кафедру філософії в Єнському університеті, Фіхте розгорнув там у період 1794- 1799 рр. енергійну наукову діяльність. Однак у 1799 р. він був обвинувачений у пропаганді атеїзму і звільнений з університету, після чого переїхав до Берліна. Берлінський період життя Фіхте характеризується спадом його колишнього захоплення французькою революцією. У цей час він став одним з ідеологів німецького визвольного й просвітницького руху. Під час окупації Німеччини армією Наполеона він прочитав у Берліні публічний цикл "Промов до німецької нації". У них Фіхте закликає німецький народ до відродження, до об'єднання, а потім і до реформи системи виховання. При цьому він сформулював тезу про вищість народу над державою. Під час нової війни з Наполеоном (1813 р.) Фіхте вступив у ряди добровольців, а в 1814 р. помер від тифу в одному з військових госпіталів.

У своєму філософському вченні Фіхте висунув на перший план питання "практичної" філософії - дослідження моралі, а також державного устрою. Як і Кант, Фіхте надавав перевагу "практичному розуму", практика зводилася для нього до діяльності моральної свідомості.

Принципи моралі, згідно з поглядами Фіхте, повинні ґрунтуватися на твердих теоретичних основах, об'єднаних у строго наукову систему. Для цього необхідно з'ясувати, що таке філософія як наука або - у ще загальнішій постановці - що робить науку наукою. Відповідно до цього Фіхте викладав своє філософське вчення як теорію науки, або науковчення. Як теоретична "наука про науку" філософія має визначити основи будь-якого знання.

Головний твір Фіхте - "Науковчення" (1794). Це не трактат про буття, а трактат про науку. Тут Фіхте подолав кантівське положення про непізнаваність "речі в собі". Первинна, всеосяжна визначальна реальність - це, за вченням Фіхте, абсолютне "Я". Фіхте почав свою доповідь з розгляду цього безпосереднього факту-з інтуїції діяльного суб'єкта, або "Я", яке обіймає в собі все, що може бути мислиме. Діяльність із розвитку "Я" Фіхте розумів як рух від первісного положення або утвердження думки до протилежного положення, а від нього - до третього положення, яке є єдністю, або синтезом, їх обох. Крім вихідного "Я", за Фіхте, передбачається і "не-Я", інакше кажучи, крім свідомості повинна бути природа, крім суб'єкта - об'єкт. Фіхте вважав, що крім сущого творчого "Я", "не-Я" природа, об'єкт також повинні бути визнані як існуючі. "Не-Я" діє на "Я" і в певному розумінні визначає його діяльність. Необхідно, щоб саме "Я" випробувало на собі поштовх із боку конфронтуючого йому "не-Я". Ця дія "не-Я" не пізнавана за допомогою понять, вона лише безпосередньо відчувається нами. Таким чином, основою теоретичної діяльності е несвідома діяльність. Під діяльністю "Я" Фіхте розумів насамперед моральну поведінку суб'єкта. Мета діяльності людини - виконання закону моралі, виконання обов'язку. Цьому виконанню протидіють природні схильності людини, джерелом яких є фізична природа людини, пов'язана з усім світом. Це і є "не-Я", що протистоїть "Я", що спонукає його до дії. На думку Фіхте, умовою виконання морального закону може бути лише перемога над почуттєвими схильностями. Чим сильніша дія почуттєвої природи на людину, тим більше моральне значення отримує перемога морального закону над людськими пристрастями й схильностями.

При цьому Фіхте роз'ясняв, що його "не-Я" аж ніяк не є кантівською "річчю в собі". "Не-Я" - необхідний продукт особливої діяльності свідомості. Свідомість "Я" творить усе інше, зовнішній щодо цієї свідомості світ. Особливість цієї діяльності полягає в тому, що тоді, коли вона відбувається, людина її не усвідомлює. Тому, у звичайному мисленні не враховується її існування і з необхідністю приймаються її продукти за речі, які нібито існують самі по собі, незалежно від свідомості, і нібито впливають на свідомість.

Але філософське мислення, стверджував Фіхте, долає цю неминучу ілюзію повсякденного мислення, яке вважає, що зміст людських відчуттів даний зовні. Насправді ж, на думку Фіхте, ця даність є лише необхідним уявленням, що виникає із продуктивної діяльності "Я". Первинною виявляється саме ця діяльність "Я", яка повинна розглядатися як основний постулат науковчення. Фіхте називав цей акт діяльності "справою - дією".

Для того, щоб прийти до усвідомлення безумовної необхідності первинної діяльності "Я", потрібна, за Фіхте, особлива здатність розуму. Це здатність, для якої вже не існує звичайної протилежності між діянням і його результатом, між суб'єктом і об'єктом. Розум безпосередньо споглядає або "бачить" їх нерозривну єдність. Цю вищу здатність Фіхте називав інтелектуальним спогляданням (або інтелектуальною інтуїцією). Лише коли ми починаємо розглядати думку як діяльне, практичне начало, виникає можливість усунути протилежність суб'єкта й об'єкта. Таким чином, не теоретична здатність уможливлює практичну, а навпаки, практична здатність уможливлює теоретичну.

Процес діяльності Фіхте розумів діалектично. На його думку, діяльне "Я" завжди приводиться в рух і спонукається до дії чимось протилежним. Незумовлена діяльність "Я" є процесом безперервних суперечностей між діяльністю і її завданням: ледь переборено й знято одну перешкоду, як негайно ж виникає інша, і цій справі та відсуненню межі, по суті, ніколи не може бути покладений кінець. Фіхте назвав свій метод не діалектичним, а антитетичним.

Зазначимо, що метод Фіхте відрізняється від діалектичного методу Гегеля. У Фіхте антитеза не виводиться з тези, а ставиться поруч із тезою як її протилежність. Саме тому Фіхте й назвав свій метод антитетичним. Слідуючи за своїм антитетичним методом, Фіхте рухався від теоретичних основних положень - через розгляд відчуття, споглядання й уяви, а також мислення (розуму, здатності судження та розуму) - до основних положень практичного розуму з його здібностями, прагненнями. Викладаючи порядок розвитку категорій, Фіхте показав, що суб'єкт (людина) послідовно піднімається від найнижчого щабля теоретичної діяльності до найвищого. На цій стадії він осягає, що сам об'єкт, або предмет думки, є результатом власної активності мислення. Таким чином, за задумом Фіхте, метод "науковчення" збігається з природним ходом розвитку людського розуму, й "науковчення" виявляється своєрідною зв'язною історією розвитку людського духу, людської культури.