Теорія і методика виховання - Омеляненко В.Л. - Метод покарань

Специфічним методом виховання є покарання. Покарання — це метод виховання, що передбачає вплив педагога на особистість вихованця з метою осуду чи гальмування його негативних дій і вчинків. Ставлення до цього методу в педагогічній теорії та практиці неоднозначне. Авторитарна педагогіка особливо була схильна до широкого застосування покарань у навчально-виховній роботі з дітьми та й взагалі у суспільстві. Такий підхід спрямований на пригнічення особистості, на формування "соціального раба".

Українська народна педагогіка стримано ставиться до впливу на людину шляхом покарань. Це відображено передусім у прислів'ях: "Хто б'є дитину, той не виховує добру людину", "Злість — погана порадниця", "Перед тим як карати, полічи до ста", "Як будеш часто називати людину свинею, вона захрюкає", "Не вчи дитину штурханцями, а хорошими слівцями", "Учи дітей не страшкою, а ласкою", "Жорстокість породжує тупість і дурість" та ін.

Відомі педагоги, вчені, державні діячі, які стояли на гуманістичних позиціях, також застерігали від бездумного застосування покарань. Наведемо деякі з таких застережень. Російський педагог П.Ф. Лесгафт писав, що сила лагідного спокійного слова така велика, що з нею не може зрівнятися ніяке покарання. Не був категоричним у застосуванні покарань і А.С. Макаренко, хоча нині дехто вважає його апологетом авторитарної педагогіки. Він писав, що покарання надзвичайно важка річ: вона вимагає від вихователя величезного такту й обережності. Швейцарський педагог Й. Г. Песталоцці також стояв на позиціях гуманістичної педагогіки: "Ніщо не викликає в дитини такого роздратування і невдоволення, як те, що її карають за незнання, як за провину. Хто карає невинність, той втрачає любов". Категоричним у ставленні до покарань був К.Д. Ушинський, який писав, що страх тілесного покарання не зробить зле серце добрим, а змішання страху зі злістю — найогидніше явище в людині.

У свій час навколо проблеми "карати чи милувати" мала місце своєрідна заочна дискусія між В.О. Сухомлинським і А. С. Макаренком. У п'єсі українського письменника Івана Драча "Дума про вчителя Сухомлинського" вималювані персонажі обох педагогів. Кожен веде за собою своїх вихованців. Але засоби, на думку автора п'єси, у них різні. А.С. Макаренко і його вихователі тримають у руках потужні різки, а В.О. Сухомлинський і його вихователі — ніжно помахують оливковими гілками. Таке безпідставне протистояння, створене уявою автора, не відображає наукової і практичної суті.

У 1968 р. В.О. Сухомлинський опублікував статтю під назвою "Виховання без покарань". У ній педагог не заперечує проти використання методу покарань. "Багаторічний досвід, — пише В.О. Сухомлинський, — переконує в правдивості дуже важливої педагогічної закономірності: там, де джерелом радості дитини, підлітка є праця для людей, суспільства, зовсім немає покарань. У них просто немає потреби, питання про покарання навіть не виникає. <...> Злочинів не буде, якщо в дитинстві, отроцтві, ранній юності не буде покарань, — точніше: якщо зникне потреба, необхідність у покараннях"1. Роздумуючи над методами і прийомами виховання, Василь Олександрович вбачав у покаранні своєрідний спосіб удосконалення навичок поведінки, гальмування негативних дій особистості, що частково транслюється на колектив. "Для вправляння в правильному вчинку, — писав В.О. Сухомлинський, — успішно можна використовувати й такий метод виховання, як покарання. Якщо цей вид вправи серйозно продумано, то покарання сприймається й оцінюється не окремим учнем, а всім колективом"1. І в іншому місці: "Покарання — не тільки крайня форма примусу, це також одна з форм громадянської оцінки поведінки людини. Покарання перевиховує лише тоді, коли в чомусь переконує, примушує замислитися над власною поведінкою, над ставленням до людей"2. Тому на покарання В.О. Сухомлинський дивився діалектично, коли стверджував: "Покарання не є чимось невідворотним"3.

