Культурологія - Шейко В.М. - 9.1. Взаємозалежність і діалог культур

9.1. Взаємозалежність і діалог культур

Технічний прогрес протягом декількох останніх десятиліть змінив наш світ. Одночасно він (прогрес) драматично вплинув на характер економічних і політичних процесів у світі так само, як і на шляхи розвитку культур, пов'язаних між собою. Жан Моне, творець Європейського Союзу, стверджував, що економічна інтеграція вела нації до добровільного прийняття подібних законів і організації однакових інституціональних структур, а в остаточному підсумку змінювала їх стосунки між собою. Він підкреслював, що це постійно модифікувало взаємовідносини між культурами і могло розглядатися як частина процесу розвитку самої цивілізації. Англійський філософ Бертран Рассел з цього приводу писав: "...У новому світі доброзичливість щодо тих, чия релігія потребує захисту, буде не просто моральним обов'язком, а обов'язковою умовою для виживання. Людське тіло не може довго жити, якщо руки перебувають у конфлікті з ногами, а шлунок ворогує з печінкою. У цілому людське суспільство набуває ознак єдиного людського організму, і якщо ми будемо існувати і далі, то

повинні знайти почуття, звернені до зростання благополуччя всіх, при цьому прагнення до індивідуального благополуччя має бути спрямоване на весь організм, а не на окремі його частини"1.

На межі тисячоліть відбувається відродження європейської цивілізації, яка із завершенням інтеграційних процесів у ЄС зможе цілком на рівних конкурувати з американо-австралійською цивілізацією, культура якої перебуває ще тільки на стадії формування. У той же час синхронізм проникнення європейської культури до Америки, Австралії і Нової Зеландії та жорсткий прискорений конгломерат її з культурою африканських негрів або місцевих аборигенів дозволяє знайти в цих процесах багато спільного, незважаючи на віддаленість цих континентів.

Фінансово-економічна криза 1997-1998 рр. підштовхнула до об'єднання країни Південно-Східної Азії, у яких з'явився новий лідер - Китай. Він "усмоктує" капітали постраждалих від кризи сусідніх країн - "азіатських тигрів", Японії і стає новим локомотивом світової економіки. Такий же лідер виник і в африканській цивілізації - ПАР. Незважаючи на сильний вплив північноамериканської культури, зберігає свою ментальність і культурні особливості латиноамериканський континуум культур. Уже декілька тисячоліть існує індійська культура, духовну силу якої не змогла зломити навіть колоніальна залежність від Англії, яка в часи завоювання Індії була економічним, а багато в чому і політичним світовим лідером. Релігійний чинник був основою формування і духовної сили багатьох культур, хоча в наш час практично тільки така молода і впливова релігія, як іслам, залишається вирішальним чинником формування ісламської, а, по суті, навіть пан ісламської культури. Інші сучасні культури набувають усе більш полірелігійного і поліетнічного характеру.

Однак посилення взаємозалежності одночасно створило проблеми, зумовлені конфліктом між національним суверенітетом і колективним благополуччям. Справді, нині прагнення більшості країн до інтеграції і поглиблення міжнародного співробітництва поєднане з опором, пов'язаним із бажанням захистити національні інтереси, трансформувати суверенітет у супернаціональні структури. Отже, ключовим питанням у майбутні роки стане таке: чи неминуче прискорена економічна інтеграція (підтримувана подальшими технологічними змінами, які вже не в змозі контролювати лише одна незалежна держава) приведе країни до пошуку загального ґрунту, а можливо, і створення спільних структур в інших сферах, таких як зовнішньополітична діяльність і оборона? Чи приведе відмова від деякої частини суверенності в економічній сфері до аналогічного процесу в інших аспектах міжнародних відносин?

Більшість населення планети усвідомила необхідність організації певних інститутів на національному рівні для забезпечення життєдіяльності суспільства. Є всі підстави вважати, що критерієм досягнутого ступеня розвитку і цивілізованості є своєрідний рівень, до якого відповідним інститутам у цій культурі дозволено піднятися, а далі - і спроможність забезпечити стабільність життя та процвітання народу. І навпаки, відсутність подібного інституціонального прогресу руйнує творчі сили і життєздатність культури, стримує процес її розвитку. Водночас зрозуміло, що національні структури й уряди в умовах зростання взаємозалежності у світі все менше і менше здатні вирішувати ключові проблеми, значна частина яких набула важливого міжнародного значення.

