Психологічні джерела виховної майстерності - Бех І.Д. - Вчинкова вибірковість у виховному процесі

Надзичайно важливе значення у виховному процесі належить вчинковій вибірковості, сутність якої полягає в тому, що вона не пов'язана з такими вчинковими ситуаціями, коли моральне діяння вихованця залежить від міри його емоційної прихильності до людини як об'єкта, на який спрямовується це діяння (рідні, близькі, товариші чи ровесники). На одних з них у відповідних ситуаціях він може вчинково реагувати, а щодо інших - цього не відбувається. Така вчинкова позиція відображає ступінь морального розвитку вихованця і є його особистісною закономірністю. Головною спонукою вихованця до вчинку є його симпатія стосовно іншої людини як комплекс позитивних переживань.

Нерідко спонукою до вчинкової вибірковості вихованця, його морального діяння є емоційна аура як згусток енергії, що випромінює людина як об'єкт майбутнього вчинку. При цьому така людина може бути зовсім незнайомою для вихованця. Людину, яка має таку емоційну властивість, кваліфікують як відому чи видатну. її велич є своєрідним магнітом, що вчинково притягує до себе вихованця. Така ситуація не корелює з його моральним розвитком, з вихованістю у нього відповідних моральних якостей, оскільки саме знаменитість людини часто змушує і егоїстичну особистість проявити готовність до альтруїстичного вчинку. У дитячо-юнацькому соціокультурному середовищі теж виникають описані прецеденти, коли ті чи інші його учасники (переможці спортивних змагань, конкурсанти тощо) емоційно захоплюють іншого і спонукають його до певної морально-значущої дії.

Завдання педагога у цьому зв'язку полягає у тому, щоб вихованець, який має досвід морального діяння щодо відомої людини, поширив його і на звичайну, а то і знедолену, пригноблену особу. Для цього потрібна певна мотиваційна трансформація вихованця. Не емоційна аура (велич) об'єкта вчинку, а його актуальна потреба у чомусь має детермінувати моральне діяння вихованця. Це й буде знаком його піклування про інших, тобто потребнісний стан особистості має бути єдиним і вирішальним аргументом у наданні йому певної допомоги, хоч дана особистість може мати негативну моральну спрямованість.

Педагог має спрямовувати думку вихованця не на особистісні характеристики об'єкта вчинку, а безпосередньо на його актуалізовану потребу, що має бути задоволена. Залежно від змісту потреби об'єкта вчинку вихованець має виявляти відповідний моральний вчинок. Для такого вихованця властивий вищий рівень морально-духовного розвитку, за якого сформована особистісна цінність (щедрість, милосердя тощо) є дійсною спонукою для відповідного морального діяння, що поширюється на всіх людей, які переживають певний матеріальний чи душевний негаразди.

Мотиваційне Его-зміщення у добродійному вчинку вихованця

Повноцінний розвиток особистості ґрунтується на вчинках, що констатують існуючу в суспільстві систему морально-духовних цінностей. Саме вони мають бути реальними мотивами, що визначають особистісну самосвідомість вихованця. Та чи інша морально-духовна цінність може бути єдиною вчинковою детермінантою або провідною в її структурі.

Ідеться про власне внутрішню мотивацію, коли морально-духовна спонука є самоцінною формою активності суб'єкта. Така активність як етична норма, що безпосередньо набула суб'єктивної значущості і об'єктивується у відповідній дії, кваліфікується вчинком у найвищому ціннісно-смисловому його значенні. Морально-духовний розвиток, який є похідним від таких вчинків, вимагає постійного збагачення поля особистісної самосвідомості вихованця, надання їй атрибуту благочестя.

Цей процес, психологічно важкий для кожної особистості, розгортається у явно чи неявно виражених конфліктах, що зумовлюються дією Его-потягів і перешкоджають їй зайняти соціоцентровану позицію, бути відкритою до світу людей.

Зрозуміле прагнення вихователя застосувати найдієвішу методичну систему, спрямовану на формування у вихованців вчинків духовного рівня. Однак коли його виховні дії передбачають лише пряме оволодіння вихованцем певною етичною нормою, перетворення її на суб'єктивну цінність, виховний процес не завжди досягає очікуваних морально-духовних меж. За такої орієнтації виховного процесу не враховується у повному обсязі дія внутрішніх потягів вихованця, породжених егоїстичною складовою його особистісного Я-образу. Такі потяги володіють великою силою і можуть повністю змінювати виховну палітру. Найнебезпечнішим щодо цього є потяг до марнолюбства, коли зосередженість суб'єкта на самозначущості та самозакоханість ґрунтуються на його моральній пустоті, соціальній неуспішності чи непотрібності, духовній порожнечі. Такий за ціннісною спрямованістю потяг поволі зміщує вчинкову мотивацію вихованця; від морально-духовного вчинку залишається лише оболонка, глибинний його смисл якісно змінюється.

Так, вихованець хоч і надає допомогу ровеснику, але ця моральна дія не є безпосереднім втіленням його почуття альтруїзму, а спонукається переживанням марнолюбства. Про справжній вчинок безкорисливої допомоги в такому разі не йдеться. Реальну мотивацію моральної дії можна визначити за емоційними реакціями її суб'єкта: вони спрямовані на його самого, а не на ровесника як об'єкта цього вчинку. До того ж у вчинковій післядії, яка розгортається у вербальній формі, звучить лише його власне Я, а справжнє піклування проіншого відсутнє.

Педагог має знати всі сторони мотиваційної феноменології, що детермінують певний вчинок. Поряд з метою виховання тих чи інших морально-духовних цінностей він ставить як спеціальне завдання блокування морально найдеструктивніших потягів вихованця.