Історія українського літературознавства - Наєнко М.К. - О. Білецький

У середині 30-х років дедалі помітніше місце в українському літературознавстві стали займати праці Олександра Білецького (1884—1961). У 20-х роках він звернув на себе увагу такими розвідками, як "У пошуках нової повістярської форми" (1923), "Двадцять років нової української лірики" (1924), "Сучасне красне письменство Заходу" (1925), "Проза взагалі і наша проза 1925 року" (1926), а також статтями з питань розвитку давньої літератури, передмовами до творів письменників-класиків, а середину 30-х років учений зустрів монографією "К. Маркс, Ф. Энгельс и история литературы" (М., 1934), варіант якої публікувався також українською мовою в журналі "Червоний шлях" (1934, № 6—10).

Дослідницька робота О. Білецького 20-х років, особливо "його розгляди тогочасної прози, — це по-справжньому класичний набуток українського літературознавства XX ст. Те, що С. Єфремов намітив в оцінці ранніх творів В. Підмогильного, Г. Косинки, М. Хвильового та кількох інших їхніх ровесників (див. останній розділ його "Історії українського письменства"), здобуло в статтях О. Білецького незалежний аналітичний розвиток і залишилось на багато десятиліть недосяжним для фахівців своєю точністю філологічних спостережень, характеристикою особливостей художнього мислення кожного автора, стилістичним блиском у викладі своїх думок і міркувань. В одному випадку творче обличчя письменника О. Білецький характеризував, наприклад, каскадом запитань ("...Що це за оповідання? Якась-то нарочито неохайна, незв'язна, до зухвалості невимушена розмова... Ніякої стрійності, ніякої гармонії... Чи не глузує з читача автор?" — про М. Хвильового), відповідаючи на які, розкривав усі секрети новизни саме такого типу прози; в іншому випадку пропонував такі підсумкові дефініції, які стосувались уже не стільки якогось одного автора, скільки всієї літератури (пантеїстичний ліризм "перешкоджає авторові утворити справжню прозу — особливий тип художнього мислення, в нашій літературі ще не віддиференційований як слід від поезії віршованої", — про М. Івченка); ще в іншому — розкривав частковості в стилі й мисленні того чи того письменника, за якими стояло дуже очевидне "загальне" в розвитку, скажімо, небажаної в літературі хвилі епігонства (про П. Панча, О. Копиленка, І. Сенченка, В. Вражливого як "тимчасових" епігонів М. Хвильового) та ін. Якщо врахувати, що про все це О. Білецький говорив ще й з обов'язковими літературними екскурсами "в Азію, в Європу, в Америку й Китай"33, то стане очевидним, що українське літературознавство збагачувалось у його особі на справді неординарну філологічну постать. Але наближалися роки "закручування гайок" у мисленні, соцреалістичної ідеологізації мистецтва й дедалі масовіших репресій діячів науки й культури, і розкутий науково-критичний стиль мислення О. Білецького став поступово сковуватись кригою вульгарно-соціологічного трактування явищ літератури. Перші ознаки його вже спостерігалися в передмові до виданого в Москві "Альманаха современной украинской литературы" (1930). Але тут вульгаризація проступала ще переважно на рівні термінології ("буржуазна література", "пролетарська проза" та ін.) і оперування політизованою періодизацією літературного процесу 20-х років (література періоду громадянської війни і перших років непу", "література епохи відбудови соціалістичної реконструкції" та ін.), а щодо форм аналізу самих літературних явищ цього часу, то вони були (за незначними винятками) об'єктивними й науково спроможними. Це був, по суті, перший і на кілька десятиліть останній аналітичний огляд усього, створеного українськими письменниками в 20-х роках, через що він (огляд) аж до 1990 р. не передруковувався в зібраннях праць ученого. Не передруковувався досі й інший "вступ" О. Білецького, що з'явився того ж 1930 р. ("Вступ до історії нової української літератури", яким починався "Загальний курс української літератури. Лекції 1—14"), але з іншої причини: тут вульгарний соціологізм у погляді на історію української літератури був уже домінуючою методологією. Після цього, протягом першої половини 30-х років, О. Білецький до проблем українського письменства звертався лише принагідно, зате активніше займався дослідженням зарубіжної літератури та осмисленням проблеми "марксизм і література". Наслідком останнього й було опублікування монографії "К. Маркс, Ф. Энгельс и история литературы".

