Психологічні джерела виховної майстерності - Бех І.Д. - Спрямованість вихованця на приховування власних вчинків

Педагог під час реалізації своєї виховної програми прагне мати достовірні знання про реальну поведінку вихованців, яка сигналізує про їхні успіхи, проблеми, підказує напрями впливу на них. Здавалося б, що вчинок як одиниця поведінки є найвідкритішою і найзручнішою для осмислення сферою вихованця, однак це не зовсім так.

Уже в дошкільному віці більшість дітей вчиться приховувати від інших деякі свої вчинки. Частково вміння приховувати свої дії і вводити в оману виховується батьками, а частково - дитина навчається цьому, спостерігаючи й аналізуючи успіхи і невдачі своїх братів та сестер, однолітків тощо. Причиною таких дій дитини є те, що за умови їх розкриття батьки можуть застосувати покарання чи виявити тривогу. Прикметно, що дитина вводить їх в оману відносно тієї міри, якою її дії відповідають їхнім більш чи менш усвідомленим вимогам.

На певному етапі сформоване у вихованця вміння приховувати деякі вчинки від значущих дорослих і вводити їх в оману, як правило, входить до складу двох досить важливих показників неадекватної і неефективної поведінки, через які у людини виникає немало проблем:

1) вербалізми. Вони складаються з правдоподібних слів, виразів, які насправді не стосуються суті справи. Функція вербалізмів полягає у позбавленні вихованців від покарання. Незалежно від міри наявності елементів вербалізмів у структурі неадекватної і неефективної поведінки їх морально деструктивна роль у становленні особистості досить вагома;

2) спрямовані на приховування своїх вчинків, оману оточуючих реальні дії. Такі дії можуть реалізовуватися у формі демонстрації як типу відхилення від оптимального шляху розвитку особистості (вихованець, вступаючи в міжособистісну взаємодію, лише грає певну роль, не виражаючи при цьому свою моральну сутність). Нерідко можливі прояви гіперактивності вихованця. Щоб попередити покарання, він самовіддано включається у трудові справи, однак праця для нього не стає засобом розвитку певних здібностей та інтересів. Якщо такі трудові дії не тільки забезпечують успішний захист від негативних переживань і покарань, а й сприяють одержанню вихованцем певного заохочення, у нього формуються основи для зародження і розвитку нав'язливості.

Потяг вихованця до хизування як спосіб самопрезентації

Під впливом зовнішніх і внутрішніх факторів у людини може формуватися далеке від реальності уявлення про себе. Через що вона потрапляє в ситуації, в яких невідповідність такого уявлення стає очевидною, і це змушує її вдаватися до специфічних способів поведінки. Показовим щодо цього є хизування як намагання людини виставити себе напоказ з метою вразити інших, шокувати їх.

У людини з вираженим потягом до хизування у процесі психічного розвитку сформувалась стійка настанова, що хтось інший перевершує її у тій чи інший галузі, і це викликає у неї відчуття дискомфорту та обділеності. Такі люди не усвідомлюють, що реальне життя охоплює стільки різноманітних сфер, що конкретна особа не обов'язково повинна орієнтуватися на те, що у неї виходить не досить добре, тому у неї немає необхідності підраховувати, чи багато людей ще гірше роблять те, у чому вона сама повністю некомпетентна. Однак така логіка міркувань у людини з потягом до хизування відсутня; вона вдається до таких підрахунків, щоб понизити негативні переживання, які з'являються внаслідок невигідного порівняння себе з іншими.

Це змушує її шукати й активно використовувати компенсаторні засоби щодо такого становища. Такими є псевдосоціальні ритуали, зовнішні прояви яких "підносять" людину над іншими людьми і роблять її відмінною від інших. Псевдосоціальним ритуалом може бути високо ритуалізована комунікація, за якої особа цілком поглинута спілкуванням з людьми, але при цьому між ними відсутній людський контакт. Темою такого спілкування часто є обговорення своїх туалетів. Людина з потягом до хизування може демонструвати словесну надактивність, яка створює у неї відчуття деякої причетності до певної сфери життя. Насправді через відсутність будь-якої інформації вона не має до неї ніякого відношення.

У сучасних школярів спостерігаються дві форми хизування:

1) зовнішньоцентрована. Ця форма представлена фран-туванням, красуванням химерним одягом, зачіскою, татуюванням та ін. Вихованець може хизуватися мовленнєвим сленгом, здебільшого незрозумілим тим, хто його оточує, використовувати манірність;

2) внутрішньоцентрована. Вона стосується презентації вихованця щодо певних складових свого внутрішнього світу. Йдеться передусім про інтелектуально-особистісні утворення. Афішуючи їх, він вдається до істотного перебільшення. Якщо така душевна самогіперболізація розгортається за незнання оточуючими можливостей вихованця, це може зумовити певний ефект. Зовсім інше враження виникає, коли це дійство розгортається серед близьких чи знайомих вихованцю людей. Як правило, реакцією на нього є відкрите чи приховане осудження. Унаслідок цього вихованець може ситуативно виявляти адекватну емоційну реакцію, однак вона не зможе змінити його стійку ціннісно-орієнтаційну систему. Він і надалі діятиме у своєму звичному стилі, змінюючи оточення, оскільки постійно прагне, щоб ним захоплювались. Збідненість внутрішнього світу такого вихованця призводить до того, що йому важко переносити самотність, він сповна стає публічною особистістю.

Стратегією виховного впливу педагога у цьому разі має бути зміна його Я-концепції, базових смисло-ціннісних орієнтацій за допомогою систематичного включення його у відповідні форми спілкування та діяльності. Педагог має так вибудовувати поведінку вихованця, щоб кожен його вчинок не обмежувався конкретною, зокрема утилітарною, метою, а входив до нового, ширшого, контексту. Це надасть йому нового сенсу і багатшої внутрішньої змістовості, а його мотивації - більшої насиченості. Завдяки цьому відбуватимуться радикальні зміни у ціннісній системі вихованця зі схильністю до хизування.