За загальними правилами суд є другою інстанцією (в деяких випадках — першою) з розгляду індивідуальних трудових спорів. Він розглядає їх за заявами:
— працівника, якщо він не згодний з рішенням комісії з трудових спорів;
— власника або уповноваженого ним органу, якщо його не влаштовує рішення комісії з трудових спорів;
— прокурора, якщо він вважає, що рішення комісії з трудових спорів суперечить чинному законодавству (ст. 231 КЗпП України).
Безпосередньо в районних (міських) судах розглядаються трудові спори за заявами:
— працівників підприємств, установ, організацій, на яких комісії з трудових спорів не обираються;
— працівників про поновлення на роботі незалежно від причин припинення трудового договору, про зміну дати і формулювання причини звільнення, із питань оплати за час змушеного прогулу або виконання нижчеоплачуваної роботи, за винятком спорів про дострокове звільнення з виборної оплачуваної посади членів громадських або інших об'єднань громадян за рішенням органів, що обрали їх, а також працівників навчальних, наукових та інших установ прокуратури, які мають класні чини;
— керівника підприємства, установи, організації (філії, представництва, відділення або іншого самостійного підрозділу), його заступників, головного бухгалтера підприємства, установи або організації, його заступників;
— службових осіб митних органів, державних податкових адміністрацій, які мають персональні звання, і службових осіб державної контрольно-ревізійної служби, а також органів державного контролю за цінами;
— керівних працівників, які обираються, затверджуються або призначаються на посади державними органами місцевого самоврядування, а також громадськими організаціями й іншими об'єднаннями громадян, з питань звільнення, зміни дати і формулювання причин звільнення, переведення на іншу роботу, оплати за час вимушеного прогулу і накладення дисциплінарного стягнення (за винятком спорів про дострокове звільнення з виборної оплачуваної посади членів громадських та інших об'єднань громадян за рішенням органів, що обрали їх, працівників навчальних, наукових та інших установ прокуратури, які мають класні звання);
— власника або уповноваженого ним органу про відшкодування працівниками матеріального збитку, завданого підприємству, установі, організації;
— працівників з питань застосування законодавства про працю, що відповідно до чинного законодавства попередньо було вирішено власником або уповноваженим ним органом і
— профспілковим органом підприємства, установи, організації (підрозділу) в рамках наданих їм прав.
Як перша інстанція суд розглядає також трудові спори про відмову в прийнятті на роботу:
— працівників, запрошених на роботу в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації;
— молодих спеціалістів, які закінчили вищий навчальний заклад і яких у встановленому порядку направлено на роботу на певне підприємство, в установу, організацію;
— вагітних жінок, жінок, які мають дітей віком до 3 років або дитину-інваліда, і матерів-одиначок, які мають дітей віком до 14 років;
— працівників, які мають право повторного прийняття на роботу;
— виборних працівників після закінчення терміну повноважень;
— інших осіб, з якими власник або уповноважений ним орган згідно з чинним законодавством зобов'язаний укласти трудовий договір (ст. 232 КЗпП України).
Звертатися в суд із заявою працівник може:
— у 3-місячний термін із дня, коли він дізнався або мав дізнатися про порушення своїх прав;
— у місячний термін із дня вручення йому копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
При цьому власник або уповноважений ним орган зобов'язаний вручити працівникові, звільненому з його ініціативи, наказ про звільнення без яких-небудь записів із зазначенням дати вручення наказу.
Затримка вручення наказу про звільнення (трудової книжки) відсуває початок обчислення терміну позовної давнини.
Власник або уповноважений ним орган може звернутися в суд (у тому числі й у суд вищого органу або до прокурора) протягом одного року з дня виявлення завданого працівником збитку (ст. 233 КЗпП України).
Позови працівників, що випливають із трудових відносин, можуть подаватися в суд на вибір позивача як за розміщенням підприємства, установи, організації, так і за місцем його проживання.
Працівники при зверненні в суд за вимогами, що випливають із трудових правовідносин, звільняються від сплати судових витрат (державного збору і витрат, пов'язаних з розглядом справи).
Поновлення на роботі і зміна формулювання причин звільнення
Законодавством передбачено, що орган, який розглядає трудовий спір, зобов'язаний відновити працівника на попередній роботі в разі звільнення його без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу. При цьому він одночасно ухвалює рішення про виплату працівникові, відновленому на роботі, середнього заробітку за час змушеного прогулу або різниці заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більше ніж за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, то орган, який розглядає трудовий спір, ухвалює рішення про виплату середнього заробітку за весь час змушеного прогулу (ст. 235 КЗпП України).
У разі звільнення працівника без законної підстави або з порушенням установленого порядку, коли відновлення працівника на попередній роботі неможливе внаслідок ліквідації підприємства, установи, організації, орган, який розглядає трудовий спір, зобов'язує ліквідаційну комісію чи власника (орган, уповноважений управляти майном ліквідованого підприємства) або правонаступника виплатити працівникові заробітну плату за весь час вимушеного прогулу. Водночас він визнає цього працівника звільненим за п. 1 ст. 40 КЗпП України (ліквідація підприємства, установи, організації). На такого працівника поширюються всі пільги і компенсації, передбачені для працівників, що вивільняються, а його зайнятість забезпечується згідно із Законом України "Про зайнятість населення" (ст. 240 КЗпП України).
Записи про причину звільнення в трудовій книжці працівника мають робитися тільки згідно із формулюванням чинного законодавства і з посиланням на відповідну статтю Кодексу законів про працю України. При визнанні формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, якщо це не спричиняє відновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов'язаний змінити це формулювання так, щоб воно відповідало чинному законодавству і містило посилання на відповідну статтю (пункт) закону.
Якщо неправильне формулювання причини звільнення в трудовій книжці перешкоджало працевлаштуванню працівника, орган, який розглядає трудовий спір, одночасно ухвалює рішення про виплату йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу. У разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові виплачується також середній заробіток за весь час вимушеного прогулу (ст. 235 КЗпП України).
7.1. Підвищення кваліфікації і перепідготовка
7.2. Формування кадрового резерву
7.3. Проведення співбесід з персоналом
7.4. Атестація персоналу
7.5. Організація контролю
Розділ 8 ПРОБЛЕМИ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ
8.1. Конфлікти
8.2. Управління конфліктами
Як попередити конфлікт на роботі