У 20-х роках питання про зв'язок спадщини К. Маркса й Ф. Енгельса з літературою майже не розглядалось, а якщо Й розглядалося, то з обмовкою, що вони (перші класики марксизму) про літературу й мистецтво спеціально не писали, звертаючись до цієї галузі лише інколи і принагідно. "...Це здебільшого чорнові намітки, яким ми не маємо права надавати ваги остаточних міркувань", — писав у 1923 р. німецький дослідник Георг Денкер. О. Білецький наводить цю думку Г. Денкера" але заперечує йому його ж (Денкера) висновком і переліком того, що, обіцявши, не зробили в галузі літературознавства ні К. Маркс, ні Ф. Енгельс: "...Література як така рідко була предметом спеціальної уваги й обміркування у Маркса і тільки трохи частіше в Енгельса. Маркс так і не здійснив свого наміру написати, наприклад... статтю про романтиків... статті про Гейне... не залишив нам ні критичної роботи про Бальзака... ні статті про поета Георга Веерта... Так не довелося й Енгельсові написати про Данте, виконати переклад Шеллі, висловитися про англійську пролетарську літературу... Написати книжку "Радощі й муки англійської буржуазії".., де, без сумніву, був би широко використаний і матеріал англійської белетристики... Про найбільших поетів XIX століття... Байрона і Шеллі ми не подибуємо в писаннях Маркса певних міркувань". Одне слово, багато чого з обіцяного не зробили основоположники марксизму в галузі літератури, але на чому ж тоді мало триматися те марксистське літературознавство, яким оперували деякі критики в 20-х роках і яке вже в 30-х роках так потрібне було як теоретичне підґрунтя "узаконеного" методу соціалістичного реалізму? О. Білецький пропонує кілька шляхів. Перший — за аналогією. "Література, — пише дослідник, — одна з надбудов на базі, якій відповідають певні форми суспільної свідомості", а коли це так, то все, що говориться у Маркса-Енгельса про ці "надбудови" (юридичні, політичні, філософські, релігійні й інші ідеологічні форми), можна прикласти повною мірою і до літератури, і літературознавець повинен це взяти на увагу". Другий шлях — розширення уявлень про літературу як таку. "...У творах (Маркса-Енгельса) ми маємо не лише величезні здобутки наукової думки, але й великі твори виразового слова, які історик літератури повинен вивчити й оцінювати із своєї специфічної точки зору". Інакше кажучи, "18 брюмера" чи "Становище робітничого класу в Англії" — це не тільки політичні трактати, а й художні твори, що не поступаються, наприклад, перед памфлетами П. Кур'є чи публіцистичними творами В. Гюго ("Наполеон Малий", "Історія одного злочинства9 та ін.). Нарешті — третій шлях: конструювання цілого з розрізнених частин, яке дасть змогу на основі принагідних згадок К. Маркса й Ф. Енгельса про художні явища створити систему чи концепцію поглядів на сам феномен мистецтва. Відома річ, усі ці шляхи здатні привести не до наукового, а до псевдонаукового уявлення про згадану концепцію, але вченого нехай це не бентежить. За авторитетним твердженням Вольтера, якби Бога й не було, то і його довелося б вигадати. І ось пропонується О. Білецьким естетичний "бог", на підтвердження існування якого і в К. Маркса, й в Ф. Енгельса можна знайти чимало аргументів: суть того "бога" полягає в уявленні, що мистецтво — це творча діяльність "ПРО ЩОСЬ", тобто художня ілюстрація історичних, суспільно-економічних процесів. Звичайно, пише О. Білецький, уявлення про мистецтво як ілюстрацію — "шлях дуже небезпечний. На ньому легко впасти в вульгарний матеріалізм... Дослідник мусить тонко аналізувати й тактовно підходити...". Цих тонкощів і такту, наголошує О. Білецький, знову ж треба вчитися у Маркса й Енгельса. Вони, по-перше, спираються в своїх "ілюстраціях" не на будь-які характери Й ситуації, створені письменником, а лише на ті, що відповідають правді, тобто реалістичні. Що ж до, скажімо, романтизму, то "...романтизм, як і кожне інше перекручення, "перетворення" дійсності, прикрашування її, були Марксові й Енгельсові глибоко ворожі" (Там само. — № 7—8. — С. 188). За Марксом і Енгельсом, отже, виходило, що реалістичними були, наприклад, "Розмови богів" Лукіана, бо ці "Розмови..." — одне з найавторитетніших джерел про перших християн" (№ 6. — С. 171); "Слово о полку Ігоревім", бо це — "заклик руських князів до єднання саме перед нападом монголів" (№ 6. — С. 174); "Робінзон Крузо" Д. Дефо, бо там зображено "Індивідуального виробника" як етап у розвитку буржуазної економічної думки (№ 7—8. — С. 174); "Людська комедія" О. Бальзака, бо з неї Енгельс "дізнався навіть в розумінні економічних деталей (наприклад, перерозподіл реальної та особистої власності) більше, ніж з книжок усіх професійних економістів, статистиків, істориків цього періоду разом узятих" (№ 7—8. — С. 185) і т. ін. По-друге, навіть "реалістичні ілюстрації" Маркс і Енгельс брали не на повну віру, а пам'ятаючи, що той чи той творець їх мав певні "класові симпатії і політичні забобони" і міг щось спотворити (№ 7—8. — С. 186). О. Бальзаку, наприклад, удалося почасти переступити через них і стати правдивішим, а от Мольер як письменник — "ідеолог буржуазії" (№ 7—8. — С. 165); В. Гюго "для Маркса був передовсім представником ворожого політичного угруповання" (№ 7—8.— С. 169); "в Еженові Сю гострий погляд Маркса виразно пізнав класового ворога, не меншого, ніж явні експлуататори пролетаріату" (№ 9. — С. 143); в Гете і його творах виявилось усе "справді людське", тобто, як показав Енгельс, все міщанськи обмежене, двоїстість Гетевської натури і Гетевської творчості" (№ 9. — С. 146) і т. ін. Цими прикладами й міркуваннями 0. Білецький, отже, мимовільно доводив, що вульгарне трактування народилося не в умах "марксистських критиків" з Пролеткульту чи ВУСППу—РАППу, а в науковій практиці самих Маркса й Енгельса; їхній досвід на новому етапі розвинули Ленін і Сталін (№ 7—8. — С. 180), а відтак — це єдино правильне уявлення про художню творчість.

