Теоретичні основи сучасної української педагогіки - Вишневcький О. - Українознавство

Українознавство можна трактувати і як цілісну систему наукових поглядів, що втілює та інтерпретує національні цінності, і як певний набір українознавчих наук (навчальних предметів), об'єднаних на основі концепції українства. В обидвох випадках воно втілює також дві глобальні функції — науково-дослідну і виховну. Першу з них цей предмет може виконувати і під іншими назвами, наприклад, "народознавство", "українське народознавство" чи навіть "суспільствознавство". Натомість виховній ролі цього предмета відповідають тільки два терміни: "краєзнавство" (від слова край) і "українознавство", їх об'єктом є цілісне поняття Малої й Великої Батьківщини в її етнічному, територіально-географічному, історичному, національно-культурному, мовному тощо вимірах (Кононенко П., 1994, с. 21). Вони мають на меті не тільки пізнавати Батьківщину, але поступово відкривати її для дитини — не "частинами" чи "аспектами", а цілісно — відповідно до того, як розширюються для пізнання очі дитячої душі.

Українознавство (краєзнавство) — предмет не "разового" вивчення, а чинник постійного і поступового входження дитини в світ національних цінностей, що лежать в основі любові до Батьківщини. Такий навчальний і виховний предмет мають всі народи і плекають його вже давно. Зокрема, у німців він називається Vaterlandkunde ("Батьківщинознавство"), або Deutschkunde ("Німеччинознавство").

Як зауважує С. Русова, відповідне поняття в педагогіку введене ще Я. Коменським у XVII ст. (Русова С, 1933, с. 25). На велике значення такого предмета (Kunde — Heimate — "Батьківщинознавства"), теоретично висвітленого ще в працях Гардера, вказував К. Ушинський, описуючи свою першу подорож по Швейцарії. В іншому випадку він зазначає, що в державах

Західної Європи завжди дбають про те, щоби дитина добре знала свою батьківщину, мову, літературу, історію, географію, політичні відносини. Знання своєї батьківщини він ставить в один ряд із умінням читати, писати, рахувати і знанням релігії (Ушинський К., 1954, т. 1, с. 402, 407).

У сфері педагогіки українознавство відкривається як предмет триєдиний (рис. 17).

Рис. 17. Структура поняття українознавства в його педагогічному трактуванні

По-перше, це постійна присутність певного національно-філософського світогляду — національного духу — ідеї українськості, без якої цей предмет взагалі не може виконувати своєї виховної функції. Цей аспект українознавства слугує основою плекання любові до Батьківщини і втілює в собі синтез національних ідеалів — навіть тоді й за тих умов, коли питання про сам предмет українознавства спеціально не стоїть.

Ідея українськості передбачає наявність українського духу в усіх навчальних предметах, на уроці, в усіх виховних заходах. Проте, вона має спрямовуватися не проти когось, не спонукати до ненависті щодо інших народів, а до почуття національної самоповаги українця і любові до свого народу, до пізнання та розбудови Вітчизни, а отже, в ім'я торжества правди, добра, справедливості, миру і злагоди в Україні тощо.

По-друге, українознавство в освіті й вихованні виступає як інтегрований самостійний науково-методологічний предмет, що теоретично інтерпретує ідею українськості в різних ділянках суспільного життя і в різних навчальних предметах — в історії, літературі, етнопсихології, мові, географії тощо. Воно визначає наукові параметри національно-державницького світогляду і посідає проміжну ланку між системою національних цінностей та їх "опредмеченням" у різних формах культури. Це — філософія українознавства, теоретичне українознавство. За наших умов цей аспект репрезентований найперше працями П. Кононенка та науковців Інституту українознавства.

У підготовці вчителя такий предмет повинен бути базовим, синтезуючим і вести до становлення як його світогляду, так і методики відповідного виховання дітей. Очевидно, що у навчальних педагогічних закладах потрібні відповідні кафедри, які розробляли б зміст цього предмета.

По-третє, українознавство в освіті й вихованні — це також певний набір навчальних предметів, об'єднаних і згармонізованих спільною метою. Цей аспект може бути потрактований як прикладне (ужиткове) українознавство. Сюди відносимо: мову, літературу, історію, пластичне мистецтво, музику українського народу, географію земель, заселених українцями тощо (Пачовський В.).

У дошкільному вихованні та в початкових класах ужитковий аспект українознавства може бути репрезентований також одним інтегрованим предметом. У минулому були відомі й відповідні посібники, наприклад, "Мій рідний край", що подавали початкові відомості з історії, географії, літератури, природознавства тощо — у певній єдиності.

