Теоретичні основи сучасної української педагогіки - Вишневcький О. - З арсеналу традиційно-християнських поглядів

Не існує засобів і методів виховання "на всі віки". Кожна епоха ставить перед суспільством нові цілі, висуває нові вимоги, а отже, вимагає застосування відповідних щодо них підходів. У засобах і методах втілюються концептуальні засади, філософія виховання (Г. Ващенко). Це стосується і нашого часу.

Межі повноважень педагога. Як відомо, комуністична педагогіка була дуже оптимістичною. Вважалося, що вихованець — це "матеріал", з якого можна ліпити що завгодно. Усе залежить від умінь і зусиль учителя.

Тепер, будучи свідками банкрутства такої педагогіки, впадаємо в песимізм, відчуваємо себе взагалі безсилими і готовими визнати, що над людиною панує "фатум": її взагалі виховати неможливо. У такій ситуації, як зауважує польський педагог Йозеф Тішнер, коли людина чи народ опиняються на роздоріжжі, потрібно повертатися до витоків, до джерел. Бо до них людина приходить завше, коли з нею трапляється біда. На ці джерела вказує нам вже грецька філософія в особі Сократа, а відтак св. Августин: виховання розпочинається з поняття правди, на яку людині треба розкрити очі. І ця правда — у самій людині.

Зрозуміло, що, на перший погляд, правд багато, і в кожної людини вона своя. Але в них — у цих правд — є й якась глибинна, єдина для всіх, внутрішня правда, що прихована в душі кожної людини. Завдання виховника, отже, допомогти саме цій правді "народитися", і таким чином перемогти, подолати поверхневу егоїстичну правду. Відповідно до вчення св. Августина ("Про вчителя"), тою глибинною правдою є присутність Христа в людині. Власне в цьому сенсі сам Сократ вважав себе "акушером", який допомагає правді з'явитися на світ. Цим Сократ геніально і назавжди визначив повноваження педагога і місце та характер "методів" у вихованні людини. Хтось повинен назвати найглибшу правду і вказати людині на її наявність у її власній душі. Як вважає св. Августин, виховання покликане не привносити щось ззовні, а лише добувати, турбувати те, що закладено в людині. Моральність починається всередині людини. Виховання — допомога людині в усвідомленні себе, що без такої допомоги вона сама зробити не змогла. Усвідомлення себе веде до змін у самій людині. Бо існує різниця, наприклад, між людиною, яка є українцем і не знає цього, і людиною, яка, будучи українцем, ще й знає про це.

Орієнтація на закладене в людині добро має свою природну основу. Так само як у жолуді закладена вся інформація, що зумовлює становлення великого дерева з власною кроною і власним листям, так і в людині від народження наявні в зародку її майбутні засадничі особливості та моральні потреби, налаштованість на певні національні цінності, на рідну мову і, отже, на певний спосіб мислення, на певне ставлення до довкілля. Але все це — і не лише "моральна правда" — потребує свого "акушера", який вказав би дитині на його наявність в її душі та допоміг би цій "правді" народитися.

Небезпечною справою є нереалізованість внутрішніх потенцій людини, бо, як правило, це веде її до розвитку почуття меншовартості, а воно згодом стає головним джерелом асоціальної поведінки людини. Саме тому серед інших правд, які потребують "народження", слід згадати і про віру в себе, про ту життєву відвагу, яка потрібна дорослій людині, але дуже слабо виражена в дитинстві.

Віра в себе, поєднана з вірою в ідеали, особливо потрібна так званим важким дітям, котрим іноді важко дошукатися добра у своїй душі. Робота з такими дітьми, як і з важкими породіллями, потребує більших зусиль, більшого терпіння і вищої кваліфікації лікаря. Виховник мусить сам мати цю віру в собі й бачити зародки віри в дітях. Така його — допоміжна — участь неможлива ні за умов "вільного виховання", коли все віддають у відання природи, ні в рамках авторитарної педагогіки, коли природі зовсім не вірять.

У широкому сенсі педагогіка "акушерства" виражається не боротьбою зі злом в людині, а намаганням розвивати в ній добро. Цю думку чітко формулює К. Ушинський: "У розвитку своєму, — пише він, — душа все йде далі, і тому, у зв'язку з нахилом неморальним, не залишається нічого більш, як виховати добрий нахил ще більшої сили, і саме цей добрий нахил заганятиме інший у несвідомий стан. Варто, отже, виховувати виключно добрі нахили, не даючи поживи поганим" (Ушинський К., 1964, т. 6, с. 380). Розвиток "доброї сутності" людини К. Ушинський пов'язує з поняттям сумління. Якщо людина "видобуває" його з себе, розвиває, робить його вразливим, то воно починає керувати нею, стає для неї голосом Божим, а це і є джерелом і опорою моральності (Там само, с. 233).

