Психологічні джерела виховної майстерності - Бех І.Д. - Удавання як спосіб досягнення вихованцем власних цілей

Морально-духовний розвиток особистості вимірюється здебільшого структурою відповідних цінностей, які вона постійно реалізує у своїй життєдіяльності. В цьому особистість по-справжньому випробовується на свою духовну міцність. Тому обмеження поля морально-духовної дії лише поведінкою в її суб'єкт-суб'єктному вимірі є недоцільним, адже мораль виявляється й у діях предметно-перетворю-вального змісту не меншою мірою, ніж у "чистому" вчинку.

Однак якщо взяти до уваги зв'язок моральності особистості зі всією її життєдіяльністю, то виникає проблема її цілей, у яких життєдіяльність реалізується. Життєві цілі - це психологічне утворення, яке, як і всі інші складові внутрішнього ладу особистості, має тенденцію до розвитку, зважаючи на складність змісту і перспектив досягнення. Важливим щодо цього є часовий параметр цілі: буде вона близькою за досягненням чи тривалою за відтермінуванням.

У процесі виховання доцільно ставити питання про цільову диференціацію у контексті більшої чи меншої вихованості особистості. Йдеться про кількісно-якісний діапазон цілей. Логічно було б передбачити, що менш морально розвинена особистість задовольняється й меншим обсягом цілей, які вона перед собою ставить, а розвиненіша претендує на більший цільовий фонд, оскільки має внутрішні резерви для їх досягнення.

Однак виховна практика дає підстави констатувати, що ступінь моральної вихованості особистості не корелює з цільовою диференціацією. У межах певного вікового періоду спостерігається цільова тотожність: і вихована особистість, і особистість з певними моральними вадами однаковою мірою проявляють бажання досягти єдиних цілей. При цьому засоби їх досягнення у них різні. Тому не ви хована особистість нерідко вдається до морально несхвальних дій. Основним серед них виявляється удавання як неправдива мотивація своєї активності. У цьому зв'язку доцільно виокремити ситуацію, пов'язану з фальшивим вираженням почуттів чи певного фізичного стану. В обох випадках особистість хоче ввести іншу людину в оману для досягнення власних цілей.

Вже в ранньому онтогенезі дитина неправдиво повідомляє батьків про свій фізичний стан, щоб вони позбавили її виконання певних вимог, які їй не до вподоби, бо на даний час вона не схильна до їх реалізації. Спостерігається також і штучна демонстрація дитиною перед батьками позитивних почуттів (хоч насправді вони відсутні) з метою задоволення якихось своїх потреб. Згодом феномен удавання може стати ознакою міжособистісних взаємин. Вихованець може удавати себе за друга своєму ровесникові, але це явище спричинене якоюсь егоїстичною метою. Таке фальшиве ставлення не буде постійним, а триватиме доти, доки вихованець залежатиме від ровесника. Коли його соціальне положення зміниться, він повністю розкриється, звинувачуючи ровесника у реальних і нереальних провинах. У такого вихованця зникають нещирі лестощі, він відкрито демонструє щодо ровесника неприязне ставлення. При цьому, щоб бути правдоподібним у своєму справжньому ставленні до ровесника, вихованець подає його незначні вади великими, звинувачуючи його у цьому.

Явище удавання, особливо у сфері міжособистісних взаємин, надзвичайно небезпечне з виховної точки зору.

Особистість, у якої удавання ввійшло у стійкий внутрішній досвід, набуває соціальної ролі симулянта, і це стає стилем життя, самостійно позбавитися якого досить важко. Тому потрібне раннє розпізнання цього особистісного феномену, а також педагогічні дії, які б активізували свідомість вихованця, щоб позбутися цієї поведінкової схильності, сформували внутрішній імунітет до неї.

Близькими до удавання за способами досягнення вихованцем власних цілей є навмисне приниження, за якого він дозволяє іншим ображати чи обманювати себе. Однак така позиція виправдовує себе: внаслідок цього він задовольняє певні свої потреби. Вихованець, який терпить образу, втягує інших в контакт, з якого унаслідок взаємо-обміну він отримує для себе користь.

Другий спосіб досягнення власних цілей визначається як "пошук співчуття*. Вихованець вдається до розкриття перед іншими своїх проблем (часто надзвичайно перебільшених), щоб викликати почуття жалю до себе. Цим він ставить іншого у складне становище, реалізуючи бажання, які, за його розумінням, неможливо здійснити прямим зверненням.

Корекція способів досягнення вихованцем цілей за допомогою "навмисного приниження" та "пошуку співчуття здійснюється тими самими виховними діями, що й блокування удавання.