Теоретичні основи сучасної української педагогіки - Вишневcький О. - Педагогічне спілкування

Педагогічне спілкування — це могутній засіб передачі не тільки інформації про зміст вартостей, а й віри в них. У певному сенсі воно в універсальним інструментом виховання. З психологічної точки зору маємо тут справу з явищем дуже складним, а тому зупинимося хоча б на деяких його аспектах, знання яких виховникові конче потрібне.

За допомогою спілкування людина утверджує себе в житті, впливає на нього, а водночас через нього і сама сприймає вплив ззовні. Як вже йшлося, формуючи своє ставлення до довкілля, дитина постійно "радиться" з іншими людьми у формі внутрішнього діалогу — "сперечається" або "погоджується" з ними, уточнює їхню і свою позицію, йде на компроміс або відкидає його. Дитина — не одинокий "робінзон", вона постійно веде розмову з батьками, учителями, ровесниками.

Очевидно, що спілкування відбувається не лише на вербальному, а й на безслівному і навіть на підсвідомому рівнях, що образно порівнюють з резонансом, або відгуком одного музичного інструмента на інший, котрий відтворює звук такої ж частоти. При цьому допускається, що підсвідоме спілкування адресується безпосередньо підсвідомості того, хто сприймає інформацію і веде до її нагромадження.

Варто зауважити, що саме наявність підсвідомого рівня спілкування зумовлює особливий вплив не тільки того, про що виховник (співрозмовник) говорить, а й того, як він про це повідомляє — його внутрішньої переконаності, щирого ставлення до предмета і загалом до тих цінностей, які він на словах відстоює. На відміну від каналу вербального спілкування, по лінії підсвідомого спілкування учень сам добуває для себе інформацію. І в цьому велику роль відіграють уже готові його власні орієнтації. Можливо саме тому одержана в цей спосіб інформація є для вихованця особливо переконливою. Тому правдивість і щирість виховника слід уважати однією з найважливіших умов його позитивного впливу на учня.

У своєму спілкуванні виховник не повинен переходити "межу міри впливу", тобто не пропонувати свої погляди надто тенденційно, підкреслено, чим часто хибує авторитарне виховання у сім'ї та в школі. Нав'язування точки зору ззовні приглушує власну самовиховну ініціативу, зачіпає почуття гідності й нерідко спричинює опір. У всіх випадках учень сам повинен відчути, "вловити" чужі погляди, самостійно "відкрити" їх для себе.

Людина захищається від впливу навколишнього світу — психологічного, інформативного тощо. Психологи вказують на конкретний механізм цього захисту — антисуґестивні бар'єри. Якби їх не було, людина загинула б від інформативного тиску ззовні. У зв'язку з цим важливого значення набуває ставлення вихованця до виховника — з довір'ям, повагою чи навпаки.

Якщо ми душею не приймаємо дитину, а тому справляємо на неї недобре враження, то душа її відчуває небезпеку, закривається "на всі засуви". Якщо ж між нами існує взаєморозуміння, і дитина небезпеки з нашого боку не відчуває, не побоюється докорів і зауважень, то антисуґестивні бар'єри послаблюють свою дію, наш виховний вплив одержує "зелену вулицю".

Світ душі, світ почуттів формується у перші роки життя дитини, і цей період є для батьків тяжким. Проте найважчим видається спілкування з вихованцями підліткового віку. Добрий порадник потрібний підліткові значно більше, ніж малій дитині. Тим часом приступити до нього, прийняти підлітка — особливо важко, так само, як прийняти хвору людину за здорову. В людині цього віку швидко наростають найрізноманітніші життєві потреби і можливості, з якими вона не може впоратись. Підліток "воює" на всі фронти — зі школою, учителями, товариством на вулиці, із самим собою. Любов і довір'я, як тил на війні, йому особливо потрібні. Підліток багато дечого робить не так, не так поводиться, не так вчиться. І нам особливо хочеться "виховувати" його, тобто "полоти бур'ян" в його душі, у його поведінці. Він стає "важким". І навіть класи того віку в школі вважають "важкими". Дійсно, завоювати довір'я підлітка нелегко. Проте іншої, обхідної дороги тут немає. У бурхливому океані життя людині конче потрібна гавань — вдома або в школі, але передусім вдома. Без терпіння і віри, без любові виховник у сім'ї чи в школі цю роль виконати не може.

