Теоретичні основи сучасної української педагогіки - Вишневcький О. - Спорт

Спорт є теж грою і в певному сенсі працею. Він є дуже значущим чинником виховання і заслуговує на особливий розгляд.

Спорт — найперше замінник фізичної праці, якої з часом стає все менше. З розвитком техніки, що перебрала на себе виконання важких операцій, людина почала фізично слабнути, а з цим з'явилася і загроза розвалу характеру. До цього слід додати і притаманні всім народам намагання забезпечити свою обороноздатність шляхом виховання сильного військовика, а відтак і самовизначитися серед інших народів за рахунок своїх спортивних досягнень. Ці намагання були особливо властиві для колишнього СРСР та Німеччини міжвоєнного часу. Ось чому в першій половині XX ст. спорт набуває великого поширення — не тільки в містах, але й в селах. Звідси й велика увага до спорту з боку освіти і наукової педагогіки.

Питання залучення дітей до спорту ґрунтовно розглядалося вже на Першому українському педагогічному конгресі 1935 року. Варто проте зазначити, що йшлося все ж не стільки про потребу формувати "міцні м'язи" чи демонструвати світові свої досягнення, скільки про велику виховну функцію спорту, зокрема, як чинника зміцнення здоров'я і формування характеру. "Як інтелігент, так і робітник, шукає в фізичному вихованні й спорті охорони перед нидінням організму, перед завмиранням м'язів. Спорт має виробити в людині також деякі духовні цінності, такі важні в житті й розвитку нинішніх суспільств, як сильна воля, чистий характер, чесність, солідарність, карність, бистрість, орієнтації, незалежність, активність, творчість. Без таких духовних цінностей людина стане завадою в суспільному, духовому й матеріальному виробництві, одним словом непридатною до боротьби за існування ні індивідуально, ні спільнотно" (Ющишин І., 1937, с. б). Таке трактування функції спорту, зрештою, властиве і поглядам Г. Ващенка.

Кожен вид спорту вимагає від людини глибокої участі, самовіддачі, а отже, передбачає напруження фізичних і духовних сил. Практично завжди він вимагає організованості, самодисципліни, а групові вправи — ще й долання індивідуалізму і прагнення до єдності своїх дій з діями інших. Таким чином, юнак без важких психологічних зусиль над собою вчиться жертвувати особистим задля спільного.

Учасники групових ігр звикають до розподілу праці й обов'язків, до відповідальності за спільні зусилля, до точності. Таборування і туризм зближують дитину з природою, вчать бережливо ставитися до неї, а водночас і долати труднощі та екстремальні ситуації, переносити дискомфорт, будувати свої стосунки з іншими на засадах взаємодопомоги. Природний анархізм і бунтарство гамуються в атмосфері поваги до рішення судді (футбол, волейбол тощо). Як зазначав відомий український педагог С. Гайдучок, команда — це "мала спільнота", яка слугує для людини школою суспільної дисципліни.

У всіх видах спорту, крім, можливо, маршового вишколу, присутній чинник змагання — чи то з власним "Я", коли людина сама себе долає для того, щоб досягти мети, чи із зовнішніми умовами та іншими людьми, — щоб перемогти. Цей чинник змагання, конкуренції є дуже важливим у вихованні людини. Виявивши велику напругу в гімнастиці чи в лижному спорті, домігшись добрих успіхів у стрибках чи в плаванні, юнак розвиває в собі впевненість у власних силах. Він знову готовий до ризику, до напруження, бо поборов у собі страх і слабкість. Людина доводить сама собі, що лише той, хто має сильні прагнення і здатний здійснювати їх шляхом максимального напруження, хто володіє сильною волею, — лише той може посісти належне місце в житті. Воля, вважає К. Ушинський, зміцнюється саме своїми перемогами. "Кожна перемога над чим би то не було надає людині певності у власній своїй моральній силі, можливості перемогти ті чи інші перешкоди, і цій певності приписуємо ми саме зміцнення волі..." (Ушинський К., 1954, т. 1, с. 243).

Такі погляди українських педагогів 30-х років минулого століття давали підстави вбачати в спорті чинник морального, патріотичного і громадського виховання, що вчить людину наказувати і виконувати чужі накази, дає навички суспільної організованості, відповідальності, точності, сумлінності та віри у власні сили. Саме це і дало підставу М. Грушевському стверджувати, що гімнастичні товариства "Січ" й "Сокіл" розбудили інстинкти організації й солідарності та мали великий вплив на піднесення національної свідомості нашого народу в часи Першої світової війни.

Нарешті, варто зауважити, що вже в 30-ті роки минулого століття, на світанку масового захоплення спортом, українські педагоги висловили дуже серйозне занепокоєння певним викривленням поглядів на нього, що згодом переросло в певну суспільну недугу. Йдеться про поширеність публічних спортивних змагань і перетворення їх на спосіб масового видовищного захоплення та підміни власної участі в спорті лінивим спогляданням за участю в ньому лише окремих людей. Проти цього суспільного лиха, що веде до деградації характеру людини і суспільства, застерігав ще Платон. Згодом етнопсихологи назвуть це "паразитарним емоціоналізмом", коли джерелом радості та емоційних переживань стає не власна участь, а вплив ззовні, від чужої діяльності, чужої участі.