Психологічні джерела виховної майстерності - Бех І.Д. - Почуття обтяжливості у міжособистісному спілкуванні вихованців

Самовпевненість як негативна моральна риса поєднує в собі й інші більш конкретні моральні недоліки: гордовитість, пихатість, зневажливість. Внутрішнім її підґрунтям є нерозсудливість як центральна ознака розуму суб'єкта. Йому важко погодитися з власною розумовою недосконалістю, з неточністю та недостатньою глибиною знань, якими він володіє. Звідси й установка на перебільшення своїх інтелектуальних можливостей, що породжує істотні моральні хиби, зокрема зарозумілість, зазнайство, схильність до образи тощо. Складається враження, що самовпевнена особистість живе в індивідуальній непроникливій оболонці, що не дає їй змоги повернутися до соціального простору й відчути його різноманітні імпульси.

Самовпевненість є яскравим показником складного зв'язку між розумовим і морально-духовним розвитком особистості. Рівень її прояву не залежить безпосередньо від розумової недосконалості, оскільки свою роль відіграють і складові Его-структури особистості (самолюбство, злорадство тощо), які можуть мати різну силу впливу на її морально-духовний розвиток. Приборкати їх негативний вплив здатні розум людини, її вольова організація,

З огляду на це педагог повинен спрямовувати свій виховний вплив на попередження розвитку у вихованця самовпевненості. З цією метою він постійно діагностує особливості процесу розумового розвитку, особистісні утворення вихованця, зокрема суспільно несхвальні. Особливу увагу звертає на те, чи не формується розумово-моральний зв'язок на основі негативних утворень. Якщо такий зв'язок зафіксовано, він має бути доведений до свідомості вихованця у всій його моральній небезпеці. А педагогічні зусилля спрямовують на подолання розумових недоліків вихованця. Основне, що важливо усвідомити вихованцю, - це відносний характер його пізнавальних надбань порівняно з відповідною сферою людської культури та її пояснювально-перетворювальними можливостями, які теж мають свої обмеження. Вихованець повинен зрозуміти, що його розумова перевага перед ровесником ще не дає підстав для прояву самовпевненості та зневажливого ставлення до нього.

Вихованця слід залучити до системи спеціально підібраних завдань, які б розкрили його реальні інтелектуальні можливості, за яких він склав би об'єктивну пізнавальну самохарактеристику.

Ще один важливий аспект виховної роботи з попередження розвитку у вихованця самовпевненості - запобігання у нього позірної свободи, коли він намагається бути у всьому незалежним, незважаючи на думку ровесників і дорослих. Таке його особистісне відчуження, крім самовпевненості, може породжувати не менш серйозні морально-духовні вади.

Дієвим засобом утихомирення самовпевненості вихованця є усвідомлення ним зв'язку між його розумовими здобутками і копіткою навчальною діяльністю педагога, який повинен бути внутрішньо присутній у кожній його здібності. Вихованець повинен глибоко осягнути, що від педагогічної досконалості залежить і його розумово-особи-стісна досконалість. Виховні дії педагога, спрямовані на приборкання самовпевненості вихованця, мають бути поблажливими і лагідними.

Почуття обтяжливості у міжособистісному спілкуванні вихованців

Міжособистісне спілкування є соціальним джерелом формування особистості, яке проявляється лише у взаєминах з іншими людьми (з різними людьми по-різному). Незалежно від цієї особливості людська поведінка генерується в процесі спілкування з іншими індивідами.

У міжособистісному спілкуванні як взаємодії завжди розгортається процес взаєморозуміння, встановлюються певні взаємовідносини його учасників. Для такого спілкування типова ситуація, коли його учасники, вступаючи у контакт, переслідують стосовно один одного більш чи менш значущі для них цілі, які можуть бути і подібними за змістом, і відрізнятися.

У соціальній взаємодії кожна людина постійно виступає у ролі об'єкта й суб'єкта спілкування. Як суб'єкт вона пізнає інших учасників спілкування, виявляє до них інтерес, байдужість чи неприязнь. Така подвійність емоційних ставлень має особливо насторожувати педагога. Адже він прагне, щоб у міжособистісному спілкуванні вихованців формувалися й функціонували добрі почуття, які приносять обопільну користь. Підставами для розгортання позитивної емоційної тенденції у психологічній організації учасників спілкування є хоча б те, що вже на ранніх стадіях психічного розвитку у дитини виникає емпатія як розподілене почуття, якщо вона осягає душевний стан іншої людини. Співпереживання охоплює такі пізнавальні компоненти, як здатність вирізнити і назвати почуття, які переживають інші люди, і здатність прийняти чужу точку зору. Емоційний компонент - це здатність до душевного відгуку. За достатньої сили співпереживання може бути реальною спонукою допомоги іншій людині, яка за сприятливих умов спроможна перейти в альтруїстичну поведінку особистості.

Здатність до співпереживання розвивається у всіх дітей, однак деякі з них виявляють його сильніше, ніж інші. Розвиток цього почуття у дітей залежить від виховного впливу дорослих. Якщо виховному впливу бракує наукової обґрунтованості і постійності, почуття емпатії у вихованця згасає, втрачає свою морально-розвивальну функцію. Натомість може з'явитися почуття обтяжливості, коли інший вихованець стає психологічним тягарем для нього. Таке емоційне ставлення не пов'язується із задоволенням якоїсь матеріальної потреби, яку очікує вихованець від іншого. Ідеться про здійснення альтруїстичного вчинку, як це буває за розгортання почуття співпереживання.

Вихованець, для якого ровесник виявляється обтяжливим, прагне уникнути зустрічі з ним, реагуючи на цей контакт як на неприємний для себе. І це при тому, що ровесник перебуває не лише у пасивній позиції щодо вихованця, виразно переживаючи сум, журбу чи тугу, а спрямовано звертається до нього за розрадою. Він шукає емоційної підтримки, висловлюючи своє горе, описуючи лихо, що його спіткало. Однак вихованець залишається "глухим": нещастя ровесника не заторкнуло його. Унаслідок того, що такий вихованець повністю відвернувся від свого ровесника, ще більше погіршується негативний емоційний стан. За такої ситуації потрібні дії психотерапевтичної спрямованості.

Корекційна робота педагога щодо байдужого вихованця має спрямовуватися на зміну Его-позиції, на його емоційну відкритість іншій людині. При її здійсненні можуть бути використані методи драматизації, тренінгу, моделювання ситуацій емоційної допомоги іншому.