Філософія родознавства - Черепанова С.О. - Ідея родючості та весільна обрядовість.

Українська весільна обрядовість — це неперевершена драматична дія чи навіть "літургія" (Ф. Вовк). Весільна обрядовість вміщує сватання, заручини, весілля (з властивими для кожного періоду обрядовими мотивами і діями). Відповідні підготовчі церемонії відбуваються у домі нареченої (почасти і нареченого). Весільну обрядовість характеризує певна послідовність:

— плетення вінців, виготовлення "райського дерева" (гільце), весільних хлібів (коровай, інше обрядове печиво) — і запросини роду на весілля;

— приїзд нареченого до двору нареченої, її "продаж";

— виїзд до церкви на вінчання і відвезення посагу;

— розділ короваю і перевіз нареченої до дому нареченого;

— комора (зустріч нареченої в домі нареченого);

— перезва — заключний акорд весілля (матері нареченої повідомляють про щасливе завершення шлюбної ночі). Рід отримує частування за те, що його дівчина себе оправдала (Грушевський, 1993, с. 277).

Матріархальні, патріархальні звичаї і дохристиянські вірування найбільше виявляють пісні, присвячені певним етапам весільного обряду (коровай, плетіння вінка, покривання молодої та ін.).

Весільні пісні становлять яскраву частину надзвичайно художнього за змістом і естетикою українського весільного обряду. Вони характеризують художньо-емоційні особливості:

— сум батьків, котрих турбує розлука з дочкою;

— туга за дівочим життям, родиною, тривога за майбутнє;

— завороження щастя-долі зі звертанням до Бога, святих, космічних сил;

— величання наречених, батьків, гостей;

— створення настрою святковості й піднесеності (жартівливі, гумористичні) тощо.

Перша писемна згадка про весільні пісні у східних слов'ян датована 1096 р. Весільні пісні переважно поширювалися як лірично-побутові.

Головний мотив ліричних пісень — щирість і вірність кохання ("Сонце низенько", "Ой, не шуми, луже"). Лірика кохання створила типові збірні образи героїв (молодий козак, дівчина), своєрідні форми висловлення почуттів: драматичний діалог ("Козаченьку, куди йдеш?"), епічна оповідь ("Зашуміла ліщинонька").

В українській ліриці особливо відчутні оригінальні, суто національні пісенні інтонації.

Українські народні ліричні пісні з-поміж інших вирізняють певні художні засоби:

— паралелізм, лаконічні порівняння (дівчина — як калина, як у саду вишня, як зірочка; милий — як барвінок, як голуб, як повний місяць);

— виразна поетична символіка (червона калина, тополя — дівчина; кучерявий дуб — парубок; сади у цвіту — щасливе кохання; сокіл, орел — символи мужності, волі; чайка — символ матері-страдниці);

— епітети (сонце — ясне, поле — чисте) тощо.

Жанр лірично-побутових пісень належить до найвищих мистецьких надбань українського народу. Такі пісні втілюють народну вдачу, мораль, чистоту почуттів.

Українська народнопоетична традиція дівочу вроду пов'язує з образом калини. "Красна, як калина", - - казали про гарну дівчину. Вираз "в'яла калина" — символ не лише втрати цнотливості, а й печалі, туги.

Краса парубка асоціюється з образом сокола, орла: "Знати сокола за польотом, а молодця — за ходою".

Народна етика особливо цінує моральну сутність краси людини. Це засвідчують народні моральні настанови: "Не хвалися красою, а слався розумом"; "Краса до вінця, а розум до кінця" (Українські прислів'я).

"Врода чоловіка — його характер"; "Окраса людини — мудрість, окраса мудрості — відвага, окраса відваги — м'якість" (Японські прислів'я).

Весільні звичаї та обряди, спільність і відмінності традиційних форм сватання, заручин, весілля у різних регіонах України висвітлюють наукові дослідження. Цілком слушно автори зазначають тенденції суб'єктивного сприйняття культурної спадщини народу, що подекуди призводить до втрати багатьох традиційних елементів весільної обрядовості. Тому сучасні весілля часто перетворюються на одноманітні гостини, без доброго напуття молодим на сімейне життя. Натомість весільні побажання відображають етико-моральні погляди народу на родинне щастя, а головна функція весільної обрядовості полягає у морально-етичних настановах молодим (Кравець, 1966; Здоровега, 1974; Борисенко, 1988, 1989).

В Україні зазвичай шлюб брали дівчата у 16—18 років, хлопці — у 18—22 роки. Одруженню передували певні обрядові дії, спрямовані на досягнення згоди обох родин і наречених. Обрядових зустрічей було три: сватання, оглядини, заручини.

