Теоретичні основи сучасної української педагогіки - Вишневcький О. - Розділ 30. Зовнішні чинники виховання і розвитку

Власна діяльність вихованця

Під діяльністю розуміють систему усвідомлених рухів, дій, зусиль, скерованих на осягнення певної мети. її характер залежить від віку, статі, соціального стану, професії тощо того, хто зайнятий нею, а також від типу культури, клімату, від особистих прагнень і уподобань людини і т. ін. (Ващенко Г., 1952, с. 41). Люди зайняті здобуванням засобів для існування, навчанням чи вихованням, громадською, організаційно-господарською чи духовною діяльністю, мистецтвом, розвагами та іграми, захистом батьківщини чи громадського порядку тощо. У широкому сенсі навіть безцільне "проводження часу", намагання задовольнити якісь свої примітивні фізичні потреби чи інстинкти є діяльністю.

Педагогічне поняття праці. З широкого поняття діяльності К. Ушинський виділяє поняття праці як суто людське і однозначно позитивне, таке, що стосується специфічних потреб виховання. Він вирізняє в ньому кілька характерних ознак. По-перше, працею він уважає лише діяльність вільну, яку людина обирає сама; сюди не належить праця рабська, у виборі якої людина участі не бере. По-друге, праця повинна бути погоджена з християнською моральністю і орієнтуватися на осягнення дійсно людської мети (Ушинський К., 1954, т. б, с. 389). По-третє, терміном "праця" К. Ушинський називає діяльність творчу, тобто таку, яка супроводиться напруженням і прагненням робити щось якнайкраще, неповторно. По-четверте, праця, за К. Ушинським, є і повинна бути важкою, неприємною, обтяжливою, і такою її людина повинна приймати, бо лише в цьому випадку вона (за принципом контрасту) може бути джерелом насолоди. "Без страждань, — пише він, — нема насолод: страждання є єдиною монетою, на яку купують насолоди..." (Ушинський К., 1964, т. 6, с. 348). Такий ("педагогічний") погляд на працю дає К. Ушинському підстави пропонувати її загальне визначення: "Праця... є така вільна і погоджена з християнською мораллю діяльність людини, на яку вона наважується з безумовної необхідності її для досягнення тієї чи іншої істинно-людської мети в житті" (Ушинський К., 1954, т. 5, с. 889).

Праця дає людині матеріальні плоди, задовольняє її перші природні потреби, а відтак дає можливість накопичувати здобутки від неї у вигляді майна, передавати їх іншим, залишати у спадок, дарувати тощо. Але це не найголовніший зиск, який людина має від праці. Головна її функція — слугувати джерелом внутрішньої, духовної, животворчої сили, джерелом гідності, моральності й щастя. Ці здобутки від праці не можна ні купити, ні передати, на відміну від майна, своїм дітям. Вони залишаються з тим, хто працює (Там само).

Аналізуючи історію різних народів, що одержували багатство від щедрої природи чи нагромаджували його завойовництвом, а тому дозволяли собі "розслаблюватися", звільнятися від важкої праці (Стародавній Рим та ін. ), К. Ушинський простежує процес їх духовної деградації, зумовленої цією обставиною, занепад людської гідності, суспільної моральності. Уникаючи праці, суспільство прирікає себе на розбещеність та дикість, а відтак це і дорога до духовної та фізичної кволості. Продовжуючи цю думку, можемо сьогодні назвати народи, які, не будучи багатими від природи, своєю працею домоглися не тільки великих господарських успіхів, але й високо підняли свою духовну культуру (Голландія, Японія, Німеччина та ін.).

Повертаючись сьогодні обличчям до нашої дійсності, мусимо визнати, що життя за більшовицького режиму породило і в нас зневажливе ставлення до праці як до джерела корисних людині труднощів, сформувало небажання, а відтак і невміння долати їх, постійне прагнення не до кращих результатів праці, а до її полегшення, намагання споживати дармовий "комфорт", мати якнайбільше "вихідних", навіть якщо в їх ідеологію не віримо, якнайпізніше приходити на роботу і якнайраніше покидати її; привчаємо наших дітей не до труднощів праці, а до намагань її штучно полегшити, наприклад, купити за хабарі "гарні оцінки", а то й готовий диплом про закінчення навчального закладу тощо. Може здатися дивним, але саме "держава трудящих" зуміла прищепити людині зневагу до так званої чорної праці, небажання взяти лопату чи мітлу до рук, пройтися пішки, сісти на велосипед, зумовила втрату культу праці й натомість розвила культ споживацтва.

