Теоретичні основи сучасної української педагогіки - Вишневcький О. - Місія виховника

Постать виховника можна розглядати як з точки зору його діяльності, зокрема, його виховної праці, так і з точки зору його як "об'єкта спостереження, оцінки і запозичення", як прикладу поведінки, як носія конкретної системи цінностей. У певному сенсі кожна людина, поширюючи свої погляди, вже є виховником. А надто ним є великі постаті — історичні чи культурні діячі, чиї вчинки намагаємося наслідувати.

Будь-яка професія потребує того, щоби людина дивилася на світ "реалістично", бачила його таким, яким він є. Професія виховника — виняток. Він мусить бачити світ, яким він стане внаслідок його зусиль. У свої помисли про дітей завжди вкладаємо надію на те, що світ після нас стане кращим. Діти — як Великодні дзвони — обіцяють нам воскресіння Добра. Хочемо повторити себе в дітях краще, ніж це зробили наші батьки. Це суттєвий момент у фаху та праці вчителя-виховника, котрі вимагають від нього ідеалізму, віри в людину і в перемогу добра. Цей бік професії вчителя часто робить його людиною "не від світу цього", "диваком", Дон Кіхотом, але він в такій іпостасі залишається важливим впливовим чинником, більш впливовим, ніж розповіді та нотації, до яких іноді вдається. Власне тут маємо, можливо, найглибшу відповідь на запитання: як виховувати дітей? Відповідь на поверхні: прямуй чесно туди, куди хочеш привести своїх вихованців. Перемоги вчителя над собою надають особливої сили і переконливості його словам, обличчю, голосу. І це найкращий і найскладніший метод виховання. Бо дитяча душа дуже чутлива до гармонії між тим, що вчитель говорить, і тим, що робить.

Перед кожною доброю справою наші предки молилися. Педагогічна праця більше, ніж інша діяльність, потребує очищення душі того, хто за неї береться. Брехні в дітях позбудемося тоді, коли самі перестанемо говорити неправду — собі й людям. Скромність не стане рисою наших вихованців, допоки не поборемо пиху в собі. Віра, ідеалізм, упевненість у сили добра завжди є фундаментом виховної діяльності вчителя.

Функція виховника є в своїй основі духовною. Як уже мовилося, її сутність вдало визначив В. Пачовський на Першому педагогічному конгресі 1935 року. Виховник, на його думку, повинен вічно творити і ніколи не повторюватися, бо він виконує місію апостола. Він має творити нових людей, він формує через своїх вихованців родину, місто, громадянство, цілу націю...

Значущість місії виховника також у тому, що він виховує не лише в школі й не лише за свого життя. Залишаючись в пам'яті людини як образ, як виразник певної системи цінностей, він стає для неї прикладом на все її життя. Якщо виховник залишив добрий слід у душі дитини, то, ставши дорослою, вона буде "радитися" з ним — довго, можливо, впродовж усього життя.

У своїй духовній місії виховникові випадає бути подвижником і завжди стояти на позиціях християнського ідеалізму.

Головним критерієм оцінки таланту виховника є його здатність любити дітей — не стільки зовнішньо, "на показ", як внутрішньо, часто "приховано". Любов — є тією єдиною силою, яка дозволяє максимально наблизитися до людини, вникнути у її світ, а іноді душею поєднатися з нею (К. Ушинський). З глибокої любові до людини виростає визнання права дитини на самотворення. Не все в людині піддається раціональному осмисленню, у ній є також таємниці. Лише любов дає виховникові силу і здатність відмовитися від прагнення панувати над дитиною і терпляче чекати, поки її душа сама відкриється перед ним, що можливе лише як відгук на власну неагресивність виховника.

Найближче до виховника за своєю любов'ю до дитини стоїть мати. Але в її любові наявні певні специфічні "домішки" (кровний зв'язок, інстинкт материнства, почуття "власника" дитини, розрахунок тощо). Ідеальний виховник любить дитину як митець власний твір, через призму своїх прагнень бачить у ній, зокрема, втілення власних ідеалів і поглядів. Його любов передбачає віру в те, що людина схильна до добра і готова до морального самовизволення.

Важливою рисою сучасного українського виховника є його демократизм. Учитель мусить шанувати тих, кого навчає і виховує, поважати їхню гідність. Повага до вихованця є головною засадою педагогіки партнерства. Щоправда помилковою е думка, начебто вона була "винаходом" нашого часу. Демократизм стосунків виховника і вихованця був характерним для нашої виховної традиції. Виховання людини, як стверджував Г. Сковорода, повинно ґрунтуватися на засадах природовідповідності ("сродності"). Не варто насилувати природу, заважати їй, треба лише допомагати, усувати перепони, торувати шлях: природа сама все зробить. Виховник і лікар — це служителі природи, її помічники, — так уважав Г. Сковорода. Ці погляди близькі світогляду Ж.-Ж. Руссо, хоча, на відміну від нього, Г. Сковорода визнавав потребу більш активної участі виховника.

Любов до дітей є першим природним критерієм відбору молоді до виховної праці. З-посеред різних психологічних типів до цієї діяльності надається людина так званого соціального типу, в натурі якого закладена потреба праці для інших. Такий виховник любить усіх, терпеливий, самовідданий і вічно йде до головної мети — навчання і виховання дітей для добра суспільства. Зрештою, оскільки психологічно чистих типів не буває, то бажаними "додатковими" рисами вчителя є естетичні та морально-духовні (чи релігійні) орієнтації. Перші забезпечують йому високу схильність розвивати в дитині уяву" почування і почуття, зокрема, почуття краси. Інші — зосереджують увагу на формування в дитині високих традиційно-християнських якостей, її відповідальності перед Богом. Загальновідомо, що соціальний тип людини зорієнтований також на професії лікаря, медсестри, священика тощо.

Загальноприйнято вважати, що виховник повинен володіти цілісним і сильним характером — як для того, щоб надійно виконувати свою місію, так і для того, щоб він (характер) слугував взірцем для вихованців. "Тільки особистість може діяти на розвиток і визначення особистості, тільки характером можна формувати характер. Причини такого морального магнетизування приховані глибоко в природі людини" (Ушинський К., 1954, т. 1, с. 123—124). Цілеспрямованість, наполегливість, розум, глибока моральність дають... характерність. Характер випромінює вимогливість до себе і до інших, оптимізм, подвижництво, жертовність, почуття гумору тощо. Чинником виховання може слугувати лише людина вихована. І йдеться не про те, що вона знає і ким вона є, а про те, якою духовною і моральною культурою володіє.

У більш конкретних вимірах виховник повинен чітко бачити виховний ідеал і вести до нього своїх вихованців. Григорій Ващенко вважає, що цей ідеал не повинен формуватися ні якоюсь партією, ні самим виховником. Він виробляється досвідом народу, а відтак втілюється у культурі й становить основу освітньо-виховної політики держави. Лише той виховник, який поділяє цей ідеал, сам прагне до нього, має право займатися діяльністю педагога професійно. Виконуючи свою виховну місію, переконаний виховник не боїться відкрити своє нутро, не виголошує промови, не моралізує, не погрожує і не дає вказівок, як жити, не лукавить, але найперше служить тим цінностям, у світ яких хотів би ввести своїх вихованців — і не "колективом", а кожного зокрема. Він намагається подати дітям вартості зрозуміло і наближено до їх власного життя.

Очевидно, що сказане вище стосується "ідеального виховника", якого, зрештою, у природі не буває. Але такий ідеал потрібен, бо вчитель, як і всяка інша людина, — завжди в дорозі до самовдосконалення і має знати, куди йому йти.