Повноцінна людина повинна мати свою батьківщину і знати про неї якомога більше — про її історію, територію, свій народ, його культуру, ставлення до моралі та до інших народів тощо. Ці цінності осягаються в процесі навчання — не відразу і не одночасно. Як і всяке інше пізнання, вивчення батьківщини розпочинається з того, що природно дитині найближче І з чим вона зустрічається найперше, — від рідної хати, родини, села чи вулиці, місцевості, звичаїв, мови тощо. Все це пізнається шляхом поступового розширення сфери сприймання. На думку С. Русової, яка питанню Батьківщинознавства приділяла багато уваги, "треба розпочинати з того оточення, в якому живуть учні". Не "взагалі", а на "матеріалі Батьківщини" діти пізнають геологічні особливості землі, одержують поняття про гори і долини, річки і ставки, дізнаються про небо і сонце, повітря, про тварин і рослини. До поняття рідної природи додається інформація про життя народу, про його працю тощо.

Отже, все розпочинається з пізнання Малої Батьківщини. Це — краєзнавство. Проте обмежувати таким чином предмет Батьківщини було би помилкою. Бо це поняття мусить сягати також рівня державності, державного розуміння Нації навіть світового (планетарного) контексту, в якому живе Україна.

Українознавство в школі. Українознавство на рівні шкільних предметів носить "практичний" (прикладний) характер і виявляє свій вплив на дитину навіть незалежно від виховника. Проте професійний підхід до справи виховання вимагає, щоб учитель добре знав виховні можливості всіх предметів у школі. Стисло розглянемо тут лише дві групи шкільних предметів, що належать до сфери практичного українознавства.

Історико-гуманітарна група шкільних предметів має достатньо виражені національні вартості й трактує їх в історичному аспекті (історія України, історія літератури, історія культури тощо).

Історія — "вчителька життя", бо допомагає зрозуміти сучасність, вказує орієнтири на майбутнє, дає взірці для наслідування чи заперечення, розвиває почуття патріотизму, вчить громадянськості, сприяє формуванню почуття суспільної відповідальності. Пізнання життя нашого народу сприяє становленню творчого світогляду.

На думку В. Пачовського, мета історії — виховувати громадян, здатних до державотворчої діяльності ("Перший український педагогічний конгрес", 1933, с. 99). Історія повинна працювати на сучасність, бо минуле є джерелом творення майбутнього. Минуле засвоюємо не для повторення, але для його покращення. Життя — це розвиток, а історія в будь-якій сфері суспільного чи культурного життя — це місток, що поєднує минуле і сучасне; він не повинен руйнуватися, бо в такому випадку суспільство втрачає вектор руху, розвитку.

Демократичні суспільства Європи міцно пов'язують себе з минулим, прагнуть використати його цінності й примножити їх. Історія суспільства і його культури нагромаджує цінності, які з'єднують в одне ціле покоління минулі, сучасні та майбутні, 3 допомогою історії культура стає тією естафетною паличкою, яка разом з почуттям мети народу передається від попередніх поколінь до наступних.

Трактування проблем історико-гуманітарного характеру мусить мати оптимістичний характер, вселяти надію на краще майбутнє нашого народу, виробляти національну самовпевненість. Наша історія не повинна малювати наше минуле як ланцюг суцільних невдач і поразок, не перетворюватися в суцільний плач над нашою долею. Предмети цього циклу — історія України, історія літератури тощо повинні навіювати і почуття гордості від наших перемог, формувати віру в нашу здатність до них, на реальних фактах доводити, що наш народ не безталанний і лише завдяки нашим помилкам змушений був слугувати донором іншим народам.

Географо-краєзнавча група. Перші враження про довкілля, починаючи з рідного дому, — це "географічне" пізнання. Ще в дошкільному віці дитина знайомиться з найближчою околицею, з елементами ландшафту, який для неї стане рідним, бо побачила його найперше. Надалі виникне поняття Рідного краю, яке вона сприйме безпосередньо — як досвід, що згодом буде глибше усвідомлений з допомогою географії, природознавства, туризму тощо. А далі — географічні знання про Рідний край людина перенесе на пізнання також інших територій, на чужі краї. Власне в цьому протиставленні виробляється природна прихильність до свого краю, що стає у свідомості домінантою. І хоча протягом свого життя людина може багато разів міняти місце свого проживання, найперше сприйнята нею місцевість, місце її' народження стають назавжди фізичною основою так званого територіального патріотизму.