Чи сумнівався в цьому О. Білецький? В душі, можливо, й так, але пафос його книжки "К. Маркс, Ф. Энгельс и история литературы" доводить протилежне. Без будь-яких сумнівів марксистське уявлення про літературу взяли на озброєння і творці художнього методу соціалістичного реалізму. Важливо, що ще до того, коли він був офіційно схвалений на Всесоюзному письменницькому з'їзді, в Україні він уже працював і достатньо успішно. І не тільки в найбільш вульгарних формах, пропонованих В. Коряком, які пізніше О. Білецький (після арешту В. Коряка) різко критикував. На республіканському письменницькому з'їзді, що передував всесоюзному, звучали серйозні вимоги "по-марксистськи" оцінити (переоцінити) всю українську класику, зокрема творчість Т. Шевченка. У виступі одного з партійних чиновників того часу М. Попова читаємо: "...У нас до останнього часу не було достатньо чіткої марксистської оцінки творів Шевченка. Шевченко належить до корифеїв класичної української літератури... Але Шевченко не був і не міг бути марксистом-комуністом. Він був буржуазний демократ... В творчості Шевченка, при всій його революційності, демократичності, були певні елементи націоналізму" і т. ін. Такий вульгарний погляд відбився згодом і на коментарях до академічних видань творів поета, і на монографічних дослідженнях його творчості. Кількість останніх наприкінці 30-х років значно зросла у зв'язку з ювілейною датою поета в 1939 р.

Треба сказати, що бацилою вульгарного соціологізму в дусі вимог соціалістичного реалізму (ці вимоги в письменницькому статуті формулювалися так: соціалістично усвідомлене, правдиве, історично-конкретне зображення дійсності в її революційному розвитку) в другій половині 30-х років було вже вражене все літературознавство радянської України. Його представляли тоді лиш одиниці випадково вцілілих учених, що починали працювати в 20-х роках чи раніше (О. Білецький, О. Дорошкевич, П. Рулін, М. Гудзій, О. Назаревський та ін.), але здебільшого це вже були нові кадри, сформовані в умовах репресій і вульгаризацій усього духовного життя в країні (Є. Кирилюк, Є. Шабліовський, І. Пільгук, П. Волинський, П. Колесник, С. Шаховський та ін). Деякі з них теж були репресовані, не встигши навіть достатньо заявити про себе в науці, але прилучившись уже до вульгарного соціологізму (Є. Шабліовський, П. Колесник), а інші продовжували імітувати наукову діяльність, вміщуючи свої дослідження в записках Інституту української літератури імені Т. Шевченка, що виходили під назвою "Радянське літературознавство" (протягом 1938—1940 pp. вийшло шість випусків), і часом поєднуючи дослідницьку роботу з викладанням літератури у вищих та середніх навчальних закладах. Опубліковано тоді кілька розвідок про давню українську літературу (М. Гудзій, І. Єрьомін), про текстологію творів Т. Шевченка (М. Бернштейн), про творчість Г. Сковороди (П. Попов), Панаса Мирного (Є. Кирилюк), П. Грабовського (О. Кисельов) та ін. Вульгаризаторські тенденції в цих роботах виявлялися здебільшого в трактуванні світогляду письменників, але поширювалися також і на розуміння художніх методів, стилів, жанрів і навіть стилістики.