Дія сватання відома під різними назвами: у Центральних районах — сватання, рушники; на Закарпатті — сватанки; на Тернопільщині — слово, старости; на Поліссі — могорич, змовини, словини, злюбини; на Харківщини — рушники тощо. Обряд сватання не втрачає значення і дотепер (Борисенко, 1991).

У традиційному українському весіллі кожну обрядову дію освячували хлібом — символом миру і добра.

На Харківщині батько, благословляючи молодят, вручав їм хліб-сіль напучуючи: "Нате, діти, хліб-сіль, дбайте і майте, до цього хліба прибавляйте! Слухайте батька й матері і добрих людей, одне одного любіть і поважайте".

На Рівненщині напуття виголошували так: "Візьми, мій сину, цей хліб і дбай, щоб за цим хлібом ти свого діждав і мене з матір'ю годував". Слова, прості й лаконічні, виражали мудру народну філософію життя — примножувати хліб і шанувати старших.

На Поліссі, Поділлі, в Карпатах молодим підносили окраєць хліба з медом чи самий лише мед, щоб життя їхнє було багатим і солодким.

Хлібом батьки благословляють шлюб на Гуцульщині. Цікаво, що тут у четвер до хати нареченої приносять сосну і прикрашають її. З нареченою спілкуються п'ять дружок. Одягає наречену лише та жінка, в якої добре склався шлюб. Брат розчісує косу нареченої, а мати накладає шлюбний вінок. Молода просить пробачення у батьків і отримує їхнє благословення.

Турботу про здоров'я наступних поколінь засвідчує заборона вживати алкогольні напої впродовж перших років подружнього життя. Молоді в цьому присягали у церкві перед усією громадою. Такий приклад наводить В. Борисенко за описом весілля у с. Нагуевичах (на Львівщині), який зробив 1911 р. Петро Франко (син письменника Івана Франка).

За українським народним звичаєм, теща, зустрічаючи зятя, підносила йому горщик з водою і вівсом (символ вроди, здоров'я, достатку).

Цікаве свято тещі побутує в Мордовії (с. Пирма). Тут не прийнято, щоб після одруження зять мешкав у родині своєї дружини, це вважається ганебним для нього. За давнім звичаєм, він має відвідувати тещу п'ять разів на рік (не більше). Тоді теща догоджає зятю в усьому. Відзначають свято тещі за два дні до Масляної; теща випікає млинці й радо зустрічає гостей.

Українську весільну обрядовість опоетизовують і художньо збагачують давні народні традиції: троїсті музики, оздоблення одягу (вишивка, мереживо), рушники.

Наукові джерела висвітлюють символіку рушника в українській весільній обрядовості за етнічними регіонами України: Холмщина і Підляшшя (Кара-Васильєва, 1978, 1989); центральні та південно-східні (Борисенко, 1988, 1989); Полісся, Наддніпрянщина, Поділля (Булгакова, 1995) та ін.

Зазначено локальні відмінності використання рушника в обряді заручин, зокрема на Київщині й Кіровоградщині; тут символом досягнення згоди наречених було "подавання" або "брання" рушників (Борисенко, 1988, с. 22—23). Допускається, що назву "заручини" зумовив власне зміст обряду, коли на знак згоди здійснювався ритуал покладання на хліб (або посудину з житом) рук молодого, молодої, родичів, близьких і зв'язування рушником, власноруч виготовленим нареченою (Т. Кара-Васильєва, В. Борисенко).

Використання рушника в обрядових діях українського весілля має певне значення (сакральне, ігрове) та функціонально-смислове навантаження. Пов'язаний з рушником весільний обряд умовно поділяється на три цикли: передвесільний, власне весільний і післявесільний. Призначення рушника відображає термінологічна лексика: "весільні" (для молодих), "заручинові" (ними обв'язували сватів, дружбів), "сватівські", рушники "плечові", "перев'язичі" та ін. (Никорак, 2001, с. 504, 505).

Давній народний вираз "стати на рушник" має глибокий морально-етичний смисл, яскраво символізує атрибутику церковної шлюбної дії.

Фольклорні джерела виявляють мудрий досвід подружньої і родинної злагоди різних народів: "Береш жінку — бери й батьків" (Японське прислів'я).