Подібні погляди висловлює і Г. Ващенко. Заперечуючи у вихованні будь-яке насильство і тиск, він водночас наголошує, що "педагог допомагає вихованцеві в усій повноті розкрити ті кращі риси, що дані йому природою, реалізувати те покликання, що дане йому від Творця" (Ващенко Г., 1962, с. 92).

Визнається також, що свою внутрішню правду— цей закон доброї природи в собі — здатна з допомогою виховника розпізнати кожна нормальна людина, навіть найпростіша (Войтыла К., 1991, с. 40).

Такий висновок має сьогодні для української педагогіки фундаментальне значення: він оберігає нас від крайнощів — від надмірного оптимізму і намагання "всіх негайно перевиховати", і від глибокого відчаю — лише тому, що негайних і помітних успіхів від своїх зусиль не бачимо. Потрібно, отже, послідовно і наполегливо лише будити в людині те, що приспано, твердо вірити, що воно там є. Це стосується і моралі, і національних почуттів, і всього іншого, що становить внутрішню сутність людини.

Раціональне і духовне у вихованні. У вихованні, як і в духовному пізнанні взагалі, беруть участь різні структури людського єства, зокрема, саме тут взаємодіють його раціональні і духовні чинники. У науці домінує раціоналізм; сумління, віра, любов, порядність тощо — лише допоміжні чинники. Натомість у духовному житті, в поведінці людини, навпаки, "розум — це лише робоча сила серця". Раціоналізм покладається виключно на "об'єктивно існуюче" і лише його оголошує надійним. Національність і віра, сімейні стосунки і особисті якості, всі особливості людини тут не враховуються.

Для педагогіки ця обставина має неабияке, якщо не вирішальне, значення. Поведінка людини великою мірою залежить не від того, як вона мислить, а від того, в якому стані її душа. Тим часом глибин душі своїм розумом не може осягнути жоден виховник, її контролює лише Бог і, за умов духовної далекоглядності, — сумління людини.

Костянтин Ушинський йшов далі й розрізняв душевні явища, властиві людині й тваринам, та духовні — властиві лише людині (Ушинський К., 1954, т. в, с. 11). До духовних властивостей, зокрема, належить прагнення до істини (Там само, с. 144). Відповідно, у свідомості людини є чимало розсудкових знань, "які не дають ніякої користі нашому духовному розвиткові, ні на волосинку не посувають його вперед, і, навпаки, багато ми носимо в собі глибоких духовних переконань, яким, можливо, ніколи не судилося виявитися не тільки у формі вчинку, але й навіть у формі слова" (Там само, с. 143).

Раціоналізм як основа усвідомленого і цілеспрямованого виховного впливу на людину є характерною рисою тоталітарної педагогіки. Вона заперечувала все, що не піддається контролю з боку ідеології, що не може плануватися і "втілюватися" в людині з допомогою індоктринації. Характерним взірцем тоталітарної педагогіки була й педагогіка "радянська". Вона відкидала всі ті методи виховання, які не підлягали ідеологічному контролю, всі "таємниці виховання", які неможливо було прочитати і затвердити.

Сьогодні педагогіка змушена переглянути свій виховний інструментарій і визнати, що в основі засвоєння людиною етики лежить і раціональне, і "таємне", таке, що не осягається розумом. Сама душа людини, від стану якої залежить її поведінка, — "не технологічна". Духовна природа людини повинна бути захищена від технічних спроб оволодіти нею. Треба примиритися з тим, що у світі є ділянки, де закінчуються наукові проблеми і розпочинаються таємниці, а звідси — і сам науково-технічний прогрес не варто ставити надто високо.

Таким чином, вкотре вже доходимо визнання, що виховання, розпочинаючись із пізнання, з одержання "знань", мусить супроводитися також вірою у відповідні ідеали.

Звичайно, віра не повинна бути сліпою. Вона мусить бачити свій предмет, відрізняти його від інших предметів. А це означає, що людина повинна володіти інформацією про нього, сприймати його розумом. Віра в ніщо — не віра. Але і "знання" без віри — теж ніщо. Звідси — теза, відповідно до якої у методах виховання раціональне і духовне, знання і віра повинні йти в парі, в єдності. "Intellectus quaerit fidem, fides quaerit intellectum", — говорили древні ("Мислення шукає віри, віра шукає мислення").

Слід зазначити, що раціоналізм, яскравим виразником якого було картезіанство, взагалі зазнає сьогодні ревізії, особливо з боку французького структуралізму. Душа — генератор розумової дії. Вона керує нами в наших відкриттях, а сама внутрішня сутність людини втілює в собі діалог зовнішнього (раціонального) і внутрішнього (духовного). Педагог входить у цей діалог, долучається до нього і відповідно приміряє до нього свій виховний інструментарій, що мусить резонувати і з раціональним, і з духовним в людині. "Ніколи не варто забувати віддавати належне цій двоєдиності", — пише С. Франк (Франк С, 1992, с. 356).