Невдачі в досягненні міжнародних інституціональних домовленостей у політичній сфері очевидні. Від Руанди до Югославії, а також в інших регіонах - усюди можна спостерігати невдачі міжнародного співтовариства у вирішенні першочергових (а часом пов'язаних із трагедіями) проблем, що є наслідком відсутності міжнародних структур з необхідною владою. А це дозволило б їм вживати заходи в тих ситуаціях, які не можуть вирішити національні уряди. Якщо за короткий проміжок часу можна було знищити близько 1 млн жителів Руанди, а телевізійні кадри цієї різанини побачили в усіх куточках земної кулі, то є всі підстави вважати, що навряд чи міжнародне співтовариство здатне що-небудь зробити, хіба що стояти, склавши руки, висловлювати співчуття і гірко стенати при цьому з приводу своєї немочі. Цю трагедію можна назвати жорстоким звинувачувальним актом, свідченням трагічної вади наявної міжнародної політичної системи. Доказом проникливості й інтуїції тут може слугувати дослідження, проведене в 1950-ті роки професорами Гарвардського університету Г. Кларком і Л. Соном, у якому вони писали про необхідність "створення всесвітніх структур, аналогічних до тих, що дозволяють підтримувати законність і порядок у національних суспільствах і на місцевих рівнях"1.

Усе це зумовлює необхідність постановки наступного питання: якою може бути дієва відповідь на зниження ефективності політики? Перша і найочевидніша відправна точка - усвідомлення того, що значна частина неефективності урядових дій, а також безпорадність, яка супроводжує їх, виникають внаслідок того, що певні акції здійснюються окремими суверенними державами, які діють поодинці і прагнуть максимально використовувати свою владу, що постійно обмежується. Водночас спільні, скоординовані зусилля можуть підвищити (іноді дуже помітно) ефективність недієвої політики. Усвідомлення того, що у світі, де ступінь взаємозалежності постійно збільшується, національні структури все менше і менше здатні вирішувати проблеми міжнародного характеру, а також того, що необхідно елементарно підвищити політичну активність, є рушійною силою певних експериментів, проведених у різних частинах світу і спрямованих на посилення інтеграційних процесів та створення наднаціональних структур для їх підтримки й надання необхідної спрямованості. Основним серед подібних експериментів можна назвати економічний, політичний та інституціональний розвиток Європейського Союзу.

Оскільки руйнівна сила зброї з урахуванням можливостей сучасної технології стає дедалі більшою, її ефективність зростає, то настане час, коли людство просто знищить себе. Такі погляди гостро суперечать постулатам багатьох релігій, згідно з якими людина - найбільша цінність, і й вартість надвисока, однак після відповідної освітньої підготовки ці цінності можуть побачити світло і принести чималу користь людству в цілому. І не слід вважати наївним заперечення релігіями того, що люди поводяться огидно стосовно один одного.

Можливо, XX ст. згадуватимуть як такий етап у процесі еволюції людини, коли здатність до руйнування досягла жахливих розмірів. Це визнання того, що "руйнація, війна та експлуатація були виявом незрілості в тривалому історичному процесі і зараз людська раса однозначно переживає почуття тривоги, а це свідчить про настання етапу зрілості"8.

Водночас слід наголосити на існуванні різноманітних перешкод на шляху створення глобальних структур. Так, різноманіття людського роду розглядається як непереборний бар'єр на шляху поглиблення міжнародного співробітництва та реалізації ініціатив, сприятливих для утворення глобального інституту влади. З іншого боку, конструювання державної машини, здатної управляти на глобальному рівні, потребує від індивідуума набору якостей, прийнятних для всіх і визнаних усіма, а це нині не можливо. Однак такий підхід не враховує швидкого розвитку у XX - на початку XXI ст. засобів зв'язку, що є безперечним свідченням трансформації світу в інформаційну цивілізацію. Революція у сфері комунікацій "скоротила" відстані на нашій планеті й привела до подальшого зближення націй. Більше того, вона змусила людство взяти під сумнів деякі погляди на людську натуру і нібито нездатність людства перебороти первісну обмеженість, а також зробила чималий внесок у зростання самовідчуття людей як громадян планети.

