Теоретичні основи сучасної української педагогіки - Вишневcький О. - Базові цінності сучасного громадянського суспільства

Громадянські вартості виробляються і засвоюються суспільством протягом усієї його історії, але остаточно формуються в процесі переходу від феодально-деспотичного устрою життя до стосунків природної рівності. Вони віддзеркалюють і регулюють ставлення людини до людини та людини до суспільства і держави. І якщо національні вартості віддзеркалюють прагнення нації до свободи, самовираження і державності, незважаючи на те, про який суспільний устрій ідеться, то громадянські вартості відбивають сучасні прагнення нашого народу позбутися диктатури людини над людиною і побудувати державу правову, де все регулюється законом і де кожна людина має змогу повноцінно реалізувати себе.

Український народ дуже рано, раніше від деяких інших народів, відчув прихильність до громадянських (демократичних) цінностей і вже в середні віки був їх "експортером" навіть у Західну Європу. Він завжди дотримувався віри в ідеали добра і намагався переносити їх на своє суспільне життя. Про це переконливо свідчать наші правові джерела: "Руська правда", "Литовський Руський статут" та кодекс "Прав, по котрим судиться". Наші правові норми заперечували кару смерті та невільництво, з пошаною ставилися до цінностей родинного життя. В цьому контексті демократична конституція Пилипа Орлика не була винятком.

Не зайвим буде навести і свідчення відомого мислителя XIX от. П. Куліша: ". ..Не жалюгідний народ приєднався у XVII ст. до Московського царства. Він переважно складався із характерів самостійних, гордих усвідомленням своєї людської гідності; він у своїх правах і поняттях зберігав і зберігає начало вищої громадянськості; він дав Росії безліч енергійних діячів, вплив яких сприяв розвитку державної сили російського народу" (Куліш П., 1989, т. 2, с. 476).

Самоуправління українських громад має дуже давню традицію. На загальному сході обирали старосту села (війта), десятських та ін. Демократизм таких громад найповніше втілився в організації Запорозької Січі та Гетьманської влади.

Українська історія знає багато інших форм громадської організації, співпраці, взаємодопомоги — чумацькі валки, артілі, толока, супряга тощо. З дитинства в людині формувалося переконання в доцільності громадської співпраці. В очах громади трудова допомога тим, кому це необхідно, була почесною справою, і людина сприймала свій обов'язок під впливом громадської думки. Хоч траплялися й винятки, коли окремі громадяни ігнорували цю мораль і провадили життя за принципом "моя хата скраю", зокрема, якщо йшлося про життя політичне.

Сторіччя неволі, а особливо роки більшовицького режиму, глибоко позначилися на стані нашої ментальності — сформувалося нице почуття меншовартості, прагнення відчути над собою "міцну руку", а відтак і бажання хоча б трішечки побути "такою рукою" для інших. Уроки демократії для нас видаються сьогодні дуже нелегкими.

Базові цінності сучасного громадянського суспільства

Виховати громадянина — означає ввести його в систему цінностей демократії. Ця система виводиться зі сутності громадянського суспільства як усієї сукупності суспільних стосунків, що не е державними, не контролюються державою і перебувають поза сферою її впливу і регламентації. Громадянське суспільство — це звільнена від держави царина спонтанного самовияву вільних індивідів, їх добровільної організації. В цьому сенсі воно самодостатнє і втілюється у приватному житті, у приватній власності, в ринкових стосунках, у вільному обміні духовними, політичними, моральними і релігійними вартостями. Європейські громадянські суспільства будуються на волевиявленні громадян і мають своїм загальним орієнтиром традиційно-християнську систему вартостей. Але в цій системі, як уже зазначалося, є специфічні ідеали і норми, що відбивають внутрішню сутність демократичного устрою. В їхній ієрархії чільне місце посідають права, свободи і обов'язки людини; рівність громадян, зокрема і перед законом; самовідповідальність; верховенство закону над волею людини; суверенітет особи; етнічна, соціальна, расова, конфесійна тощо толерантність; повага до демократичних виборів і до демократично обраної влади як вияв відповідальності виборця; прагнення до соціальної гармонії; культура соціальних стосунків тощо. Усі ці та інші вартості демократії втілюються в культурі, в стосунках людей, становлять основу демократичного виховання молоді, що розпочинається вивченням змісту цих вартостей і завершується вірою у відповідні ідеали і готовність їх відстоювати.

