Історія українського літературознавства - Наєнко М.К. - Монополія марксистського літературознавства і теоретичне обґрунтування соцреалізму

Тим часом монополію на єдино "правильну" думку в критиці і літературознавстві дедалі впертіше завойовували найлівіші в поглядах на завдання і специфіку літератури вусппівці і молодняківці. їхні критичні виступи рубежу 20—30-х років стають дедалі наступальнішими й агресивнішими. Один із збірників таких виступів мав назву "Атака" (1932). Атакувалося в ньому все, що хоч якось не узгоджувалось із догматикою марксистської ідеології: "Місто" В. Підмоги л ьного, "Смерть" Б. Антоненка-Давидовича і "Робітні сили" М. Івченка — за утвердження в них нібито ідей дрібної буржуазії; твори О. Кундзича, Д. Гордієнка, О. Донченка — за "нахил до "надкласового" й "об'єктивного" підходу до своїх персонажів"; нарис Б. Антоненка-Давидовича "Землею українською" — за "захворювання" письменника "за перебільшений національний бзик" та ін. (с. 8, 42, 55 та ін.).

На чільні позиції в критиці цього часу виходять С. Щупак, Б. Коваленко, І. Момот, А. Клоччя, В. Сухино-Хоменко, П. Колесник і деякі менш відомі автори. Поряд з ортодоксальними "відкриттями" усіляких "ворожих вилазок" у літературі вони пробують поглиблювати теоретичні питання марксистської критики і пролетарської літератури винятково в ідеологічній сфері. С. Щупак доводить пряму залежність тематики й стилю письменника від його "соціального оточення", а зміну художніх напрямів у літературі трактує тільки як зміну світогляду письменників; тенденційність у літературі він трактує як спрощене розуміння письменниками своїх творчих завдань і водночас підкреслено тенденційно закликає літераторів бути послідовними в утвердженні пролетарської ідеї в мистецтві, творити "магнетобуди літератури" та ін. Б. Коваленко видавався своєрідним двійником С. Щупака, коли брати до уваги його відвертий і послідовний ідеологізм у мисленні. Але мав він ту особливість, що свої критичні виступи завжди пов'язував із секретами письменницького стилю. Стиль для Б. Коваленка — це винятково ідеологічна категорія. Ідеологія в стилі (вважав критик) виявляється не тільки на змістовому, а й суто формальному рівні. Аналізуючи твір Івана Ле "Роман міжгір'я", Б. Коваленко означив, зокрема, такі, на його думку, класово зумовлені, характерні саме для "пролетарського реалізму" риси: динаміка дії та образу, "матеріальність" образних виразів (порівнянь, метафор), забраження вольових (позитивних) героїв, що пов'язані з пролетарським класом, та ін. ("Атака", с. 96). Цікаво, що пристрасть до критичних міркувань на рівні стилю стала предметом звинувачень Б. Коваленка в насадженні формалізму в літературі, що було рівнозначно звинуваченню В. Коряка в побудові "теорії перших хоробрих" (В. Коряк доводив, що "першими хоробрими" в українській пролетарській літературі були "боротьбисти", як виявлялося, В. Еллан-Блакитний, Г. Михайличенко, А. Заливчий, В. Чумак), С. Щупака — в пропаганді й утвердженні вульгарно-соціологічної "воронщини", "переверзівщини" (за прізвищами уже розвінчаних вульгарних соціологів О. Воронеького і В. Переверзєва) та ін. У 1937 р. за ці "гріхи" і Б. Коваленка, і В. Коряка, і С. Щупака було зачислено в лави "ворогів народу" і репресовано. Почалося, отже, вбивство "своїх", щоб менше всіляких слідів залишалося.

