Філософія родознавства - Черепанова С.О. - Символіка обрядовості Великодня.

Найважливіші великодні символи — паска і фарбовані яйця-"писанки". Освячені в церкві, вони набували магічного значення.

У перший день святкування належало бути вдома, пригощатися в родинному колі. Другого дня служили молебні по домівках. Гостювали у родичів. Для частування готували вареники, млинці. На третій день Великодня жінки відвідували бабу-повитуху, приносили калачі, крашанки, готували різні страви.

Відбувалися розваги, ігри, танці, співали пісні, водили хороводи. Весняні ігри переважно розпочиналися виконанням "кривого танцю" (П. Чубинський), що належить до архаїчного типу хороводів (Грушевський, 1993, с. 131). Дівчата бралися за руки, довгою чередою бігали між трьома застромленими у землю кілками, трьома посадженими на землі дітьми або туди, куди тягне їх провідниця хору (корифей-ка). Вони виробляли всілякі зигзаги і повторювали нехитру пісню:

Кривого танця йдемо,

Кінця му не знайдемо:

То в гору, то в долину,

То в ружу, то в калину.

А ми кривому танцю

Не виведемо концю,

Бо його треба вести,

Як віночок плести.

Ритуальне дійство символізує нескінченність Всесвіту. Хоровод відображає нелегкий шлях Лади — давньоукраїнської богині весни, з Вирію до рідних земель. За давніми легендами, Вирій (Буян-Острів, Ирій) — острів у Всесвіті, першоземля богів і світу; тут розташоване озеро Живої Води і першодерево світу — Прадуб з молодильними яблуками безсмертя. Вічним мешканцем Вирію є першоптах і, водночас, давньоукраїнський нершобог — Сокіл (або Род), який завжди перебуває на вершечку Прадуба. З білої та чорної сльози Сокола з'явилися на світ Білий Лебідь і Чорний Лебідь, котрих Сокіл перетворив на Білобога і Чорнобога.

З ускладненням техніки колективних дійств, ігор, хороводів, пантомім виникла категорія спеціалістів-імпровіза-торів, провідників (диригентів і режисерів), які ставлять нові танці, вносять нові елементи в ігри, обряди, словесний репертуар. Функції давнього одностайного хору (окремі вигуки або повторення кількох слів) розподіляються між гуртом і провідником (корифеєм), "счинальником" (у гуцульській термінології). Провідник виголошує змістовніші фрази. Хор відповідає на них ритмічними вигуками чи постійною фра-зою-приспівом (рефреном), а строфи корифея творять цілісне поетичне (ритмічне) оповідання. Такі оповідання справляють глибоке враження на учасників видовища і глядачів, використовуються в побуті, заохочують до творення нових текстів (Грушевський, 1993, т. 1, с. 72).

Веснянки-гаївки широко відображені в образотворчому, театральному, музичному мистецтві. Іван Труш на картині "Гагілки" (1905) показав глибинну сутність обряду гуцульських веснянок: тут зображено момент, коли діти ходять по сплетених руках дорослих. Отже, правічні традиції народу безперервні й функціонують як духовний діалог поколінь.

Музичну обробку веснянок здійснили українські композитори М. Лисенко, М. Леонтович, С. Людкевич, Д. Ревуць-кий, М. Вериківський, П. Козицький та ін.

Глибоке символічне значення мають пов'язані з обрядами дві фази Сонця — весняне рівнодення і літнє сонцестояння. Тут, в обрядових діях, колесо імітує Сонце.

Найдавнішу згадку про ототожнення Сонця і колеса вміщують давні індійські писемні джерела періоду культури Хараппи і Мохенджо-Даро (2700—1700 до н.е.) (Гуров, 1975).

Елементом давньослов'янських святкувань було виготовлення колеса-сонця. Для обмазування колеса використовували дьоготь. Колесо обвивали джгутами зі соломи і запалювали, вогненне колесо-сонце спускали з гори в річку. В іншому випадку колесо запалювали біля вогнища і відкочували у бік (на Купалу). Ймовірно, цим символічно наголошувалось, що дні коротшають, сила Сонця змешується, починаючи з другої половини літа (Афанасьев, 1865).

Англійський етнолог Дж. Фрезер у праці "Золота гілка" (1890), дослідив походження релігій світу, навів дані давньослов'янського етнографічного матеріалу Малоросії. Він показав подібність європейських та індійських обрядів, зокрема спільність ритуалу магічної весни, спрямованого забезпечити весняне відродження природи. Йдеться про давній індійський обряд здійснення навесні шлюбної церемонії двох божеств — Шіви та Парваті, які уособлюють духів рослинності, їхнє "весілля" аналогічне європейським обрядам, коли розігрується шлюб молодих духів рослинності — Короля і Королеви Травня, Травневої Нареченої і Травневого Нареченого. Викидання таких зображень (фігурок із глини, ляльок) у воду й оплакування нагадує європейські звичаї викидання мертвого духа у воду (Смерть, Ярило, Кострома) та голосіння над ним. Уявлення про те, що відповідний обряд покликаний забезпечити дівчатам заміжжя, пояснюється вірою у запліднюючий вплив духу рослинності як на рослини, так і на людину (Фрезер, 1984).