Повернемося до надбань А.С. Макаренка. Він упродовж багатьох років вистраждав, викував свою педагогічну майстерність, займаючись перевиховуванням. Тобто, працював з важковиховуваними, педагогічно занедбаними дітьми, яким було тяжко і складно. Ці обставини змусили його шукати специфічні методи виховання, які не завжди однозначно сприймаються педагогами, які займаються вихованням в інших соціальних умовах. Так, А.С. Макаренко був переконаний, що покарання необхідно використовувати як певний вид вимог, а "розумна" система вимог не тільки законна, але й необхідна. Вона допомагає сформуватися міцному людському характеру, виховує відчуття відповідальності, тренує волю, людську гідність, вміння чинити опір спокусам і переборювати їх.

А.С. Макаренко часто вживав поняття "кара" замість "покарання". "Я особисто переконаний, що кара — не таке вже велике добро. Але я переконаний в тому, що там, де треба карати, там педагог не має право не карати. <...> Проте це не зовсім означає, що ми стверджуємо бажання карати в усіх випадках і завжди... Кара має розв'язати й зліквідувати окремий конфлікті не створювати нових конфліктів...

По-перше, ні в якому разі вона (кара. — Авт.) не повинна мати на увазі завдання страждання. Звичайна логіка каже, що я тебе покараю, ти будеш страждати, а інші будуть дивитися й думати: "Ось ти страждаєш, і нам треба втриматися від такого вчинку".

Ніякого фізичного й морального страждання не повинно бути. В чому ж сутність кари? Сутність кари в тому, що людина переживає те, що її засуджено колективом, знаючи, що вона вчинила неправильно, тобто в карі немає пригніченості, а є переживання помилки, є переживання усунення від колективу, хоч би мінімального".

Вдаючись до покарань, треба володіти технікою їх застосування. Прикро, що окремі вчителі-вихователі використовують покарання, які призводять до трагічних наслідків. Ось приклад з практики.

Комісія у справах неповнолітніх розглядала справу про направлення в заклад для неповнолітніх правопорушників Сергія В. (сина одинокої матері). Причина: хлопчик навчався посередньо, але з фізичної культури справи були зовсім кепські: був повільним, невправним, мав зайву вагу. Учитель фізичного виховання зневажливо ставився до Сергійка, часто кепкував з нього у присутності однокласників. Та все ж вирішив "допомогти" хлопцеві. "Ти, Сергію, безхарактерний. Прямо такий собі ні риба ні м'ясо. Але я виховаю в тобі справжній характер і виб'ю лінощі".

— На середину зали кроком руш! Зроби 100 присідань у темпі! — скомандував учитель.

І хлопець робив. Не 100, а менше (під загальний регіт усього класу). Говорив учителю: "Не можу більше...". І падав майже непритомний.

— Продовжувати! — кричав учитель. — Не придурюйся! Симуляція теж риса характеру. Я виб'ю її з тебе!

Підбадьорені вчителем учні скандували: "Раз! Два! Три!..". І так до десяти, двадцяти... Коли бачили, що хлопцеві геть погано, лише тоді залишали його. Сергій перестав відвідувати уроки фізичного виховання. Вчитель дає завдання чотирьом учням: "З-під землі дістати і привести порушника на урок. Будемо продовжувати виховання". Учня знайшли, і хоч як він не благав і не пручався, його затягнули до спортивної зали. Знову розпочалося "тренування характеру" Сергія. Вчитель скомандував:

— До перекладини кроком руш! Підтягтися 8 разів!

Коли з величезними труднощами хлопчик підтягнувся четвертий раз, пасок, яким він був підперезаний, тріснув. Штани сповзли на очах дитячого гурту, який був свідком постійного глуму над однокласником. Після цього Сергій більше двох тижнів зовсім не ходив до школи. Ніхто не знав, що коїлося в душі хлопчика. Одного дня він раптом з'явився в спортзалі. І коли вчитель під загальне пожвавлення дітей запитав Сергія: То що, будемо і далі кувати характер?", хлопець вистрілив із самопала вчителеві в обличчя. Постріл виявився смертельним. Такою була реакція учня на знущання з боку вихователя.

