Психологічні джерела виховної майстерності - Бех І.Д. - Особливості першої миті перебігу процесу педагогічного умовляння

Умовляння як сукупність виховних дій є поширеною практикою звичайного життя як стихійне вираження глибокої людяності у міжособистісних взаєминах. Цей виховний вплив асоціюється передусім із виховними родинними взаєминами. Тому його кваліфікують як "батьківське умовляння". Як виховна дія умовляння не має чіткої наукової концептуалізації, як і будь-який сегмент народної педагогіки. Воно є вираженим інтуїтивно-емпіричним виховним утворенням.

З метою окреслення понятійних меж і надання їм статусу педагогічного методу умовляння доцільно віддифе-ренціювати від близького до нього методу переконання, яке ґрунтується на філософсько-психологічній ідеї раціоналізму, а у практичному застосуванні апелює до людського розуму, логіки аргументації та розмірковування. При цьому система мисленнєвих побудов породжує у суб'єкта прагнення, хоч і не досить експресивно виражене, до певного морального діяння.

Метод педагогічного умовляння не заперечує зосередженості на свідомості і самосвідомості суб'єкта, хоч при його використанні важливішими є емоційні переживання вихователя і вихованця. Вони, просвітлюючи розум, енергетично насичуючи його, забезпечують заплановані особистісні зрушення. Тому цей метод як парадигмальна схема е емоційно-когнітивним способом управління процесом виховання. Його передусім слід використовувати у нестабільні (кризові) періоди особистісного розвитку суб'єкта.

Упродовж цих періодів розвитку особистості відбуваються різкі істотні зміни. Дитина чи підліток за короткий час змінюються в основних особистісних характеристиках. Багато вихованців, які переживають критичні періоди розвитку, проявляють тяжковиховуваність, немов випадаючи із системи педагогічного впливу, яка донедавна забезпечувала нормальний процес їхнього виховання. Педагогіка критичних періодів ще недостатньо розроблена у практичному і теоретичному аспектах. Тому педагог у взаєминах з вихованцями, які перебувають у віковій кризі, часто не знає, як йому діяти. Крім того, у багатьох вихованців і в стабільні періоди розвитку спостерігається егоїстично центрований тип поведінки, що ускладнює процес їх морально-духовного виховання.

Загальною ознакою вихованців у кризові періоди розвитку є більш чи менш виражений негативізм на дії педагога, які безпосередньо апелюють до їхньої інтелектуальної структури. Тому продуктивнішими у такій ситуації є емоційні виховні дії, на яких ґрунтується метод педагогічного умовляння. Створення його вимагає розкриття особливостей першої миті перебігу процесу педагогічного умовляння, задавання вихованцю особистісно розвивальної перспективи, виявлення специфіки емоційно-аргументованих педагогічних чинників виклику у нього особистісної рефлексії, пошуку засобів емоційно-змістового поглиблення внутрішньої ситуації вихованця і техніки створення емоційної цілісності у процесі педагогічного умовляння.

Особливості першої миті перебігу процесу педагогічного умовляння

Перша мить зустрічі вихователя з вихованцем за розгортання процедури умовляння має істотне значення для подальшого його функціонування, забезпечення розвивального результату. Важливо, щоб вихователь при цьому зважав і на очікування вихованця стосовно його майбутніх виховних дій. Зазвичай вихованець налаштований на докір як спосіб виховного впливу. Адже, порівнюючи свій морально-змістовий стиль поведінки з морально-духовними цінностями педагога, вихованець не може міркувати інакше, у нього неодмінно виникає налаштованість на переживання тривоги і захисне вербальне реагування. З огляду на це педагог попереджає такий емоційно-поведінковий сценарій вихованця, що істотно змінює подальші їхні взаємини. Він постає перед вихованцем як особистість, стурбована його поведінкою, емоційні переживання якої виражають жаль, смуток, журбу. Цей стан педагог виявляє як через відповідні експресивні реакції, так і словесно.

Здавалося б, цього достатньо, щоб вихованець сповна відкрився вихователю, сприймав не досить приємні для нього судження. Однак згаданих виховних дій недостатньо для потрібної активізації сутнісних сил вихованця, які мають спрямовуватись у педагогічно доцільне русло.

Наступна мета вихователя передбачає представлення особистісного минулого вихованця, яке заслужено оцінювалося його оточенням як суспільно значуще, таке, що характеризує його і нині, хоч насправді це не так. Це збуджує у вихованця сильне самоздивування, після якого у нього розгортається глибинна рефлексивно-оцінна діяльність. Інтенсивність її корелює з точністю моральної характеристики особистості вихованця, з розкриттям його місця в суспільстві і впливу на інших людей. Педагогічно доцільніше возвеличити вихованця як особистість, ніж звести його до рівня особистісної пересічності. Завдяки цьому вихованець переконується, що він втратив у своєму морально-духовному зростанні. Після того, як вихованець по-новому пережив своє особистісне минуле як теперішнє, його доцільно зосередити на вирішенні нагальних етичних проблем.

Вихователь у цьому зв'язку ще раз наголошує (уже в минулому часі), що вихованець раніше був морально кращий за багатьох своїх ровесників. Такий висновок підсилює процес особистісної самосвідомості вихованця з урахуванням моральних позитивів і моральних негативів. Вони вибудовуються ним у порівняльний ряд і завдяки цьому диференційованіше емоційно оцінюються. Вихователь отримує додаткові підстави для найсильнішого емоційного реагування на реальний стан вихованця.