Безумовно, пояснення цьому слід шукати в самій природі підневільної праці та в природі людини. Як К. Ушинський, так і Г. Ващенко категорично протиставляють працю вільної людини, що супроводиться правом вибору, і працю рабську. "Невільний труд, — пише К. Ушинський, — не тільки не підвищує морально людину, але зводить її на ступінь тварини" (Ушинський К., 1954, т. 5, с. 389). Лише особисто обрана праця забезпечує їй поступ. Без неї людина навіть не стоїть на місці, вона йде назад, деградує.

Види праці. На основі функціонально-виховного підходу з-поміж видів праці цілком достатньо виділити лише два: фізичну та інтелектуально-духовну працю. Такий поділ має, звичайно, умовний і "поверхневий" характер. Бо не існує суто фізичної чи цілком інтелектуально-духовної праці. Але в кожній з них усе ж домінує фізичне чи інтелектуально-духовне напруження і, власне, це має для виховання і розвитку суттєве значення.

Кожна праця — фізична чи інтелектуально-духовна — має свою специфіку і, незалежно від рівня мотивації, вимагає від людини неоднакового напруження, а отже, неоднаково позначається на фізичному і духовному здоров'ї та розвитку людини. Рутинною, іноді нудною працею є різання дров ручною пилою чи копання городу. Вона вимагає лише механічних зусиль. Натомість робота водія машини, що дорогою мусить приймати багато рішень, швидко реагувати, є більш напруженою і, отже, глибше позначається на характері людини: удосконалює механізм реакції, розвиває швидкість прийняття рішення тощо. Деякі види праці передбачають необхідність навіть творчих вчинків, змушують діяти напружено і рішуче (робота лікаря-хірурга, летуна, офіцера в бою тощо).

Характеризуючи названі вище види праці, слід також зазначити, що вони можуть мати різну спрямованість — досередини і назовні, на моє власне "я" і на зовнішній світ. Особливо це стосується праці інтелектуально-духовної. Вектор зусиль людини, напрям її праці має в кінцевому підсумку дуже велике значення. Якщо праця передбачає переважно спрямування зусиль досередини, на сприймання світу, то це веде зазвичай до розвитку інтровертності. Відповідно, зусилля людини, скеровані на зовнішній світ, забезпечують розвиток екстра-вертких якостей, дуже корисних у практично-господарському житті людини і народу.

Мотивація праці. Праця задовольняє кілька головних потреб людини, серед яких варто виділити: а) потребу в життєвих засобах (харчування, одяг, житло тощо); б) потребу самовдосконалення і в) як засіб самореалізації й самовираження та ін. Перша з них дещо виходить за межі нашого предмета, і тут варто лише зазначити, що в понятті життєзабезпечення сьогодні акцент переносимо зі "служби людини державі" (так звана суспільно-корисна праця) на поняття "служба людині". Людина працює найперше на себе, а відтак у рамках свого волевиявлення — на свою родину, на свою громаду, державу, людство.

Особливий сенс для наших подальших міркувань мають, отже, такі функції праці, які безпосередньо пов'язуються зі становленням характеру. Початок їх розгляду — у мотивації праці.

Можна говорити про три види спонук до праці. Вони добре ілюструються легендою про трьох людей з тачками каміння на будівництві. На одне і те ж поставлене їм запитання: Що вони тут роблять? — ці люди дали, як відомо, три різні відповіді.

Відповідь перша: "Та ось змусили возити каміння, то й вожу". Це приклад праці з примусу, праці рабської. Вона не обрана самою людиною добровільно, не "прийнята" нею. З цією людиною не радилися і не рахувалися. її просто змусили. Очевидно, що за цих умов вона намагатиметься зробити якнайменше ходок, класти в тачку якнайменше каміння і лише чекати кінця роботи, бо це звільнить її від осоружного заняття. Як уже йшлося, підневільна праця руйнує людину, і К. Ушинський виключає її навіть з самого поняття "праця" — як чинника виховання.

Відповідь друга: "Я заробляю на прожиття для своєї родини". Така мотивація, зрозуміло, носить прагматичний характер. Але в її основі — власний вибір людини, прагнення результату, намагання, щоб цей результат — заробіток — був якомога більшим, бо від цього залежить добробут моєї родини.

Я не проти полегшити собі працю, але лише за умови, що це не відіб'ється на її результаті, від чого залежить заробіток. І не лише кількість, але і якість праці має тепер сенс. Націленість на результат праці стає основою моєї трудової самореалізації. Я намагаюся вчасно розпочати працю, добре її виконувати і якнайбільше, звичайно, за неї отримати. Це природно, і такий тип мотивації лежить в основі праці переважної більшості людей, що працюють на сучасному конвеєризованому виробництві.