У загальноосвітніх навчально-виховних закладах використовується традиційний арсенал покарань: зауваження в усній формі; зауваження, догана в наказі керівника тощо. Застосовуються й інші види стягнень. Але при покаранні треба враховувати поради А.С. Макаренка, який писав: "Наше покарання повинно задовольняти такі вимоги: а) воно не повинно мати на меті і фактично заподіювати просте фізичне страждання; б) воно має смисл тільки тоді, якщо покараний розуміє, що вся справа в тому, що колектив захищає спільні інтереси; в) карати треба тільки тоді, якщо дійсно порушуються інтереси колективу і якщо порушник відкрито і свідомо йде на порушення, нехтуючи вимогами колективу; г) у деяких випадках покарання треба скасувати, коли порушник заявляє, що він підкоряється колективу; д) в покаранні є важливим не стільки самий зміст накладення покарання, скільки сам факт його накладення і виражений в цьому факті осуду колективу; е) покарання повинно виховувати. Покараний повинен точно знати, за що його карають, і розуміти смисл покарання"1.1 хоча в цій думці проглядається тенденція тиску на особистість, усе ж раціональне зерно щодо специфічності і вибірковості у застосуванні методу покарання тут є.

У процесі використання покарань важливим є не лише і не стільки гальмівний вплив. Інколи доцільно йти шляхом зміни видів діяльності. Природно, що людина постійно прагне до діяльності. Якщо вихованець схильний до негативних дій, варто загальмувати таку тенденцію і переключити його увагу на виконання позитивних дій, а не виключати з діяльності взагалі. За логікою це вимога "природних наслідків". Наведемо приклад.

Неподалік школи на пустирищі учні 7-го і 8-го класів затіяли гру "у війну". Для обладнання своїх "редутів" стягували коробки, ящики, дошки. Поряд з місцем подій мешкала одинока старенька жінка. Двір її оселі був огороджений дошками, штахетником, гіллям. Усе це потрухло, стовпчики трималися на підпірках. Хлопці обох команд у запалі підготовки до "військових змагань" значну частину огорожі перенесли на свої "позиції". Бабусі в цей час не було вдома. На другий день вона прийшла до директора школи зі скаргою на "розбійників". Директор після уроків викликав учасників події.

— Добряче стомилися ви вчора? Чув, чув. Як не стомитися, коли розібрали паркан у баби Насті...

У відповідь похнюплені погляди, тривога в очах.

— Ну що ж, хлопці, — мовив директор. — Ви зробили добру справу. Старий паркан і справді віджив свій вік. Коли думаєте завершити роботу? Зайдіть до нашого завгоспа, скажіть, що я розпорядився видати вам лопати, сокири, пилку, молотки і цвяхи. І ще принесіть з дому по декілька дощок. Поясните батькам, що збираєтесь зробити добру справу. Батьки зрозуміють вас і допоможуть. Та й на господарському подвір'ї школи є деякі матеріали. Попросіть у завгоспа. Поставте паркан точно так, як стояв старий. Від кожної команди оберіть старшого. І ще: залишки старого паркана поріжте, порубайте на дрова і складіть у сараї баби Насті. За скільки днів упораєтесь?

— Сергію Павловичу, за два дні, — вже сміливіше відповів один з учнів. — Правда, хлопці?

— Через два дні о 17:30 я прийду приймати роботу.

Хлопці пішли працювати, а Сергій Павлович зайшов до бабусі Насті, щоб заспокоїти її та порадити, як вести себе далі з юними "воїнами".

Через два дні і паркан стояв на потрібному місці, і дрова складені в сараї. А баба Настя все дякувала і дякувала хлопцям, ще й пригостила їх чаєм з домашніми пиріжками.