Засвоєння демократичних вартостей сучасною дитиною означає, крім усього іншого, ще й відкритість європейській культурі, без якої навіть над найрозумнішою людиною тяжітимуть "уривчастість, невиразність, неповнота, однобічність, недовершеність відомостей і понять..." (Ушинський К., 1954, т. 1, с. 278).

Еволюція суспільств постійно зумовлює певне уточнення вартостей, що цілком природно. Проте серед них є і такі, що вважаються засадничими вже протягом тривалого часу. Зупинимось на деяких з них детальніше.

Рівність громадян. Ідея рівності громадян в історії дуже часто була ареною гострих суперечок. Це пояснюється схильністю різних класів і суспільних груп людей трактувати її по-своєму.

По-перше, ідея рівності розглядається крізь призму споживчих, переважно матеріальних, потреб людини. Відповідно до цих поглядів, усі люди повинні бути рівними при розподілі благ. Це — "розподільча демократія", якої загалом і дотримувався більшовизм, але реалізувати її вимоги до кінця не зміг, бо вона вимагала певної скромності та обмежень і від керівної еліти.

"Розподільча демократія" добре узгоджується з люмпенською ментальністю. Вона стимулює в людині лише споживацькі прагнення і була розрахована на експлуатацію села, проїдання корисних копалин та іншої сировини. На відміну від ідеалістичних гасел французької революції ("Рівність, свобода, братерство"), російський більшовизм висунув гасла, розраховані на задоволення матеріальних прагнень: "Хліб, земля, мир".

По-друге, ідея рівності трактується і крізь призму рівних можливостей самореалізації. Цей підхід передбачає вирішальну участь людини у творенні благ і в самозабезпеченні ними, що, звичайно, зумовлює і певну нерівність у споживанні. Як людина зуміє працювати, що зможе винести на ринок праці (силу, кмітливість, винахідливість, старанність, талант тощо), такою буде її заробітна платня, а звідси і все інше. Це вигідно сильним і працьовитим. Саме так трактується рівність у громадянському суспільстві.

В основу такого вирішення проблеми рівності покладено погляд на людське суспільство як на цілісний організм, що, як і все у природі, має ієрархічну будову. Воно (суспільство) не е однорідною купою окремих частин; це система, яка функціонує у своїй цілості. Множинність тут підпорядковується єдності, а тому структура суспільства має завжди форму пірамідальної ієрархії. Усяке суспільство є олігократією, владою меншості над більшістю. Режим відрізняється лише тим, яким чином створюється керівна меншість: шляхом узурпації влади чи волею більшості громадян, за спиною народу чи самим народом; нарешті, чи народ може поміняти людей, які становлять правлячу меншість, чи він такої можливості не має. Так функціонують суспільства демократичні й суспільства тоталітарні. У цьому сенсі революції, які начебто намагаються встановити "рівність", звичайно, лише перекидають, руйнують піраміду і в цей спосіб формують нову пірамідальну ієрархію такої ж будови.

У ієрархічній структурі суспільства кожна людина посідає своє природовід повід не місце. І мірилом правильності суспільного устрою є не те, наскільки цей устрій задовольняє побажання, заздрісні посягання і користолюбство кожної людини, а в тому, наскільки він забезпечує правильний ієрархізм, тобто дійсно ставить людину на те місце, яке відповідає її достоїнствам і здібностям. Зауважимо принагідно, що саме тут демократичні устрої дають "збої", бо не завжди виграють розумні й чесні.

