Психологічні джерела виховної майстерності - Бех І.Д. - Зухвалість вихованця у контексті педагогічних застережень

Професійна готовність педагога до виховної діяльності має передбачати, крім діяльнісно-особистісних здібностей, і знання ним різноманітних перешкод, які її супроводжують. Такі знання допомагають виробляти правильну індивідуальну методичну тактику, позбуватися тривоги і страху, які педагог переживає за відсутності відповідної компетентності. Адже часто через нерозуміння складності внутрішнього світу вихованця він потрапляє у стан постійного розгублення та розпачу, що гнітить його і змушує замислюватися над доцільністю обраної професії.

Одним із внутрішніх утворень вихованця, яке ускладнює виховний вплив педагога, є зухвалість.

Зухвалість - спосіб поведінки, що характеризується грубістю, зневажливістю, пихатістю вихованця.

її зараховують до емоційно-почуттєвої палітри суб'єкта і визначають у показниках його емоційної акцентуації, зумовленої дією Его-почуттів. Цю емоційну характеристику можна вважати такою, що має природно-біологічні витоки. На перших етапах психічного розвитку суб'єкта це емоційне утворення проявляється як реакція у зв'язку з певною ситуацією: вона ще не узагальнюється, тому їй не властива й стійкість. Далі в процесі неодноразового поведінкового втілення ця спорадична реакція набуває ознак почуття, що постійно діє як усталений особистісний спосіб поведінки. Тепер зухвалість можна кваліфікувати за такими ознаками, як зарозумілість, грубість, зневажливість, брутальність чи пихатість.

Зухвалість спонукається певними життєвими обставинами: повинна виникнути ситуація, яку особистість вирішує способом зухвалості. Такими можуть бути ситуації незадоволення життєво важливих потреб або задоволення не настільки, як того очікує особистість, а також ситуації прямої вимоги дорослих, до якої вона внутрішньо не готова. Зухвалості сприяють неврівноважений і нестійкий тип характеру, певні статеві особливості, соціальний статус, місце в системі міжособистісних взаємин.

Практичний перебіг у вихованця почуття зухвалості є процесом свідомо неконтрольованим: це переживання настільки сильне, що не допускає виникнення розумового супроводу, який міг би його вгамувати чи знизити міру напруженості. Тому вихованці вдаються до передчасного крику і безпідставних звинувачень. Вони можуть скаржитися на те, за що слід було б дякувати, і засуджують те, що потрібно було б схвалювати.

Нинішня соціальна ситуація, в якій здійснюється реальна життєдіяльність вихованця, серед причин його зухвалості на перше місце висуває матеріальні вимоги. Вихованець, не враховуючи всі зовнішні і внутрішні обставини, вимагає невідкладного задоволення певних матеріальних потреб, які з об'єктивних причин не можуть бути реалізованими. Не отримавши згоди дорослих, він демонструє щодо них непомірну зухвалість.

З метою запобігання цьому явищу слід у програму морально-духовного розвитку особистості зараховувати мету формування у неї морального раціоналізму як почуття розумної домірності у всіх своїх прагненнях. Йдеться про збалансованість різноманітних потреб і можливостей їх задоволення. Доцільна обмеженість прагнень особистості видається істотним показником її морально-духовного розвитку.

Виправдання у міжособистісних стосунках вихованців

У численності взаємодій, які виникають між вихованцями у процесі їхньої життєдіяльності, на особливу педагогічну увагу заслуговує виправдання одного з них перед іншим. Це міжособистіне явище є свідченням конфліктності як особливого типу стосунків, і в цьому вбачається його виховна небезпека. Безпосередня конфліктність, її частотність, що проявляється як виправдання, сигналізує про моральну неоднорідність вихованців, різний ступінь їхньої вихованості.

Виправдання як соціально-психологічний факт означає зворотну дію одного суб'єкта на звинувачення іншого. Це означає, що один суб'єкт має певні підстави для акта звинувачення (в іншому разі це явище не виникло б).

У виховному аспекті доцільно осмислити не юридичні підстави, а підстави, що мають міжособистісну природу і регулюються моральними засадами. Це означає необхідність зосередитися на площині соціальної перцепції, тобто на сприйнятті одного вихованця іншим, від глибини та різнобічності якої залежать їхні міжособистісні взаємини. Коли соціальна перцепція є процесом педагогічно некеро-ваним, її рівень розвитку у вихованця виявляється недостатнім, щоб діяти адекватно щодо ровесника, враховуючи його внутрішню і зовнішню ситуацію, в якій він перебуває.

Найпоширенішим видом звинувачення у середовищі вихованців є нарікання. Вихованець осуджує ровесника за найпростіші дії, які не узгоджуються з його власним баченням. Інколи вихованцю не подобаються звернений на нього погляд ровесника, емоційний тон, яким він з ним спілкується, вираз обличчя, манера сміху тощо. Приводом для нарікання може бути і таке судження вихованця: "З іншими він спілкувався з веселим обличчям, ласкавим голосом, а зі мною - зневажливо". Якби таке судження вихованця залишалося на рівні акту мислення, воно ще не спричинило б у нього дії звинувачення ровесника. Проте всі ці поведінкові прояви він тлумачить як власну образу, що стає безпосереднім мотивом звинувачення.

Такі конфліктні ситуації знімаються, якщо педагог вчасно і планомірно розвиватиме у вихованців соціальну перцепцію та згладжуватиме певні їхні особистісні вади. Складнішим буде корекційний процес, спрямований на цей міжособистісний недолік, коли нарікання стає психологічним джерелом задоволення. В такому разі у нього відсутня будь-яка зовнішня причина: нарікання стає повністю несправедливим.

Для оптимального налагодження виховного процесу педагогу необхідно враховувати внутрішню психологічну ситуацію об'єкта нарікання. Підтиском нарікань він може розгніватися і впасти у затяжний стан смутку, що може спричинити певні психічні розлади - високу тривожність чи стрес. У такому стані індивід не здатен на будь-яку зворотну дію. Іншим варіантом поведінки об'єкта нарікання є виправдання. Щоб воно відбулося, індивід повинен володіти такими вольовими якостями, як рішучість і наполегливість, а також розумовими вміннями аргументування, щоб успішно захистити свою позицію, свій погляд на певні речі та на їх оцінку. Якщо цих якостей та вмінь не вистачає, педагог повинен зосередитися на їх формуванні.

Здатність вихованця до спростування незаслужених звинувачень має стати важливою виховною метою педагога. Адже в дорослому житті можливі ситуації необгрунтованого звинувачення, тому особистість повинна бути до них психологічно підготовленою. За певних життєвих обставин вона може зазнати і справедливих докорів, однак вона їх переноситиме без значних внутрішніх ускладнень як більш прийнятні і такі, що зазнали оцінки власної совісті. Такий конфлікт завершиться прощенням особистості, яка глибоко усвідомила свою помилку. І це буде правильним рішенням.

Педагогу слід зважати на те, що вже у шкільному віці вихованці вдаються до дій, які повністю не підлягають виправданню, вимагають певних виховних санкцій. Так, вихованець самостійно виявив бажання і намагання виконувати певну соціальну роль (наприклад, організатора дозвілля), однак через несформованість управлінських здібностей він не справився з нею. Тому в нього немає ніяких підстав для виправдання, апелюючи до відсутності потрібного досвіду. У такому разі об'єктивною буде догана як форма виховного впливу.