Традиції освідчення у коханні вкорінені у ментальності, звичаях, культурі кожного народу. Наприклад, у Давній Греції символом кохання вважалась квітка глоду. На вівтарі Гіменея спалювали гілочки глоду. Гіменей (грец. Нутепаіоз) — грецький бог шлюбу, син Діоніса й Афродіти або Аполлона й однієї із Муз. Його зображали у вигляді гарного юнака з факелом і вінком. Гіменеї — також весільна пісня, яка виконується хором під час весільних святкувань, зокрема у ніч весілля перед покоями нареченої, при введенні нареченої у дім нареченого. В літературну практику гіменеї увійшли близько І ст. до н.е. Ймовірно, у період еллінізму виникла форма епіталами, весільної пісні, виконуваної перед шлюб* ними покоями. Збереглися весільні пісні, авторами яких були Сапфо, Феокрит, Катулл, Стацій, Клавдіїн, Аполлі-нарій Симоній та ін.

Згідно з давніми традиціями, адигейці, освідчуючись, кажуть: "Я тебе добре знаю". І ніколи — "Я тебе кохаю". Таке освідчення втілює народну етику спільного подружнього життя.

Відповідно до історичних звичаїв адигейського народу в переддень весілля з нареченою спілкуються сім молодих заміжніх жінок, життя яких ще не затьмарено втратою близьких людей (тобто, живуть ще батько і мати, свекор і свекруха, чоловік і дитина — (відома в українській традиції магічна "сімка"). Так у передвесільному спілкуванні, піснях нареченій передається оптимістичне відчуття повноти життя.

Змалечку діти виховуються в усвідомленні того, що навколишня природа "жива" і втілює дух предків. Народні настанови адигейців вирізняє глибока художня образність і оптимізуючий морально-етичний смисл. Наприклад: "Не рви траву — ти можеш зірвати вуса свого діда" (Адигейське прислів'я ).

В інгушів і осетин існує національна традиція спорудження родових башт, які засвідчують про повагу до предків, батьків і старших людей, а головне — символізують духовний зв'язок часу і поколінь.

У Європі найдавнішою живою мовою вважається кельтська. Лише в Уельсі відомий давній звичай освідчення, коли наречений сам вирізьблював ложку і за допомогою орнаменту розповідав коханій про свої почуття.

По-різному сприймається день 29 лютого, який настає раз на чотири роки. На Русі це — день Касіяна (Касяна). За давньоруськими уявленнями, Касіян — похмурий, злий чоловік, у якого брови виростають до землі, закриваючи очі. Через три роки брови піднімаються, і горе тому, хто на нього подивиться. Щоби його не розсердити, цього дня не вставали до сходу сонця і не працювали. Про похмуру людину казали, що вона "дивиться Касіяном".

За іншою легендою, Касіян був сином бідняків, він багато працював, за що був узятий Богом на небо. Касіян вважається покровителем дівчат; батьки моляться йому, щоб він оберігав дочок у чистоті й цнотливості (Войтович, 2005, с. 228).

В Англії з днем Касіяна пов'язаний цікавий звичай освідчення. Англійські жінки особливо очікують на цей день, адже тоді вони можуть освідчитися чоловікові, запропонувати йому руку і серце, тобто прийняти шлюб. Цікаво, що більшість чоловіків приймають таку пропозицію.

Англійські закони захищають честь дівчини. Англійський король Генріх УПІ, пристрасно закоханий у дівчину Джейн, не міг порушити закону і змусити до інтимних стосунків без її згоди. Він запропонував дівчині корону. З-поміж шести дружин короля Джейн була найулюбленішою.

Конфуціанська етика зумовлює незаперечне підкорення жінки — чоловікові, свекру, свекрусі, власному синові.

В Японії давні звичаї зобов'язували жінку називати чоловіка "паном", допомогати йому одягати верхній одяг, взуватися, а на вулиці йти не поряд з ним, а на два кроки позаду.

Майже до останньої чверті XX ст. у заможних колах японського суспільства ознаками успішного життя вважалися європейський дім, китайська їжа, японська дружина. Більшість японських чоловіків головними чеснотами заміжніх жінок своєї країни усталено називають: безумовне підкорення волі чоловіка, подружню вірність, копітке виконання домашніх справ. Дотепер майже третина шлюбів укладається не за коханням, а за домовленістю молодих японців і їхніх батьків; матеріальний чинник при цьому має провідне значення. Гроші на весілля роками накопичують самі молоді люди і їхня родина. Тому пересічний японець одружується у 28—29 років, а японка виходить заміж у 25— 26 років. Однак сучасні економічні проблеми, коли для забезпечення родини має працювати подружжя, все частіше витісняють традиційну установку японської сім'ї, за якою обов'язок чоловіка — заробіток, а дружини — домашнє господарство і виховання дітей.