Зважаючи на сказане вище, соціальна рівність розподільчого типу взагалі неможлива, як неможливо встановити фізичну чи розумову рівність між людьми. Класовий підхід до вирішення цієї проблеми послаблює шанси цього закону, веде до виродження здорового ієрархізму, усунення його, але ще ніколи в історії до рівності не приводив. "Як люди завжди не рівні за своїми фізичними і душевними якостями, так вони не рівні за своїми соціальними становищами, за своїми правами і обов'язками" (Франк С, 1992, с. 118).

Демократія рівних можливостей лежить в основі громадянського співжиття людей. Вона визнає, що спроба "рівняти" людей в сфері розподілу і споживання призводить до занепаду суспільства, втрати ним продуктивності й життєздатності. Такі спроби не мають під собою жодних об'єктивних законів, а є лише тотальним виразом заздрощів, бажання, щоб інший не став вище, ніж я, і не мав більше від мене. Як уже йшлося, ставлення до слабких у такому суспільстві регулюється моральними законами, через механізм гуманітарної (добровільної) допомоги з боку громадськості й держави.

Варто зазначити, що багаторічна орієнтація свідомості на "розподільчу демократію" глибоко позначилася на нашому світогляді, зумовила формування споживацьких настроїв і зруйнувала почуття самовідповідальності та вміння користуватися свободою.

Повага до приватної власності. Людина реалізує себе не лише через своє тіло, але й спирається на те матеріальне середовище, у якому живе. Основу його становить приватна власність, яка є категоричною передумовою духовно-тілесного буття людини. Вона є реальною економічною основою її свободи і фундаментом громадянського суспільства. Володіння власністю є також здійсненням природного абсолютного права людини, обов'язковою умовою її нормального життя і свободи. У широкому суспільному сенсі власність є основою громадянських засад співжиття людей. "...Право особистої власності є абсолютно необхідна і невід'ємна основа суспільного життя, поза якою таке життя взагалі не мислиться" (Там само, с. 143).

Не може бути вільною людина, яка, незалежно від своїх старань і кваліфікації, за свою працю отримує лише стільки, щоб їй вистачило на харчування — до наступної зарплати. Праця — найдорожчий товар і, винісши її на ринок, людина повинна мати таку заробітну платню, котра дозволяла б їй накопичувати кошти, відкладати про запас, а в цей спосіб формувати свій "фонд" приватної власності. За таких умов людина намагатиметься поліпшувати й удосконалювати свою працю і цим підвищувати її ціну, а отже, і власний прибуток. Це стає передумовою її життєвої незалежності, захищеності, самовпевненості, а відтак і збагачення всього суспільства.

Людині з розвинутим почуттям приватної власності чужі споживацькі настрої й заздрість. Натомість вона виявляє ощадність, ретельність і менше задивляється на "чуже". Власність веде і до розвитку працьовитості та поваги до чужої праці.

Повага до приватної власності як передумови прав і свобод — ознака вільної людини; натомість тяжіння до громадської чи так званої колективної власності засвідчує наявність рабської психології й небажання жити лише за свій рахунок, брати на себе тягар свободи. Така людина часто схильна забрати щось у когось, вкрасти, розподілити. І вона знаходить виправдання таким діям у сумновідомій формулі: "експропріація експропріаторів".

Нарешті слід зауважити, що сьогоднішня драма нашого старшого покоління в тому, що воно не має власності і фактично ніколи її не мало. Ці мізерні заощадження, які "тепер десь поділись", у дійсності ніколи — і за часів існування Союзу — цінності не мали, бо не забезпечувалися ні золотом, ні товарами, ні життєздатною економікою. Розвал Союзу лише легалізував те, що насправді вже було — завдяки "мудрій" політиці комуністів.