У бік комсомольсько-молодняківського критика І. Момота випускалось порівняно менше компрометуючих стріл. Одна, щоправда, була дуже дошкульною: поет П. Усенко (лідер комсомольських поетів), якому І. Момот зробив чимало зауважень щодо його примітивної творчості, в одному з виступів наголосив, що І. Момот "не любить читати Леніна, Маркса, Плеханова". До оргвисновків тоді, щоправда, не дійшло, а І. Момот продовжував дуже активно "воювати" з графоманством у так званій комсомольській літературі (плакатність, низька професійна майстерність, неприйняття "національної романтики" та ін.). Він часом полемізував навіть з В. Коряком і Б. Коваленком, але його полеміка спиралась на ту ж саму марксистську ортодоксію В. Коряка та Б. Коваленка, і відбувалось щось на зразок відомої гризні павуків у банці. На якомусь етапі, щоправда, І. Момот почав доводити, що ніякої спеціальної молодняківської, комсольської літератури немає, що література завжди одна, і це стало причиною виключення критика з комсомольських літературних лав. У 1931 р. критик несподівано помер.

Намагання українських вусппівців і молодняківців (як і їхніх однодумців — раппівців у Росії) бути найлівішими законодавцями в означенні шляхів розвитку літератури і водночас посісти всі командні пости в літературному процесі викликали насторожене ставлення до них навіть партійних і державних органів СРСР. і тому в 1932 р. з'являється партійно-державна постанова "Про перебудову літературно-художніх організацій", за якою ліквідовувались усі об'єднання пролетарських, селянських і комсомольських письменників, щоб створити єдину літературну організацію з єдиним (радянським) методом художньої творчості. Назви методу пропонувалися тоді найрізноманітніші — пролетарський реалізм, діалектико-матеріалістинний реалізм, тенденційний реалізм, романтичний (?) реалізм, соціальний реалізм та ін. Підсумок цим пропозиціям (подібні до них обговорювалися в літературах усіх народів СРСР) підведено на першому всесоюзному з'їзді письменників у 1934 p., де ухвалено й записано в Статут Спілки письменників СРСР, щоб художній метод радянської літератури називався методом соціалістичного реалізму. Доречно згадати, що О. Довженко ще в 1926 p., коли АХРР (Асоціація художників революційної Росії) ухвалила для себе стиль "героїчного реалізму", з подивом констатував: "Здається, це перший випадок в історії культури, коли стиль "постановлюють" на засіданні". "Але даруймо..." — завершував свій подив О. Довженко, ніби передбачаючи, що така практика стане традицією на довгі роки в радянському мистецькому житті. Через кілька років "соціалістичний реалізм" постановлять уже не просто на засіданні якоїсь групи, а на велелюдному з'їзді всіх літературних сил однієї шостої земної кулі.

Схвалення соціалістичного реалізму як єдиного художнього методу радянської літератури являло собою дуже знаменний акт: те, чого домагалися колись пролеткультівці та їхні пізніші послідовники з РАППу, ВУСППу і "Молодняка", спрямовуючи художню літературу на службу єдиній марксистській ідеології, було, отже, возведено в закон, який однаково чинний і для письменників, і для дослідників літератури. Щось протиставити цьому законові, показати, що він суперечить самій природі мистецтва, яке є волевиявленням духовності людини, у Східній Україні вже майже не було кому. Стару філологічну еліту пересаджено до в'язниць, значна частина "непокірних" молодших літераторів перебувала теж під арештом або чекала арешту з дня на день (почалася нагінка навіть на ♦ своїх": В. Коряк, С. Щупак, Б. Коваленко й ін.), а недоторканими залишалися тільки ті, хто цілком змирився із ситуацією або ставав на шлях найактивнішого пристосуванства. Чекати від них якогось критичного, аналітичного погляду на "узаконений" соціалістичний реалізм було марною справою. Єдине, що вони збирались тоді пропонувати, зводилось до примирливого розмірковування з приводу теоретичних основ "узаконеного" методу, історичного коріння його та можливого практичного виявлення його в поточній критиці й історії літератури.