З-поміж чоловіків, передусім представників соціальних верхів японського суспільства, поширюються позашлюбні зв'язки. Сприяють цьому так званий Інститут коханок (ніго-сан), який склався з феодальних часів і становить невід'ємну частину соціального життя японського суспільства, а також розгалужена індустрія вечірніх розваг. Проте динамізм життя виявляє суперечності традиційних поглядів на шлюб, його моральних заповідей, норм і реальних духовних запитів японської молоді. Звідси і проблеми розлучень, незважаючи на їхні серйозні наслідки для чоловіків, а особливо для жінок.

У Китаї одруження можливо при досягненні 22 років — для чоловіків, 20 — для дівчат. Незаміжня 2 5-річна жінка викликає подив. Ризикує загалом не вийти заміж та дівчина, яка не вміє вишивати.

У В'єтнамі глибока родова культура просякає уклад життя етнічних груп. Проте наприкінці XX ст., у зв'язку з економічною необхідністю розвитку відкритого туризму, виникли тенденції експлуатації знаків етнічної культури, що призводить до нівелювання її родової сутності. Наприклад, у високогірних районах В'єтнаму побутував звичай, коли молоді люди збиралися вечорами на ринковій площі: юнаки співали, дівчати слухали, надаючи перевагу певному виконавцеві. Так поступово утворювались пари. Влада прагнула заборонити такі звичаї, вбачаючи в них причину неконтрольованої народжуваності. Тоді юнаки виявили "винахідництво" — відповідно до нових інформаційних технологій вони почали записувати свій спів на магнітофон.

Так званий громадянський шлюб, поширений у європейських країнах, неможливий у Кореї. Одружуються тут у віці 28—30 років. Розлучення складне за наслідками. Жінка вдруге не може вийти заміж. Чоловік матиме проблеми у кар'єрному зростанні (він практично не отримає керівної посади). Проте Корею, як і Японію, вирізняє культ дітей.

Серйозні правові й соціально-культурні наслідки мають міжнаціональні шлюби. Інколи вони створюють складні соціально-правові проблеми, передусім стосовно прав матері та дітей, зокрема при розлученні батьків.

У Великій Британії на державному рівні предметом обговорення стали суперечливі тенденції сімейного життя. Простежується тенденція, за якою найближчими роками майже половина населення країни не братиме шлюбу; прогнозується і збільшення народжуваності дітей у сім'ях нетрадиційних.

Школярі британських шкіл з 1999 р. ознайомлюються з новим моральним кодексом. До навчальних програм введено ознайомлення з Новим Заповітом. Проте цінності предків зазнали значних суспільних трансформацій. За модернізованим кодексом учні мають засвоїти, що одруження — не єдина можливість щасливого сімейного життя. Альтернативу становлять співжиття партнерів, батьки-одинаки, ширший спектр партнерських стосунків. За "Кодексом — 99" педагоги мають пояснювати вихованцям, що кохання і вірність як складові щасливої родини та дитинства можуть дещо змінюватись, а оптимальні стосунки можуть функціонувати в інших формах. "Кодекс — 99" — частина програми "Підготовки до життя", предмет обов'язковий; на цю програму передбачено 5 % навчальних годин (Мостова, 2000).

У Великій Британії в грудні 2005 р. набув чинності закон, що визнає одностатеві стосунки. Тоді ж зареєстровано близько 700 одностатевих пар (ще майже 22 тис. планують узаконити стосунки).

У країнах Євросоюзу, зокрема Бельгії, Нідерландах, навіть Іспанії (католицькій країні), законодавчо визнано одностатеві стосунки. В Бельгії закон про їх визнання діє з 2003 р., на державному рівні обговорюються можливості усиновлення дітей. Католицька церква виходить з того, що одностатеві стосунки не є підставою для дискримінації людей. Проблема одностатевих стосунків турбує протестантів. Однак власне шлюб розглядається як відносини чоловіка і жінки. Тут важливий не сам факт одностатевих стосунків, а їх сутність. Тобто держава законодавчо визнає форму "громадянського партнерства", але церква реєстрацію не здійснює.

У 32 регіонах Росії законом передбачено ранні шлюби (частіше за необхідністю, з причини народження незапланованої дитини). Проте ранні статеві стосунки і відповідальність — несумісні.

Згідно з Конституцією України, "шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї. Батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою" (ст. 51).

Шлюбні відносини регулює "Сімейний кодекс України" (2004). За ним "сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства" (ст. З, п. 4). "Правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття. Малолітньою вважається дитина до досягнення нею чотирнадцяти років. Неповнолітньою вважається дитина у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років" (ст. 6). "Шлюбний вік для жінки встановлюються у сімнадцять, а для чоловіка — у вісімнадцять років" (ст. 22, п. 1). "За заявою особи, яка досягла чотирнадцяти років, за рішенням суду їй може бути надано право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам" (ст. 23, п. 2).