Психологічні джерела виховної майстерності - Бех І.Д. - Почуття сорому в особистісному самовдосконаленні вихованця

У виховному процесі педагог часто вдається до використання почуття сорому, переживання якого вихованцем може змінити у нього суспільно несхвальні способи поведінки. Сором - емоція, яка виникає у суб'єкта внаслідок усвідомлення ним невідповідності своїх вчинків прийнятим у суспільстві нормам чи вимогам моралі. Беручи таке розуміння сорому за зміст своїх виховних дій, педагог часто переконується в їхній неефективності: очікуваного позитивного результату не відбувається, оскільки вихованець проявляє нечутливість до його суджень і оцінок, усвідомлення яких мало б викликати переживання сорому. Таку реакцію вихованця на дії педагога зумовлює наявність у його судженнях, що стосуються негідного вчинку вихованця, певного докору, осуду. Така змістова спрямованість судження вихователя входить у конфлікт з ціннісними орієнтаціями вихованця. Йому психологічно важко об'єктивно сприйняти їх і належно емоційно відреагувати.

Іноді перші спроби докору роблять вихованця зухвалим і зарозумілим. Почуття сорому він не переживає. Однак це не означає, що педагог зазнав виховної невдачі і подальше звернення до почуття сорому вихованця має бути припинено. Потрібні подальші наступальні дії педагога, які поступово впливали б на самосвідомість вихованця. Моральна саморефлексія може виникнути у нього на основі прояву механізму асоціації за подібністю. Так, за повторного здійснення того самого асоціального вчинку за цим механізмом в пам'яті вихованця буде відтворено судження і оцінку педагога. Тепер ці не реальні, а уявні дії педагога не будуть для нього такими болісними, як раніше. Він об'єктивно до них поставиться, критично оцінить себе відповідно до заданих педагогом норм. Почуття сорому буде результатом незадоволеності собою, відповіддю на піклування про нього педагога. Сповна відчути сором, осудивши свої справи, - початок особистісного самовдосконалення вихованця.

Педагогічна емоціокорекція у виховному процесі

Емоційне самопочуття вихованця є важливою внутрішньою умовою залучення його до виховної діяльності. Йому, на жаль, не надається достатньої уваги, що негативно позначається на перебігу процесу виховання. Здебільшого у методичній літературі йдеться про позитивні і негативні емоції вихованця. Однак такий узагальнений погляд не дає змоги педагогу диференційовано впливати на емоційний стан вихованців, спрямовуючи його у психологічно комфортне для нього русло. Від рівня структурованості цього стану залежить продуктивність педагогічного керування ним. Трансформація емоційного процесу суб'єкта відбувається на основі механізму витіснення, за якого емоція більшої сили нейтралізує емоцію меншої сили, займаючи її місце. На цей механізм і слід опиратися вихователю в емоційній корекції своїх вихованців. Така процедура має здійснюватися за допомогою висловлювань, які можуть викликати як позитивні, так і негативні емоційні переживання. Справедливою у цьому зв'язку є народна мудрість, яка стверджує, що "від дурного слова можна захворіти, від хорошого - стати здоровим". Якщо вихователь робить різкі зауваження, допускає грубе ставлення, це може викликати у вихованця зниження настрою чи різко загострити його. Тому педагогу слід виявляти повагу, ласку, щирість, емпатійність щодо дитини.

За певних обставин вихованець може переживати збентеження, розгубленість, скорботу, журбу. Такі емоції мають виразний зовнішній вияв (міміка, постава, тембр голосу), які вихователь може легко визначати. Ці негативні емоційні переживання доцільно змінити на позитивні. Зокрема, найпродуктивнішою у виховному плані є емоція радості, яка несе спокій у внутрішній світ дитини, активізує її сутнісні сили на ту чи іншу діяльність.

Трансформацію емоційного стану вихованця педагог здійснює такими засобами:

а) звернення уваги вихованця на його актуалізовані переживання, даючи їм чіткі визначення. Ця рефлексивна дія зменшує негативне переживання вихованця;

б) наголошування, що за ним спостерігають ровесники, і їх бентежать його переживання;

в) вигадування історії життя дитини, у якої є та сама проблема, що й у вихованця. Він розповідає, як ця дитина росла, долала свої негативні переживання, уявляючи себе у якійсь веселій ситуації чи спілкуючись про щось для неї приємне;

г) повернення вихованця у минулу подію, де він відзначився чимось добрим. Педагог його хвалить, чим викликає у нього переживання радості.

Знявши таким чином негативні переживання вихованця і викликавши позитивні, педагог спрямовує його на досягнення поставлених виховних цілей.