Самовідповідальність людини. Суспільні обов'язки — лише частка того, що людина повинна платити за право бути вільною. Насправді ж найважчою і незвичною ношею для сучасної нашої людини є її здатність відповідати за власне життя. Життя в неволі привчає в'язня до тяжких умов, але воно — відносно безтурботне. Так звана радянська людина звикла вимагати, щоб "хтось їй щось давав" — квартиру, "безплатне" лікування, дешеві харчі, допомогу на старість тощо. При цьому не прийнято було задумуватися над тим, звідки і за чий рахунок усе це береться. Так нівелюється природне для людини почуття самовідповідальності, а повернення до нього в сучасних умовах видається їй великою бідою.

Людина громадянського суспільства повинна турбуватися про себе сама. Вона, як білка, котра, на відміну від свійської тварини, має повну свободу, але сама відповідає за власне життя: ні від кого не залежить і ні від кого нічого не вимагає, не просить. У цьому сенсі вона — істота самовідповідальна. Безтурботне життя — в неволі — часто видається комфортним, але воно руйнівно впливає на душу людини, на її характер: вона стає немічною і лінивою. Становлення почуття самовідповідальності — навпаки; процес болісний, і сьогодні він є однією з головних причин психологічного дискомфорту людини. Ситуація нагадує випадок, коли людина довгі роки купалася і вмивалася лише теплою водою, а їй раптом запропонували стрибати в ополонку; їй це зробити важко, хоча іншим людям крижана вода видається нормальною і робить їх здоровішими.

Почуття самовідповідальності веде до розвитку в характері людини рис підприємливості, ініціативності, творчості тощо. І коли такі риси стають характерними для більшості людей, то суспільство має шанс досягти господарського успіху і добробуту. Воно стає життєздатним.

Громадське і особисте. Людина створена для спільного життя зі собі подібними істотами. Ця соціальна сутність глибоко вкорінена в ній і не в її волі визначати — жити в соціальному середовищі чи ні. Потребу бути з людьми людина відчуває навіть тоді, коли її з ними розлучають. Схильність до об'єднання закладена в людині самою природою. Людська особистість не може розвиватися і вдосконалюватися поза суспільством.

Ця суспільна сутність людини зумовила і потребу її самоусвідомлення в тій ділянці. Як відомо, виховання громадянина було предметом уваги ще в Стародавній Греції (Сократ, Платон, Аристотель та ін.). Уже тоді як центральне визначилося питання стосунків людини і суспільства. Платон виходив з пріоритету інтересів суспільства. Але при цьому він переносив це протиріччя в площину поняття людини і обґрунтовував ідею гармонії у самій людині, де сходяться особисте і громадське начала.

Трактуючи далі цю ідею, Аристотель розрізняв відповідно доброчесність людини і доброчесність громадянина. Він визнавав рівність громадян, і в цьому контексті позитивно звучало його визначення, що громадським обов'язком є добре владарювати і добре підкорятися. Ці ідеї, як відомо, втілювалися в політичному житті Афін: громадяни мали право обирати і бути обраними, обіймати посади, володіти майном, бути суддями, мали бути законослухняними, а отже, поважати права інших тощо.

У давні часи, зрештою, зароджуються і дві крайності, які позначилися на всій історії стосунків людини і суспільства.

З одного боку, це зневажливе ставлення до інтересів власної держави та зосередження уваги на людині з її особистими потребами. Чимало носіїв таких поглядів маємо і серед наших сучасних політиків, які згадують про Конституцію України лише тоді, коли їм вигідно. Це — космополітизм, що близький до анархізму, коли особисте ставлять над суспільними правами, декларується свобода людини від громадських обов'язків, а звідси — ідея вільного виховання, осягнення людиною гармонії лише з собою і з природою. У педагогіці подібний світогляд репрезентований іменами Ж.-Ж.Руссо, Л. Толстого та ін.