У будь-якому разі існування міжнародних інститутів, або Всесвітнього уряду, зовсім не означає стандартизації цінностей. Головне, щоб було окреслене певне коло людських цінностей, визнаних усіма націями і суб'єктами міжнародних відносин, наприклад екологічна стабільність. А вже додатково можуть існувати різноманітні конкретні інституціональні структури: релігії й учення, традиції і звичаї тощо.

Створення наднаціональних структур передбачає втрату суверенітету в певних сферах. Але, з іншого боку, готовність передати частину повноважень наднаціональним інститутам (як це було у випадку з Європейським Союзом) уже сама по собі є цілеспрямованою дією у сфері культурної та національної суверенності. Так, коли в 1994 р. громадяни Австрії, Фінляндії і Швеції взяли участь у національних референдумах у своїх країнах і схвалили рішення урядів про вступ до Європейського Союзу, то тим самим була передана частина суверенітету в ключових сферах, якими раніше опікувалися національні уряди. Владні структури усвідомлювали, що визнання існування спільних інтересів і переваги від більш тісного співробітництва переважують втрату деякої частини суверенності.

Нині функціонуюча система суверенних держав часом створює ілюзію свободи. Можливо, краще не мати свободи, щоб мати знаряддя для ведення військових дій, оскільки міжнародні політичні організації досягли такого рівня розвитку, який дозволяє їм усунути необхідність значних витрат на безпеку. Таким чином вивільняються ресурси для боротьби з голодом і злиднями або для вкладення їх у майбутнє своїх дітей.

Відмовляючись від деяких національних "свобод", не слід іти в полон ідей про єдиний Всесвітній уряд у супердержаві оруеллівського типу, де контролюється і направляється кожний крок, знищується сама думка про розмаїття людських рас, що століттями були джерелом життя і творення. Набагато правильніше було б уважно досліджувати принцип єдності в розмаїтті різних за мовою, способом мислення, навичками і традиціями етносів.

Ще один контраргумент противників Всесвітнього уряду полягає в переконанні, що в разі реалізації подібної ідеї з'явиться величезна за своїми розмірами і недієздатна бюрократія. Водночас створення міжнародних інститутів дозволить урядам позбутися (або значно скоротити масштаби) багатьох обтяжливих функцій (наприклад, оборона), що нині є невід'ємною частиною життєдіяльності суверенної держави. Подібне скорочення створило б, як мінімум, чималі потенційні можливості для ефективної діяльності соціального організму.

Таким чином, утворення глобальних структур не стільки сприяло б зростанню неефективно працюючої бюрократичної системи, скільки б раціоналізувало діяльність уряду, поступово усунуло б зі шляху згуртування людства бар'єри, що викликають страх, підозрілість, нездорову конкуренцію в діях держав.

Можна навести аргументи і проти створення міжнародного органу для охорони навколишнього середовища, мотивацією чого є те, що це може привести до зростання бюрократизму. З іншого боку, подібні аргументи навряд чи можна вважати серйозними, оскільки це передбачає, що інший варіант кращий, тобто краще виникнення глобальної екологічної кризи, яка справді настала у результаті відсутності форуму, на якому можна було б на міжнародному рівні обговорити вказану проблему і необхідні дії для її запобігання.

Ті ж, хто думає, що створення Всесвітнього уряду неминуче призведе до надмірної централізації влади та скорочення локальних і національних свобод і навіть до виникнення певної світової диктатури, повинні звернутися до історії. Коли в Сполучених Штатах колонії відмовилися від суверенітету на користь федеральної влади, нічого подібного не сталося; тим більше, аналогічні речі не відбулися в Європі. У демократичних суспільствах, які живуть відповідно до чинного законодавства, цілком можливо легальними способами обмежити активність уряду (як це відбулося з Європейським Союзом) шляхом застосування час від часу принципу допоміжності, який передбачає, що питання охорони навколишнього середовища, управління економікою, оборони, безпеки (оскільки вони стосуються інтересів будь-якої країни) повинні перебувати під контролем наднаціональних структур. У цьому ж напрямі діє і такий чинник, як високий ступінь інтеграції держав.