Віра в людину як основа педагогічного спілкування. Якщо дитина допустила порушення, то у виховника, як правило, є схильність до негативної реакції. Йому хочеться її посварити, покарати, "натиснути" на неї тощо. У цей момент він має намір бачити в людині лише те, що привернуло його увагу, — негативний вчинок. Віра в людину — це здатність завжди за негативним вчинком, навіть негативною рисою, бачити в ній позитивне. А звідси і здатність завжди і всюди спрямовувати наше спілкування не стільки проти зла в людині (іноді треба "недобачати його"), скільки на розвиток, на розкриття всього кращого в ній.

Віра в людину — напевно, діє тут також почуття надії та любові — допомагає спрямовувати наше спілкування у річище Добра. Цей момент — "як я думаю про дитину" — має колосальне значення ще й тому, що, як уже згадувалося, передається вихованцеві чуттєво, підсвідомо. Дитина миттєво уловлює — в інтонації мовлення, в міміці, силі голосу тощо — наше ставлення до неї. Вудь-який момент зневіри, негативного ставлення відразу передається дитині, чинить протидію. "...Там, де стикаються образа і недовір'я, виникає ворожнеча", — писав В. Сухомлинський (Сухомлинський В., 1977, т. 2, с. 237). Водночас, якщо вихованець відчув, що ми віримо в нього, він прихилиться до нас і намагатиметься виправдати довір'я.

Найважчим прорахунком у педагогічному спілкуванні вважається, звичайно, підозра. Це — найгірший урок, який виховник може дати своєму вихованцеві, людина — іншій людині. Підозріння часто стосується брехні, злодійства, зради і навіть злих намірів. Воно завдає великої шкоди і тоді, коли для підозріння нібито є підстави, бо воно — анти віра. І якщо віра в добро зміцнює і активізує сумління дитини, спонукає її саму засуджувати свій вчинок, то чиясь підозрілість утверджує в ній антисумління, бо діє чинник самозахисту, і це підводить вихованця до думки, що каятись немає сенсу. Так само як і в судовій практиці: не можна людину називати злодієм, допоки суд не довів злочин і не виніс свій вирок.

Близьким до підозріння є почуття сумніву щодо дитини. Що з неї вийде? — часто запитуємо себе. Нерідко трактуємо дитину як потенційного злочинця: "не скоїв, але міг..." Батьків і вихованців, природно, охоплює побоювання за майбутнє дитини. Вони прагнуть своїми методами запобігти її злим вчинкам. У дитини ще не зародився задум, ще не має злого наміру, а ми вже застерігаємо її від лави підсудного. Очевидно, що такі надмірні, набридливі ("Що з тебе вийде?!") застороги проти злочину майже напевно приведуть дитину до нього. Бо це теж недовіра, неповага, погляд на людину через окуляри зла.

Педагогічним злочином є звинувачення дитини в тому, чого вона насправді не робила і, можливо, не має наміру робити. Саме "шиючи дитині справу", ми виховуємо брехунів, злодіїв, бешкетників. Згадаймо, що означає пропонувати дітям "чотири варіанти" задач під час контрольної роботи. Хіба це не є виявом недовіри? А функція щоденника хіба не несе в собі підозру, що дитина батькам правди не скаже?

Нарешті, мусимо відмовитись від думки, що наш вихованець, навіть якщо це наш син, мусить бути ідеальним: він є таким, яким с. І таким слід його сприймати.

Віра в людину повинна йти ще далі. Ключ до виховання навіть "важкої", неслухняної дитини лежить у навіюванні думки, що вона добра і чемна. Даром природи є здатність дитини не сприймати дорікань, коли всі слова виховника — "як горохом об стінку". Докори не виховують, а швидше руйнують душу дитини. Дітей, особливо слабохарактерних, необхідно жаліти і навіювати їм віру в себе. Цим виховник зміцнить бажання вихованця стати кращим.

Як уже йшлося, наше ставлення до дитини, те, що ми думаємо про неї, поза нашою волею завжди доходить до дитини. У цей спосіб воно постійно впливає на розвиток її власного уявлення про себе, а звідси — і на власну поведінку. Людина дуже часто стає такою, якою її бачать (хочуть бачити) люди навколо неї. Звідси — підтвердження тези: якщо ми добре думаємо про дитину, то це служить головній меті виховання. Виховник зобов'язаний постійно добре думати про свого вихованця. Маючи це на увазі, В. Сухомлинський стверджував, що єдиною рушійною силою виховання є прагнення бути добрим. Усе решта — порожні балачки. У християнській виховній традиції це трактується як намагання наблизитися до Ідеалу Добра, до свого Творця.