З іншого боку, стосунки людини і суспільства вирішуються в контексті авторитарності громадського устрою — однобічно, з акцентом на пріоритети суспільного начала — часто до такої віри, що інтереси людини до уваги не беруться (згадаймо В. Маяковського: "Единица — вздор, единица — ноль..."). Таке трактування властиве тоталітарним режимам. Проголосивши головною ідею нації, фашисти повністю підпорядковували їй людину. Комуністична ідея теж зорієнтована на "щастя всього людства", задля чого приносились у жертву мільйони окремих людей. Таким чином, центральним стає поняття безликого "колективу" ("трудового колективу" тощо), долю якого визначає керівник, що начебто діє від імені держави і суспільства. Такий керівник протиставляє себе масі, дивиться на неї згори. Це позначилося і на партійному лексиконі: "людський фактор", "нагодувати народ" тощо.

Громадянське суспільство вирішує проблему особистого і суспільного на ґрунті рівності та балансі прав, свобод і обов'язків людини. Воно, зокрема, ревно оберігає особистість, але водночас вимагає від неї і дотримання обов'язків щодо суспільства та держави. Одиниці, які складають суспільство, мають право на свою окремішність і всі спроби відібрати їх і урівняти в суспільному житті слід називати тоталітаризмом (Войтыло К., 1991, с. 29—60). До речі, звідси походить тенденція стандартизувати дітей у класі, зокрема з допомогою "єдиної державної форми", єдиних підручників тощо.

Схильність і потребу людини бути істотою суспільною всіляко підкреслював К. Ушинський. Своє розуміння людини в суспільстві він виводив з тези про їхню єдність: "Суспільство — це єднання самостійних особистостей, в якому за принципом поділу праці сила суспільства збільшується силою кожного й сила кожного— силою суспільства" (Ушинський К., 1954, т. в, с. 340). Але водночас він застерігав від того, щоби дитина "розчинялася" в колективі, втрачала свою самобутність, бо "...людина, яка не вносить у суспільство своєї самостійності, дорівнює нулю, що стоїть з лівого боку цифр..." (Там само, с. 339). Він виходив з того, що кожна людина вірить, любить, ненавидить, надіється... по-своєму. Колективний (стадний) характер таких почувань характеризує пролетарську комунальну свідомість.

Підхід до людини як до єства унікального веде до підвищення її статусу: людина — найбільша соціальна цінність, що й записано у нашій Конституції.

Верховенство права і правова свідомість. Єдиною і необхідною гарантією свободи є закон. Його верховенство має свою основу найперше у правовій свідомості суспільства; її відсутність, з іншого боку, є передумовою нехтування законами, а звідси і правової незахищеності людини.

Як відомо, в тоталітарних суспільствах теж існують закони. Проте вони часто мали і мають у нас досі волюнтаристський характер і підпорядковуються панівній ідеології. Існував навіть термін, правдоподібно, запроваджений В. Ульяновим, — "революційна правосвідомість", тобто "судіть так, як вам підказує ваш революційний світогляд". А оскільки кожен суддя намагався довести, що його світогляд — найреволюційніший, то і вироки виносилися жахливі й нічим не обґрунтовані. Відомо також, що навіть існуючі більшовицькі закони ігнорувалися партійними функціонерами, діяло так зване телефонне право, коли вирок виносився виключно за вказівкою партійного вождя.

Багатолітнє життя в такій атмосфері сприяло формуванню в наших людей правового нігілізму, коли громадянин не відчуває поваги до закону і робить усе можливе, щоб його не виконувати, ставить свої інтереси над законом. А в результаті все це створює ситуацію загальної незахищеності людини, яка свій останній "порятунок" повинна бачити у волі партійного керівника(сьогодні це може бути воля якогось рекетира тощо). Ідея побудови правової держави полягає, отже, не тільки в тому, щоби виробити і прийняти правильні закони, айв тому, щоби сформувати в свідомості сучасної людини повагу до них.