На визнанні двоєдиності людини будує свою філософію виховання і К. Ушинський. Звідси й висновки щодо методів виховання: вони повинні носити як раціональний, так й ірраціональний (містичний) характер. "Наука, — пише він, — вивчає тільки те, що можна збагнути, релігія спрямовує дух людини до вічного й вічно незбагненного. Свідома думка є основою науки; вроджена кожній людині віра — основою релігії" (Ушинський К., 1954, т. 1, с. 304—806).

Християнство і виховання активної людини. Людина народжується для діяльності. Особливо високу активність завжди виявляє маленька дитина, що часто завдає батькам клопоту. У підлітка і в дорослої людини життєва активність пов'язана з потребою самовираження і самоутвердження в соціальному середовищі. У всіх таких випадках людина діє відповідно до своїх поглядів (прийнятих нею вартостей) і тим самим домагається двох головних результатів: утверджує цінності в собі й поширює їх на навколишнє середовище, на людей, які її оточують. Цей природний закон має і своє педагогічне трактування: активна діяльність людини є дуже важливим чинником виховання (К. Ушинський, Г. Ващенко, В. Сухомлинський та ін.).

Християнський світогляд приймає і схвалює активність людини, зокрема й господарську, що відбито у відомій притчі про виноград. Але він вносить сюди і своє уточнення, яке полягає в тому, що будь-яка діяльність людини повинна мати моральну ціну, націленість на добро. Добро повинно діяти через людину. Воно не є безтілесним і немічним, як це часто уявляють собі люди, які чули випадково щось про "другу щоку". За всієї своєї ідеальної сутності, добро є реальною силою, бо спирається на волю і розум людини, протистоїть злу. "Християнський ідеал є не втеча від світу, як від чистого зла, а активне оволодіння світом для його зцілення і спасіння... Мета християнського життя є не боязкий ізоляціонізм, а мужня перемога над світом" (Франк С, 1992, с. 369). Християнська вимога активності добра закладена в понятті "гріха пасивності", тобто гріха, який чинить людина, коли мовчки споглядає гріх.

Християнський світогляд передбачає два способи боротьби зі злом. По-перше, вічне намагання добра через нас утвердитись в інших, поширитися на душі інших, вплинути на зло і спонукати його до позитивних змін. Робимо це власним прикладом, шляхом передачі іншим свого духовного досвіду. В цьому плані в будь-якому соціальному оточенні велику роль відіграє "біла ворона". її вплив може бути дуже великим і корисним.

По-друге, це боротьба зі злом шляхом застосування сили і волі, часто вдаючись і до таких методів, якими послуговується зло. Цей спосіб самооборони добра протиставляється толстовському "непротивленню злу насилием". Для обґрунтування прийнятності цього способу боротьби зі злом, як правило, наводиться епізод з життя Христа, який з допомогою батога виганяв гендлярів з Храму Божого. Глибинний зміст цього епізоду полягає в тому, що християнин зобов'язаний чинити опір злу, в тому числі й за допомогою сили.

Характеризуючи ставлення християнства до силової боротьби, зокрема до війн, Г. Ващенко писав: "З християнського погляду треба розрізняти війни напасницькі, що проводяться з метою захоплення і поневолення інших народів, та війни оборонні, що мають на меті оборону Батьківщини від напасника або визволення її від невільницького ярма. Коли перші з них, безумовно, суперечать самому духові християнства, то другі цілком з ним у згоді, бо це є війни зі злом, насильством і неправдою" (Ващенко Г., 2003, с. 157).

Зрештою, християнський світогляд, визнаючи потребу активної боротьби зі злом, принципово відкидає боротьбу задля боротьби. Це означає, що застосовувані методи протистояння злу відкидають помсту і перевершення зусиль щодо конкретних потреб. Людині й народам властиво "забуватися", не контролювати свої зусилля, перевершувати потреби, коли вимога справедливості (і, таким чином, боротьба за справедливість) перетворюється на боротьбу задля боротьби. Обмеження вибору методів і обмеження міри опору завжди вирізняє християнський світогляд. Про це вже йшлося в попередніх розділах.

Потреба активної протидії злу пов'язана з тим, що все життя — гріховне, і людина вкорінена в нього. Через це вона дуже часто опиняється в ситуації неминучого вибору між злом меншим і злом більшим. Потяг до справедливості змушує людину йти на менший гріховний вчинок, щоб запобігти гріхові більшому. Це особливо характерно, якщо дія людини продиктована любов'ю до батьківщини, до людей, тобто якщо гріх пасивності й бездіяльності, покірності силам зла є більшим, ніж гріх активної протидії злу. Боротьба за справедливість неминуча всюди, де панує несправедливість — незалежно чи йдеться про стосунки між людьми, чи про стосунки між суспільними групами та народами.

Проблема активного утвердження добра в людині шляхом її власного впливу на зовнішнє середовище і духовного опору та духовної оборони добра трактується у християнській філософії як один з важливих критеріїв оцінки методів виховання.