Відповідь третя: "Я будую Собор". Людей, що "будують Собор", на світі небагато. Це — ідеалісти. Але їхня діяльність залишає на землі найглибший слід. Вони прагнуть до Високого і Вічного, а тому, вдивляючись у Нього, виконують свою працю якнайкраще, докладають до неї якнайбільше своїх сил і в них завжди є елемент жертовності. Вони не працюють з примусу, не прагнуть матеріальних благ, не нарікають, якщо їхню працю хтось належним чином не оцінив, не очікують орденів і чинів. У певному сенсі ідеалісти — неслухняні щодо свого начальства, часто сприймаються як "білі ворони", бо слухаються лише своєї душі. І хоча такі люди ніколи не досягають ідеалу (бо це неможливо), вони все ж домагаються більшого, ніж інші. Ідеалісти — завжди творчі люди, завжди в дорозі. Як зазначає Є. Сверстюк, саме завдяки таким людям стоїть Собор Святого Петра в Римі, як і всі великі пам'ятки високого духу.

Звичайно, цей скоріше літературний, ніж науковий погляд на головне джерело мотивації діяльності не вичерпує всієї складності цього поняття, що витворюється працею душі Й впливом зовнішніх чинників. Але в організації виховання, особливо коли йдеться про становлення характеру людини, від урахування цих трьох моментів залежить багато.

Працьовитість. Займаючись щоденно працею, людина звикає до неї, пристосовується часом настільки, що перестає відчувати тягар праці. Це особливо спостерігається серед людей старших, передусім сільських, що провели все життя в праці. Відходячи від неї, такі люди часто почувають себе дискомфортно. Це — ознака працьовитості людини, поняття, що, зрештою, містить як елемент звички, так і виробленої з часом прихильності, шанобливого ставлення до праці. Становлення звички Праці дуже полегшує участь людини в ній. Це — як тренованість у будь-якій діяльності. Відсутність її завжди спричиняє потребу додаткових зусиль над собою. Вироблення звички до праці не тільки полегшує саму працю, але й спонукає до неї.

Виховання працьовитості — "не гра в працю, а справжнє трудове життя — з потом, втомою, мозолями, відпочинком і радістю досягнутої мети" (В. Сухомлинський). Звідси однозначним є ставлення К. Ушинського і Г. Ващенка до "лакейського проводження часу", коли людина залишається без думки в голові; бо саме в ці хвилини псуються голова, серце і моральність. Зрештою, як зауважує К. Ушинський, діти вчаться марнувати час і в класі, коли вчитель працює сам і лише зрідка пропонує комусь із учнів відтворити сказане. А тому він категорично настоює на тому, що "наставник не повинен забувати, що його найголовніший обов'язок полягає в привчанні вихованців до розумової праці і що цей обов'язок більш важливий, ніж передача самого предмета" (Ушинський К.,1978, с. 146).

Виховна і розвивальна функція праці. Як уже зазначалося, благодатний вплив на людину має лише праця вільна, самостійна, самодіяльна. Лише за цієї умови власні вольові процеси в поведінці не підмінюються страхом, честолюбством, брехнею, пристосуванством. Прагнення діяльності, як підкреслює К. Ушинський, треба завжди розвивати в єдності з прагненням самостійності й свободи.

Очевидно, що передумовою здійснення таких підходів є, з одного боку, демократизація стосунків — у родині, в школі, в суспільстві, а з іншого — допомога дитині в розумінні й усвідомленні сенсу праці, про що вже йшлося в деяких попередніх розділах. Неможливо виховувати, лише вказуючи на працю інших. На цій обставині неодноразово зупинявся ще Аристотель. Він уважав, що моральні чесноти розвиваються в людині через дію, через звичку (ethos), чому й називаються "етичними". І хоча людині властиві зародки чеснот, вони стають ознаками вихованості лише внаслідок дії: лише діючи справедливо, людина стає справедливою; діючи помірковано, стаємо поміркованими; діючи хоробро, стаємо хоробрими; лише працюючи, стаємо працьовитими і т. ін. Саме "визнання" чеснот, "прихильність" до них — ще не вихованість.

Конкретизуючи виховні та розвивальні функції вільної самостійної праці, варто зазначити бодай найголовніші з них, а саме: як чинник виховання характеру, як підстава гармонії зі середовищем, як засіб морального самовдосконалення людини, як джерело щастя тощо.

"Праця є школою волі й характеру", — пише Г. Ващенко. Вона пов'язана з вольовими процесами; вільна праця завжди передбачає напруження волі. У процесі участі в праці виробляються такі риси, як настирливість, здатність переборювати власну інертність, здібність планувати і керувати рухами свого тіла і думками. Праця передбачає, як правило, і участь інтелекту, що веде до його розвитку. Виступаючи на Першому українському педагогічному конгресі, відомий педагог Д. Бурко висловився навіть за розробку спеціальної програми конкретної участі дітей у діяльності, власне, з метою розвитку в них певних рис характеру. Саме лише "моралізування" а цього приводу, на його думку, нічого не дає.