У громадянських суспільствах закони ґрунтуються на загальнолюдських ідеалах і мають абсолютну, самодостатню силу; їм змушені підпорядковуватися й ті, хто стоїть при владі. Усі громадяни рівні перед законом. Культ закону стоїть на сторожі прав і обов'язків людини. У США існує навіть вислів: "Ми — країна законів, а не людей".

Права, свободи і обов'язки людини. Права і обов'язки людини визначаються фактом її свободи, яка "є онтологічною першоосновою людського життя" (С. Франк). Природа свободи така, що людина не може користуватися нею для власного неконтрольованого життя. Вона дає лише право на діяльність, що регулюється світоглядом людини. У кінцевому підсумку свобода виступає передумовою прав і обов'язків людини як право на власну саморегуляцію: "...справжня свобода накладає й обов'язок — і чим більша перша, тим більші й другі..." (Ващенко Г. — 2, 1997, с. 407).

Найголовнішим природним правом людини є право на життя, на волю, на гідність. Усі інші права деякі дослідники вважають похідними. Гарантом прав і обов'язків людини є конституція правової держави, що відповідає міжнародним документам, зокрема Загальній декларації прав людини та ін. Права та обов'язки є зворотними сторонами одного і того ж механізму правового регулювання стосунків між людьми і утвердження їхньої рівності: керуючись власною волею, людина реалізує власні права, але водночас визнає і свої обов'язки, які випливають автоматично з прав інших людей. Наприклад, чужі права на приватну власність зумовлюють мій обов'язок їх поважати. Права завжди передбачають готовність людини до самообмеження, саморег ламентації.

Обов'язки людини можна тлумачити подвійно. Так, їй можна необґрунтовано приписати певні правила поведінки щодо інших і силою змусити їх виконувати. Таке усвідомлення власних обов'язків призводить до становлення рабської свідомості. Водночас, вимоги до людини можна сформулювати також, виходячи зі справедливого тлумачення прав інших, що стають її обов'язками.

Одним із найголовніших для людини є також право відстоювати власні права, спираючись на закони і моральні засади суспільства. Багато декларованих прав мала "радянська людина", проте права боротися за свої права вона не мала — навіть на папері, а це означає, що всі решта прав виглядають як милостиня партійного вождя. Так воно й було на практиці з нашими путівками на курорт, з нашими квартирами, з нашим лікуванням тощо.

Громадянське суспільство, зокрема такого типу як у США, дуже ревниво оберігає права і свободи людини, що часто-густо веде до антропократії, коли ці вартості гіпертрофуються і трактуються в системі вартостей як головні, іноді доводяться до абсурду. У більшості держав з традиційно демократичним устроєм молодь відчуває значущість громадянських прав і свобод ще в колі сім'ї, а відтак навчається користуватися ними в школі, в товаристві. Існують навіть відповідні навчальні предмети, які інтерпретують конституційні права і обов'язки майбутніх громадян, вчать користуватися ними.

Серед прав і свобод людини помітне місце посідає право обирати владу. Школа виховує дитину не для себе і не для держави, а для суспільства, свідомого своїх прав і свобод. Не останнє місце посідає тут усвідомлення того факту, що джерелом і запорукою цих прав і свобод є "головна рада" народу — парламент. Він, як і весь механізм формування влади за допомогою демократичних виборів, є важливим елементом демократії. Право обирати владу на основі загальності утвердилося в Європі протягом XIX—XX ст. і стало сьогодні також елементом культури. Звідси й бере свій початок згадуване вище поняття відповідального виборця, формування якого є одним з головних завдань громадянського виховання в більшості демократичних суспільств. Право обирати владу, на думку відомого економіста і політолога Пітера Бергера, становить сутність демократії. "Демократія — це політична система, в якій уряди утворюються за допомогою більшості голосів, відданих під час регулярних і добровільних виборів" (Бергер П., 1997, с. 87).

Особливе місце в системі цінностей громадянського суспільства посідає свобода слова, що стосується як одержання інформації, так і можливості людини висловлювати власні думки. Ця свобода гарантується конституціями демократичних держав, законами про засоби масової інформації тощо.

