Теоретичні основи сучасної української педагогіки - Вишневcький О. - ПРОЦЕС ВИХОВАННЯ І РОЗВИТКУ

Розділ 26. Нове педагогічне мислення

У попередніх розділах йшлося про структуру і зміст сучасного українського виховання та розвитку, так би мовити, у їх статичному вимірі. Ми намагалися висвітлити їхню внутрішню взаємозалежність як компонентів універсальних, постійних, з одного боку, і підстановчих (за висловом К. Ушинського, "не-наслідкових") — з іншого. Проте такий погляд на виховання був би недостатнім, якби ми не представили його також процесуально, як систему динамічну і в контексті зовнішніх, дотичних до неї чинників. Отож, нам випадає розглянути ще особливості нового педагогічного мислення, роль інститутів виховання, природу методів тощо — і все це у контексті світогляду нашого часу.

Від авторитаризму до партнерства

Традиційне поняття "виховання" містить елемент влади над людиною. На думку виховника, якщо дитина відмовляється прийняти його "найправильніші" вимоги і накази, то її треба змусити зробити це, вдаючись до різних засобів підкорення — окрик, тиск, покарання, побої тощо. Сучасні батьки та вчителі рідко вдаються до крайніх заходів, але від цього суть не змінюється: за всіх обставин точиться боротьба за владу над дитиною. Створюючи свій альянс, вони будь-що намагаються довести свою перевагу над нею. Між тим очевидно: якщо виховний є носієм влади, то дитина (учень) стає носієм слухняності, виконавцем чужої волі. Отож, чи зуміє така дитина, звільнившись з-під опіки батьків і вчителів, правильно користуватися власною волею? Чи не стане слухняність головною рисою її характеру і, закінчивши школу , вона не шукатиме, кого б ще послухатись? А, може, використає несподівану і незнайому їй свободу для вияву бунтарства, "реваншу", чого підсвідомо прагнула досі її підневільна душа? Врешті-решт, чи не трапиться так, що невміння користуватися свободою приведе людину до злочину?

Авторитаризм і його фальшивий ефект. Виховання, побудоване на владі сильного над слабшим, бере свій початок у глибинах феодально-деспотичних відносин. Маємо тут справу із природним прагненням кожної людини поширити свої погляди і свій вплив на інших, хоча й виявляємо незадоволення, коли інші намагаються робити це щодо нас. Прагнемо навіть до перетворення інших на знаряддя здійснення наших власних амбіцій.

Більшовицька система виховання була одним з найреакційніших виявів авторитаризму і глибоко увійшла в свідомість учителя і батьків. Тому й досі, не задумуючись, користуємося макаренківською формулою, відповідно до якої виховання — це цілеспрямований вплив на особистість з метою формування в ній наперед визначених якостей.

Доцільність авторитарного виховання "доводиться" фактом відносно невисокого рівня правопорушень і злочинності в колишньому радянському суспільстві, особливо в порівнянні зі суспільствами так званої буржуазної демократії. Опоненти української незалежності вказують також, що саме сьогодні суспільство "деградує" і що теперішній ріст злочинності є наслідком послаблення виховного впливу на молодь.

Правомірність такого висновку спростовується тим, що людину (і суспільство) не можна ні виховати, ні "зіпсувати" в короткі проміжки часу. Причина в іншому: за комуністичного режиму людина постійно перебувала під пресом страху; за нею наглядали, вона жила з "поламаним хребтом", а тому й вела себе помірковано.

Авторитарність мала в своїй основі також відомий психологічний закон: якщо людину, а тим більше дитину, постійно трактувати як щось нижче, другорядне, то вона з часом сама звикає до думки про себе, як про єство другорядне, слабке, нікчемне, підневільне. У нашому родинному і, особливо, в шкільному вихованні таке ставлення до дитини ще дуже поширене. Наслідком цього "виховання" було формування комплексу неповноцінності та інфантильності нашої молоді. Усе це в сукупності й давало ефект "цвинтарної вихованості", яким хвалилася комуністична педагогіка.