Праця виступає в житті людини і як джерело гармонії з навколишнім середовищем. Працьовита людина завжди здатна дати собі раду, знаходити вихід із скрутних ситуацій, на відміну від людини лінивої, до праці незвичної. Вона не плаче, не нарікає на когось і на щось, вона постійно шукає застосування своїм силам та рукам і знаходить його. Лінива людина завжди незадоволена; у своїх клопотах вона схильна звинувачувати державу, владу, Президента, але не себе. Це й породжує дисгармонію в ЇЇ стосунках з довкіллям. Характерним прикладом цьому є теперішня Німеччина. Будучи колись єдиною працьовитою нацією, сучасні німці поділяються на "східних" ("ості"), що увібрали в себе психологію споживацтва і в бунтарському пориві надягають "будьонівку" та йдуть відстоювати права "трудящих", і "західних" ("весті"), які вміють працювати і звички до праці ніколи не втрачали, а відтак на демонстрації час витрачають рідко.

Праця слугує засобом утвердження моральності в людині, що, зрештою, також проходить через процес напруження. Цій проблемі, як відомо, багато уваги приділяв В. Сухомлинський. На його думку, саме через напруження, "в якому людина виявляє і утверджує себе, визначає свою позицію в боротьбі проти зла", мужніє її моральна позиція. З іншого боку, саме в дрібній, повсякденній невимогливості батьків щодо дітей вбачав В. Сухомлинський причину моральних вад людини.

Праця — головне джерело щастя людини. Щастя не передається у спадок від батьків і не дається, як дар Божий. Людина осягає його лише власною працею. Водночас це також єдине, доступне кожній людині його джерело. Звідси К. Ушинський наполягяє на тому, що сім'я, якщо вона хоче ощасливити свою дитину в майбутньому, повинна привчити її саме до праці, сформувати звичку працювати. "Зрозумійте неминучий психологічний закон праці в житті і, якщо хочете жити згідно з законами душі, якщо не хочете страждати від їх порушення, то майте серйозну мету в житті, якої ви могли б досягнути вільною працею; якщо ви вдало виберете працю і вкладете в неї всю свою душу, то щастя само вас відшукає" (Ушинський К., 1954, т. 5, с. 380).

Підкреслюючи велике значення праці у вихованні, В. Сухомлинський з гіркотою відзначає, що сьогодні неробство і ледарство проникають навіть у сільське життя, де, здавалось би, сама обстановка унеможливлює їх (Там само, с. 442). Це синдром "соціалістичного" виховання, що робить людину в кінцевому рахунку нещасливою.

Індивідуалізація праці й працездатності. Процес праці — це не лише формування здатності до неї, чи навпаки — лінивства, але й сфера, у якій тісним вузлом пов'язані між собою духовні, психічні, соціальні та фізичні якості й можливості людини. Уже сам початок якоїсь праці виявляє потребу волі: перші труднощі можуть підсилити бажання досягти успіху, а в інших дітях вселити зневіру в свої сили. Дає про себе знати також рівень енергійності: жваві діти долають труднощі, інертні жаліються на них і "капітулюють". Успіх праці залежить від багатьох інших чинників психологічного і біологічного характеру. Тут має значення також стан здоров'я, вік, стать, харчування, місце проживання (країна, околиця), клімат, погода, пора року, а також природні властивості людини — тип уваги, пам'яті й фантазії, емоційність, темперамент, тип волі, інтерес, досвід, енергозатратність організму тощо ("Українська педагогічна думка Галичини в іменах", 2003, с. 135).

Антиподом енергійності є втома. Вона настає як наслідок використання енергетичного ресурсу — в нервовій системі та в мускулатурі. Діти втомлюються швидше, ніж дорослі. Схильність до втоми особливо помітна під час статевого дозрівання, при поганому харчуванні тощо. Швидко втомлює нецікава праця і та, в якій маємо менше досвіду, праця напружена.

Усе це свідчить про те, що, формуючи в дитини сталу працездатність, мусимо обережно пропонувати предмет діяльності, а також глибоко індивідуалізувати кожен акт праці. "Свідомість наша не любить ні занадто легкої, ні занадто важкої роботи і вона любить середину, тобто посильну працю, але стан цієї середини в різних людей неоднаковий. Він визначається, з одного боку, нашими здібностями, а з другого — силою нашої волі", — писав К. Ушинський (Ушинський К., 1954, т. 1, с. 245).