Другим географічним поняттям, що має велике значення в свідомості людини, є Батьківщина-держава. Для нас воно є, до певної міри, нове, але таке, що має особливо важливе значення. Саме на його основі формується почуття громадянського обов'язку людини, а також поняття міждержавних стосунків України, з'являється розуміння, що лише вільне, державне існування народу є запорукою його повноцінного розвитку.

Таким чином, географо-краєзнавча група навчальних предметів у школі не лише задовольняє потреби з певного типу інформації, але й трактує стосунки людини і території та природи, розумно розвиває їх. Саме тут стикаємося з широкими можливостями екологічного виховання. Відштовхуючись від пізнання довкілля, ці предмети ведуть до розвитку також зв'язків з природою, коли людина прив'язує себе "містичними вузлами" до рідної землі (В. Пачовський), а звідси одержує і відчуття нашої національної мети.

Головне виховне призначення українознавства. Трактуючи завдання українознавства, В. Пачовський підкреслював, що воно повинно виховати здорове прагматичне покоління, яке може замінити надмірну чутливість, пасивність і нестійкість, що зумовлені нечіткістю національного світогляду, — на твердість, рівновагу і активність, що супроводяться вірністю ідеї нашого життя ("Перший український педагогічний конгрес", 1938, с. 92). Духовність і національний світогляд сьогодні повинні поєднуватися з практицизмом, умінням приймати рішення і відповідати за них.

Цей момент видається фундаментальним, якщо зважити, що нація як статичний факт — ще не нація. За висловом В. Пачовського, — це лише потенційна енергія. "Національна свідомість як інстинкт не має кінетичної сили, тільки пасивну, яка може опиратися, але неспосібна творити власне життя, — вона тільки просто існує" (Там само, с. 111). Тим часом значення має не те, що існує, а те, що діє, що йде кудись, будучи озброєним ідеєю, коли ідея втілюється в кінетичну силу. Народ має бути чимось більше, ніж фактом; у його свідомості мусить знайти втілення динамічна сила. Очевидно, що за сучасних умов, це сила державотворення. Саме поєднання національного духу з діяльністю мало б вести до подолання невиразності, нестійкості й розрізненості наших намагань. Українознавство несе цю ідею і головним своїм завданням вважає передати її українській дитині. Воно покликане цементувати національну свідомість українства і в цьому сенсі, як зауважує П. Кононенко, його ідея дуже співзвучна з ідеєю і прагненням Т. Шевченка: "В Україну ідіть, діти!"

Отож, українознавство в школі матиме великий вплив на виховання за умови, якщо подаватиметься на діяльнісній основі. На цю обставину постійно вказувала С. Русова, що була, як відомо, прихильницею концепції Дж. Дьюї. На її думку, вчитель, звичайно, повинен підводити увагу дітей до відповідного предмета. "Але саму працю мусять виконувати учні власними силами та й власними силами осягнути успіх в переведеної праці". Бо знання, які "не виходять із самочинності", не дають великої користі (Русова С, 1933, с. 32). Конкретними "теренами" практичної участі дітей є географія рідного краю, його геологія, рослинний і тваринний світ, побут та звичаї, фольклор тощо. З метою вивчення рідного краю С. Русова радить влаштовувати екскурсії, складати плани і карти місцевості, писати літопис міста чи села, досліджувати власний родовід. Ця робота, на її думку, має розвивати в дитині активність, "самочинність" (Там само, с. 33). Далі навколо такої роботи вона радить розгортати вивчення всіх інших предметів — мови, арифметики, геометрії тощо.

На активних методах засвоєння дитиною українознавства наголошує і В. Пачовський у своєму виступі на Першому українському педагогічному конгресі. На його думку, на уроках літератури, наприклад, учні повинні сперечатися, розходитися в поглядах, висловлювати своє ставлення, керуватися власними почуттями, щоб у кожного з них формувався власний світогляд. "Знання про минуле, сучасне і майбутнє Вітчизни повинні бути сповнені трепету особистих почуттів і переживань людини — тільки за цієї умови камені історії оживають і стають могутніми велетнями, що борються поруч з нами..." (Сухомлинський В., 1977, т. 2, с. 228).

Діяльнісне українознавство передбачає, отже, щоб діти виконували творчі завдання, що ведуть до пізнання Батьківщини. Це пізнання повинно також сягати рівня державності, зовнішньої та внутрішньої політики тощо. Прикладаючи власні зусилля до вивчення Рідного краю, дитина зближується з ним, глибше розуміє його минуле, теперішнє і майбутнє, свої обов'язки перед ним.