Ставлення до праці. Може здатися дивним, що саме "суспільство трудящих" сприяло формуванню в "радянської людини" рис лінивства, культу пільг і так званих вихідних, схильності "виснути на плечах" суспільства — менше віддавати, а більше одержувати. Вона (людина) не потребувала також ніколи думати про якість праці і про якість того продукту, який виробляла. Йшлося завжди лише про кількість. В останні десятиліття "соціалізму" розхлябаність у праці стала нормою. Це не заважало жити — хоча б сяк-так.

Варто також зауважити, що і наша Конституція (ст. 43), гарантуючи право людини на працю, не ставить ще перед нею належних вимог чи застережень: не просто право працювати, але й обов'язок виявляти щодо праці необхідні старання і компетенцію.

Ринкові стосунки докорінно змінюють ситуацію. Вони змушують людину дивитися на свою працю цілком інакше. За нових умов успіх забезпечують дві речі: а) висока якість вироблюваного продукту, який мусить мати добрий товарний вигляд і б) продукт, який людина виробляє, мусить мати якомога нижчу ціну. В іншому випадку праця пропаде марно. І це може стати навіть передумовою втрати права на працю. Звідси, дбаючи про свою власну вигоду, про свою винагороду за працю, людина мусить міняти своє ставлення до неї: вона мусить приймати високі вимоги до себе, намагатися працювати якнайкраще, високоякісно, бо лише така праця комусь потрібна. А крім того, кожна людина змушена думати і про те, щоб технологія ЇЇ праці була якнайраціональніша, бо в цьому — можливість здешевлення продукту. Столяр сам має дбати про те, щоб його рубанок був гострим, а вчитель мусить сам думати про те, аби методи його роботи були якомога ефективнішими і т. п. Усі ці вимоги, зрештою, стосуються як людини, так і всього суспільства. Народ, який не хоче думати про ці прості речі, не може бути матеріально забезпеченим.

Громадянське самоврядування. Однією зі суттєвих ознак зрілого громадянського суспільства є тенденція до певної децентралізації влади і залучення громад до участі в самоуправлінні. Ця тенденція вже у давнину вела до розвитку інститутів муніципального самоврядування, якому центральна влада делегувала і досі делегує значну частину власних управлінських повноважень у сфері освіти, охорони здоров'я, комунального господарства, послуг, охорони правопорядку тощо.

Звичайно, функціонування таких самоврядних інститутів передбачає умови політичної зрілості самих громад, віру в те, що органи влади існують для того, щоб служити людям, а не навпаки і готовність громадян відстоювати свої права (Колодій А., 2002, с. 230—240). На розвиток структури самоврядування останнім часом спрямовує свої зусилля наша нова влада.

Усі такі поняття, на перший погляд, стосуються економіки. Але вони є також категоріями педагогічними, бо не працюватимуть, якщо не стануть елементом свідомості й характеру людини — через виховання і самовиховання. З самого дитинства і на все життя в громадянському суспільстві людина вимушена орієнтуватися на власну працю і на її якість, а не на кількість. Це й цілком інший спосіб мислення, інший вектор намагань: робити гарно і дешево, а не багато і абияк.

Завдання для самоконтролю

1. Що для людини свобода — право, розкіш, потреба, обов'язок чи тягар?

2. Що означає пріоритет громадянської ідеї над державною?

3. Порівняйте вимоги, які висував до людини колишній "соціалістичний" лад і які висуває до неї громадянське суспільство.

4. Яке суспільство — соціалістичне чи громадянське — має більший шанс захистити немічного, стати суспільством "з людським обличчям"?

5. Чи можна довести, що цінності демократи беруть початок у християнстві?

6. Що виражає поняття "самовідповідальність" людини?

7. Як у громадянському суспільстві трактується поняття індивідуального і суспільного?

8. Прокоментуйте взаємозалежність прав, свобод та обов'язків людини.