Спілкування як діалог душі. Педагогічне спілкування ґрунтується на духовному контакті виховника і вихованця. Поза таким контактом — з батьками, учителями і т. п. — виховання не буває. У цьому випадку дитина шукає контакту з іншими, іноді випадковими людьми. Існує стародавня оповідь про побожного пустельника, який намагався проповідувати Слово Боже рибам і морським тваринам. І хоча всі його слухали, жодне з цих створінь не перейшло в його віру. Для цього потрібна спорідненість душ. Наслідок виховного впливу залежить не лише від виховника, а й від здатності та готовності того, хто науку сприймає.

В основі духовного контакту часто лежить спільність прагнень. Дитина шукає спілкування не просто а іншими людьми, а з такою душею, з якої може черпати наповнення для своєї душі. Спілкування душ розвивається успішно, якщо люди не побоюються один одного. Прикладом цього може бути наша довірливість щодо незнайомого супутника у поїзді, якому ми готові розповісти все, аби "полегшити душу". В глибокому сенсі спілкування — це поєднання душ. Але ми не пускаємо в свою душу людей, яким не довіряємо або яких боїмося.

Поняття спілкування в духовному розумінні (зближення душ) суперечить традиційному розумінню терміна "виховання". В нього ми вкладаємо, найперше, прагнення наставляти, повчати, керувати, пояснювати і т. п., що не відповідає ідеалам свободи, рівності та братства. Духовне спілкування не узгоджується з владою виховника над вихованцем. Спостереження над провалами у сімейному і шкільному вихованні свідчать про те, що контакт порушується, якщо сторони "розмовляють різними мовами". Найбільш поширеною формою такого різномовного контакту і спілкування є мова команд — мова послуху. Виховник наказує і вимагає беззастережного послуху, а вихованець мовчки виконує, затаївши зло, або чинить опір відразу. Такий діалог часто призводить до повного, остаточного розриву контакту.

Проблема рівності виховника і вихованця — студента і професора, офіцера і рядового військовика, батька й дитини — може викликати заперечення, бо йдеться про різні соціальні становища, досвід, звання. Все це так. Але є в цих людей щось однакове для всіх — душа. Повірмо на мить, що душа — від Бога, що кожній людині вона дана Творцем, і ми схилимось до думки, що душі людей в певному сенсі рівноцінні. Саме тому душа і виступає універсальним чинником єднання людей, носієм універсальних для всіх почувань. Ми взагалі й не мали би змоги спілкуватися з людьми не нашого кола і не нашого рівня, не розуміли би наших пращурів і персонажів стародавніх літературних творів, якби в нас не було цієї універсальної спорідненості душ. І коли щось заважає нам у спілкуванні, то це власне відчуття переваги — не душевної, а переваги в правах, досвіді, віці, знаннях тощо. Не в усіх є готовність відкрити свою душу, діє страх видатись "простодушним", "поступитися своїми правами", "понизити свій статус", відмовитись від "переваг".

Педагогічний талант полягає в умінні відчути в дитині рівну собі людину, таким чином, вийти на душевне спілкування з нею. Виховнику потрібен не великий розум, а добре серце, здатність "віддавати його дітям" (В. Сухомлинський), готовність до визнання рівності душ. Він повинен бути безпечним для вихованця, користуватися його довір'ям.

Якщо під спілкуванням розуміти діалог душ, то, звичайно, його неможливо планувати. Спілкування — "випадкове" і не передбачуване. Можливо, саме тому якась хвилина його може спричинити поворот у житті вихованця.

Спілкування започатковується контактом, зумовленим певними, іноді випадковими обставинами, ситуаціями. Зовнішнім виразником душі людини є засоби спілкування — голос, погляд, лексика, інтонація тощо. Вони відбивають наміри мовця, вселяють довір'я або сигналізують про небезпеку.

Голос з його інтонаціями і відтінками виражає наміри. З голосом матері, його фонетичними особливостями дитина знайомиться ще до народження. Зауважено, що у матерів, голоси яких виражають доброту, діти плачуть не так часто й нервово. Вони сприймають не зміст слів, не мовлення матері та найближчих людей, а морально-емоційне забарвлення, насиченість добротою, гумором і т. ін.

Іншим могутнім засобом виховання є погляд. Він буває всіляким, несе безліч відтінків і значень. І добрий виховник завжди залишає за порогом своєї душі погляд, що відбиває негативні морально-оцінні характеристики учнів — глузування, незадоволення, байдужість, підозрілість, дратівливість тощо. Усе це, виражене в погляді, ранить вихованця глибше, ніж відповідні слова.