Соціальна педагогіка - Пальчевський С.С. - Розділ 1. Теорія соціальної педагогіки

1.1. Соціальна педагогіка: її предмет, функції та прикладні завдання

Коли людина протягує руку, щоб допомогти іншій людині, вона торкається обличчя Божества.

Уолт Уїтмен

Соціальна педагогіка, її структура. Процес соціалізації. Функції та прикладні завдання соціальної педагогіки. Система соціалізації на шляху до інформаційного суспільства.

Термін "соціальна педагогіка" запропонований німецьким педагогом А.Дістервегом понад 100 років тому. Однак дотепер він не має однозначного трактування. Слово "соціальний" (від лат. 80сіа1І8 - суспільний) вказує на залучення особистості до певної групи людей з метою організації спільної життєдіяльності, фізичного та духовного розвитку. В історії українського народу прикладом форм такого залучення можуть бути відомі земляцтва та братства.

Соціальна педагогіка трактується як одна з галузей загальної педагогіки, що займається проблемами педагогічного впливу суспільства на процес виховання (В.М.Галузевський). Вітчизняні вчені В.М. Галузинський та М.Б.Євтух у своєму посібнику з педагогіки охоплюють лише ті аспекти соціальної педагогіки, що стосуються вчителів загальноосвітніх шкіл. Тому в їхньому розумінні це поняття означає "... окрему галузь теорії виховання, яка охоплює виховну діяльність позашкільних установ: роботу школи і педагогів з батьками за місцем проживання дітей і підлітків у мікрорайонах шкіл; працю в інспекціях РВВС з неповнолітніми; культурно-освітню педагогічну діяльність у клубах і бібліотеках, їхніх дитячих секторах і, нарешті, особливості навчально-виховного процесу в інтернатних установах, дитячих будинках, групах продовженого дня" (В.М. Галузинський, М .Б. Євтух Педагогіка: теорія та історія. - К., 1995. - С.129).

Інші дослідники розглядають соціальну педагогіку як "теорію і практику навчання і виховання окремих особистостей чи груп людей, інколи об'єднаних соціальними негараздами, що вимагає допомоги в реабілітації або лікуванні"(Ю.В.Василькова, Т.А. Василькова). Прийнято також визначати цю галузь педагогіки як таку, що "розглядає соціальне виховання всіх вікових груп і соціальних категорій людей в організаціях, спеціально для цього створених"(А.В.Мудрик).

Соціальна педагогіка вступає в міждисциплінарні контакти із філософією сучасної освіти та виховання, соціологією освіти та виховання, суґестологією, етикою, соціальною психологією і такими її складовими, як: психологія економічного життя, психологія політичного життя, психологія права, релігії, інформації та освіти, психологія побуту, психологія управління. Зважаючи на це, на думку В.Д. Семенова, "соціальна педагогіка або педагогіка середовища є науковою дисципліною, яка інтегрує наукові досягнення суміжних наук і реалізує їх у практиці суспільного виховання" (Семенов В.Д. Взаимодействие школы и социальной среды. - М., 1986. - С.16).

Залежно від характеру процесів соціалізації та їх локалізації складовими соціальної педагогіки є дошкільна педагогіка, педагогіка школи, педагогіка професійної освіти, виховання в закритих закладах, дитячих і юнацьких організаціях, педагогіка клубної роботи, педагогіка середовища, військова педагогіка, виробнича педагогіка, педагогіка тимчасових об'єднань, педагогіка соціальної роботи (А.В.Мудрик).

Таким чином, соціальна педагогіка в сучасних дослідженнях визнається розділом педагогіки зі своїми особливими методами соціальної, виховної та освітньої діяльності, спрямованими на самовиховання, самовдосконалення, самоорганізацію та самоствердження особистості (Ю.В.Василь-кова, Т.А.Василькова).

Певна неоднозначність у трактуванні поняття "соціальна педагогіка" пояснюється кількома причинами. У радянський період до 80-х років минулого століття у вітчизняній педагогічній науці це поняття не вживалося, оскільки соціальна педагогіка вважалася "одним із напрямів буржуазної педагогіки" (Педагогическая энциклопедия. - М., 1968 ). З другого боку, проблеми соціалізації тривалий час розроблялися в рамках так званої диспозиційної концепції регуляції соціальної поведінки залежно від ступеня включення в суспільні відносини. Тому увага вітчизняних психологів і педагогів тривалий час спрямовувалася на виховання в інституціонізованих освітніх системах. Поза увагою залишалися виховні процеси, які тривали поза офіційними структурами.

Соціально-економічні зміни в країні останніх років, розвиток процесів глобалізації вимушують подивитися на завдання соціалізації, а відтак, і на сам предмет соціальної педагогіки з позицій сьогодення. Для цього необхідно детальніше розглянути термін "соціалізація".

У психологічній літературі під цим поняттям розуміють процес і результат засвоєння та активного відтворення індивідом соціального досвіду у процесі спілкування та діяльності (А.В.Петровський, М.П.Ярошевський). Визнається, що соціалізація індивідуума відбувається як в умовах стихійного впливу на особистість різних обставин життя, так і в умовах цілеспрямованого виховання.