Варто тут зробити одне зауваження і стосовно самої макаренківської практики виховання. То правда, що ефект цього виховання у відомій колонії був помітним. Але забуваємо при цьому, що безпритульними в той час були не діти алкоголіків чи наркоманів. На вулиці опинилися нащадки розстріляних, знищених у громадянській війні, зморених голодом тощо дворян, офіцерів, заможних селян. Це було генетично здорове і повноцінне покоління, хоча й знедолене більшовиками. З таким складом вихованців колонія була приречена на успіх. Сьогодні ж чомусь ця система виховання не дає наслідків навіть в установах закритого типу.

Виховання і свобода. Нові умови життя передбачають таке виховання, котре забезпечувало б формування у характері розкутої людини механізмів самоконтролю, самокорекції, самообмеження, самоорієнтації — не під впливом страху, а на основі власного погляду на життя, особистої волі та розуму, власної віри. Але це можливе лише за умови, якщо її виховання буде здійснюватися з самого початку в умовах свободи — в сім'ї та в школі.

Вільна людина сама засвоює світ і сама бере з нашого "виховання" лише те, що хоче взяти. "Дитина скрізь виявляє свою активність, вона є досліджувач, що самостійно переробляє свої приймання і вражіння від оточення..." (Русова С, 1994, № 1, с. 25). Американські педагоги вважають, що прагнення свободи є головним прагненням дворічної дитини, і якщо її постійно обмежувати, дитина стає інфантильною. Сьогодні цей момент мусимо брати до уваги, бо часто, виховуючи одне, руйнуємо інше. Зрозуміло, отже, що в умовах вільного життя потрібна інша методика виховання, а звідси і визнання так званої педагогіки співробітництва, педагогіки партнерства.

Стосунки співробітництва виключають владу вчителя над учнем. Вихованець разом із виховником ідуть до спільної мети. Ніхто тут не панує. Вічне прагнення вчителя до зміцнення своєї влади над учнем мусить зазнати ґрунтовного переосмислення: авторитет вчителя повинен будуватися виключно на переконанні вихованця в чеснотах свого наставника.

На шляху до демократичної педагогіки все більше виховників визнають уже згубність авторитаризму. Проте сила давніх поглядів і звичок дає про себе знати повсюдно. Дуже часто протиріччя між прагненнями влади над дитиною і розумінням нашого егоїзму, який за цим приховується, спонукає виховника (батьків, учителів) до певного педагогічного лукавства: повсюдно декларується потреба незалежності наших вихованців, але насправді робиться все, щоб їх назавжди залишити у сфері нашого впливу. Така "напівдемократія" дуже небезпечна, бо спонукає дітей (тепер уже "з власної волі") в умовах фальшивої свободи підлаштовуватись під бажання і світогляд вчителя, а це надійний шлях до конформізму і руйнування особистості.

Трактуючи учня як суб'єкта виховання, Г. Ващенко орієнтується на "середній шлях". Він усіляко наголошував, що основне місце тут повинні посідати ідеї Руссо, Песталоцці, Монтессорі, Дьюї, себто тих, хто стояв біля витоків теорії вільного виховання. Проте в низці праць він застерігає і проти того, щоб виховання пускати на самоплив чи зводити лише до інтелектуального розвитку. Слід уникати зайвого тиску і не приписувати дитині правила поведінки, як лікар приписує хворому ліки. Таке навіювання гальмує власну духовну ініціативу, а часом спричинює опір. Проте не можна покладатися і на природу, бо людина має потяг як до добра, так і до зла.

Найкраще виховання, на думку Г. Ващенка, є таке, коли дитина суб'єктивно є самостійною, але об'єктивно перебуває під продуманим і мудрим керівництвом педагога. Атому "основна проблема педагогіки майбутнього полягатиме в тому, щоб поєднати вільний розвиток дитини з педагогічним керівництвом виховника" (Ващенко Г. — 1, 1997, с. 406). Ця ідея червоною ниткою проходить крізь усю творчість Г. Ващенка.