Філософія родознавства - Черепанова С.О. - Петриківський розпис

Глибока духовність вирізняє давнє українське народне малярство. Найпоширенішим сюжетом народних картин був "Козак Мамай" ("Козак бандурист"). Дослідники вважають, що Мамай — половецько-татарське ім'я; відомо, що мамая-ми називали давніх ідолів, яких встановлювали на вершинах курганів.

Картини "Козака Мамая" радше нагадували ікони (не стільки християнські, скільки буддійські). У цьому виявилися прагнення народу канонізувати свого улюбленого героя (Войтович, 2005).

Зображували "Козака Мамая" на полотнах і стінах хат, на дверях і віконницях, на скринях, кахляних грубах і липових колодах вуликів. Очевидно, зображення козака виконувало роль оберегу селянського помешкання. Проте такі картини нерідко прикрашали садиби старшин і палаци панів.

Народного героя малювали у стані перепочинку. Він сидить "по-турецьки", замріяний і спокійний. Образ доповнюють гарні вуса, традиційний чуб-оселедець, сережка, люлька і сулія-пляшка; зброя покладена осторонь, і вірний кінь напоготові. В руках — бандура, а тиха пісня оповідає про запорожців, батьківський край і кохану, котрі потребують захисту. Козак розташувався під розлогим дубом, що у фольклорно-пісенній традиції символізує здоров'я, стійкість, красу, довговічність народу. Вік дуба — понад 1 тис. років. За давніми народними уявленнями, в дубі живуть душі хоробрих воїнів-ратіїв. Вважалося, що дубові гаї є улюблене місце перебування богів, яким під старими дубами наші предки приносили жертви.

Козак Мамай своєрідно втілює риси українського характеру — волелюбність і мужність, сумління і звитяжництво, мудру народну філософію миролюбства і надії на краще майбуття.

Петриківський розпис

До здобутків декоративного малярства належить петриківський розпис (назва від с. Петриківка на Дніпропетровщині). Визнання петриківського розпису зумовили самобутньою творчістю Тетяна Пата, Віра та Галина Павленко, Віра Клименко, Надія Білокінь, Поліна Глущенко, Надія Шкуш.

Петриківських майстрів вирізняє художньо-поетичне сприйняття природи, прагнення найвитонченіше втілити буяння її форм. Вони переважно зображують розмаїття квітів, фрукти та ягоди, тужаву зелень, листя, птахів; створюють неперевершені букети, композиції, панно. В їхніх розписах по-особливому виявляється умовність (одна з найважливіших ознак декоративного мистецтва). Основну композиційного вирішення становить еліпс, що поєднує петриківський розпис із писанкою.

Заслужене визнання як майстер народного декоративного розпису і графіки здобула Тетяна Пата (1884—1976). Тривалий час вона викладала у Петриківській школі декоративного розпису, створила авторські ескізи рушників, килимів, розписів коминів. Властиве їй тонке імпресіоністичне відчуття природи засвідчують виконані нею декоративні панно: "Калина" (1913), "Павичі серед квітів" (1949), "Панно з птахами" (1967).

Особливо приваблює "Пташка на калині", де пава, гостя із тропіків, ніби царівна урочисто сидить на стеблі, ласуючи соковитими ягодами калини. Овальна форма куща, яскраві фарби роблять картину Тетяни Пати подібною до писанки.

Барвиста пава — давній символ різномаїття світу (індійська міфологія) й оптимістичного подолання труднощів. Образ пави є також алегорією вічності, у християнстві — символ весни, воскресіння.

Учнями Т. Пати були українські майстри декоративного розпису М. Тимченко, Ф. Панко, В. Соколенко, котрі закономірно продовжували художню традицію і духовний досвід народу.

Цікаво, що один із вестибюлів будинку Організації Об'єднаних Націй, поряд з мистецькими творами різних народів, прикрашає ваза з петриківським розписом.

Духовна спорідненість творчості характеризує родину Примаченків — матір і сина. Село Болотню Київської області уславила самобутня творчість визнаного у світі майстра народного декоративного розпису, народної художниці України Марії Примаченко (1909—1997). Поетичну фантазію й образність художниці виплекали традиції народної культури і моралі, ліризм української пісні та поетичність казки, народні уявлення про добро і зло, людяність і красу. В її малярстві органічно взаємодіють народні фольклорні традиції, витончена психологічна образотворчість; картини сповнені оптимізму, в них різні ознаки буття — радість і мрії, тривога і сум: цикл "Людям на радість" (1960—1966), декоративне панно "Калиновий берег" (1966), композиції "Дівчата-українки" (1965), "Тіло людини на сонці. Пам'яті С. II. Корольова"(1966), "Радіють коні й птахи"(1975), "Український день" (1976). Для творчості Федора (сина Марії Примаченко) як представника молодшого покоління, радше властиве раціоналістичне світовідчуття ("Кінь стоїть", "Весна красна"; 1971 1973) (Островський, 1990).

Скарбницю народного малярства збагатила творчість українського майстра народного декоративного розпису Ганни Собячко-Шостак (1883—1965). З-поміж творів майстра привертають увагу цикл панно "Квіти України" ("Мої улюблені квіти", 1963), за її малюнками виготовлялися вишивки в українському народному стилі.

Як самобутній майстер відома українська художниця Катерина Білокур (1900—1961). Напрочуд розмаїті та ніжні її картини на тему квітів: "Квіти увечері" (1942), "Жоржини" (1940, 1957), "Рожі й троянди" (1954 — 1958), "Швовії" (1958). Однак найголовніша тема художниці — Хліб, основа життя народу. їй властива глибока народна мудрість, пиплекана під трударів дідів-прадідів любов до землі, яка щедро віддячує тим, хто її шанує. Такий узагальнений смисл характеризує картини "Цар-колос" (дві композиції — 1944, 1947) і "Рідне поле" (найвідоміший твір художниці). У її рідній Богданівні (на Полтавщині) відкрито меморіальну садибу-музей (1977). З 1989 р. встановлено Республіканську премію імені Катерини Білокур.

Найкращі колекції українського народного декоративного мистецтва й оригінальні вироби народних майстрів експонуються у Київському музеї Народного декоративного мистецтва України, який відкрито 1964 р. Тут діють постійні виставки "Марія Примаченко", "Катерина Білокур" та ін.

У Києві 1993 р. відкрито музей Івана Гончара на основі приватної колекції скульптора, лауреата Державної премії ім. Тараса Шевченка, народного художника України Івана Гончара (1911 — 1993). Збірка його "україніки" XVII XX ст. вміщує понад 15 тис. експонатів, у тому числі народні картини ("Козак Мамай"), понад 500 народних ікон XVI — початку XX ст. з різних регіонів України, колекцію тканин XVIII—XIX ст. (2500), твори гончарного мистецтва — посуд, кахлі, зооморфні пластичні іграшки (650 предметів).

Скульптурне зображення Берегині, роботи Івана Гончара, — тепер щорічна відзнака, встановлена для заохочення зарубіжних вчених до студій україністики.