У різних наукових школах поняття соціалізації отримало різну інтерпретацію. Так, у необіхевіоризмі його трактують як соціальне навчання; у школі символічного виховання інтерракціонізму-як результат соціальної взаємодії, у "гуманістичній психології"-як самоактуалізацію Я-концепції. Подібні підходи не суперечать один одному. Акцентуючи увагу на певному боці феномена, вони лише підтверджують його багатоаспектність.

У сучасній соціальній педагогіці соціалізацію розглядають, з одного боку, як процес інтеграції, під час якого індивід із певними біологічними задатками набуває якостей, необхідних йому для життєдіяльності в суспільстві, а з іншого, як процес формування, розвитку і становлення особистості під впливом навчання, виховання та засвоєння елементів культури, норм, цінностей і соціальних ролей, які є сутнісними для цього суспільства та певних соціальних спільностей (В.М. Галузевський). У її основі вбачають "набуття людською істотою психологічного статусу суспільного індивіда, введення його в активне суспільне життя й засвоєння ним основної системи духовних цінностей" (Молодь і дозвілля / О.В.Безпалько, А.Й.Капсь-ка, В.Т.Куєвда, К.В.Щербакова. - К., 1994. - С.4.).

Процес соціалізації поділяють на два взаємопов'язаних етапи - адаптацію та інтерналізацію. Перший із них передбачає пристосування людини до навколишнього суспільного середовища, другий - засвоєння та привласнення людиною знань, норм певного суспільства, що стають складовими елементами самосвідомості її особистості.

Основні сфери соціалізації індивіда - спілкування, діяльність, самосвідомість.

У сфері спілкування відбувається засвоєння елементів культури, норм, цінностей, соціальних ролей, які є сутнісними для певних соціальних спільностей на певному історичному етапі. У сфері діяльності опановуються різноманітні види праці, відбувається орієнтація в них, розуміння їхньої суті та сенсу. У сфері самосвідомості формується образ власного "Я", визначаються власні соціальна належність, соціальна роль, система соціальної орієнтації.

Процес соціалізації супроводжує людину все життя - від народження до смерті. Умовно його можна поділити на низку вікових етапів: дошкільний, шкільний, вибору сфери діяльності, реалізації вибору сфери діяльності, післятрудовий.

У ході соціалізації мають місце цілеспрямовано організовані форми соціалізації та стихійні.

Окремі дослідники пропонують розглядати соціальну педагогіку "в плані соціальної філософії, яка стверджує, що людина, середовище і виховання, розвиток людини від народження до смерті знаходиться під впливом зовнішніх і тільки зовнішніх обставин" (Василькова Ю.В., Василькова Т.А. Социальная педагогика. - М., 2000. - С. 14). Погодитися з цим важко. Вітчизняний дослідник проблем розвитку і самореалізації особистості академік О.В.Киричук, наприклад, поряд із зовнішніми умовами розвитку і самореалізації особистості виділяє і внутрішні. На його думку, такою внутрішньою, інтегративною умовою виступає духовно-катарсизна активність особистості. Дух у цьому випадку трактується як "іманентна здатність людини до вільного діяння, вчинку, специфічна людська риса, що репрезентується її ціннісно-смисловою свідомістю, на відміну від по-нятійно-логічної; катарсис (у загальному вигляді) - інстинкт самоочищення, спрямований на відокремлення індивіда (особистості) від середовища і необмежене підвищення його над цим середовищем" (Киричук О.В. Розвиток і самореалізація особистості в умовах освітнього закладу // Рідна школа. - 2002 р. - №5. - С.29).

Прояви духовно-катарсисної активності вчений визначає за результатами дослідження на креативно-творчому рівні саморегуляції дозвіллє-во-ігрової, фізично-оздоровчої, художньо-образної, предметно-перетворювальної, навчально-пізнавальної, соціально-комунікативної, громадсько-корисної, національно-громадянської активності.

Зважаючи на це, ми схильні вважати соціальну педагогіку наукою, яка розглядає можливості надання допомоги у становленні розвитку та самореалізації особистості на основі синергетичного поєднання як зовнішніх так і внутрішніх умов, цілеспрямовано організованих форм соціального впливу та стихійних. Особлива увага при цьому звертається на пошук ефективних шляхів подолання тих перешкод, які заважають повноцінному процесу соціалізації як кожної окремої людини, так і певних груп людей, нерідко об'єднаних спільною бідою, горем, життєвими прорахунками.

Отже, предметом соціальної педагогіки є дослідження всієї суми чинників, як зовнішнього, так і внутрішнього характеру, цілеспрямовано організованих та стихійних, які впливають на процес соціалізації як окремої людини, так і груп людей упродовж усього їхнього життя. Важливим тут є визначення шляхів, засобів та методів виховання, які б зробили процес соціалізації найефективнішим.