Зовнішня політика України - Чекаленко Л.Д. - 1.3. Розбудова зовнішньополітичного відомства України

Історичною датою відліку заснування й розбудови І зовнішньополітичного відомства стало 22 грудня 1917 p., коли з проголошенням III Універсалом Центральної Ради створення Української Народної Республіки почав діяти Генеральний секретаріат з міжнародних справ, який очолив Олександр Якович Шульгин (1889-1960).

Саме цього дня Голова Генерального секретаріату (Уряду) УНР В. Винниченко і Генеральний секретар міжнаціональних (міжнародних) справ О. Шульгін підписали "Законопроект про створення Генерального секретаріату міжнародних справ", який відразу був схвалений на засіданні Уряду УНР і поданий на розгляд Центральної Ради. Документи Центральної Ради та Уряду УНР, датовані після 22 грудня 1917 p., підтверджують, що саме від цього часу офіційно почав функціонувати Генеральний секретаріат міжнародних справ. Згідно зі згаданим законопроектом встановлювалися обов'язки Генерального секретаріату міжнародних справ, а саме: здійснення міжнародних зносин; захист інтересів українських громадян поза межами УНР; тимчасово - загальне влаштування національних непорозумінь у межах УНР. За даними протоколів засідань Уряду УНР, Генеральний секретаріат міжнародних справ також ініціював формування дипломатичної і консульської мережі, створення Українського прес-бюро за кордоном.

Звернення до вивчення перших зовнішньополітичних кроків УНР є не випадковим. Саме зовнішньополітичні надбання відродженої держави, яка намагалася формувати не тільки самостійну зовнішню політику, а й систему національної безпеки, методологічні підходи до систематизації зовнішніх контактів, а також досвід створення і функціонування Міністерства закордонних справ були використані під час становлення політики незалежної України, формування і розгортання роботи її зовнішньополітичного відомства. Продовжуючи історичну спадкоємність, 22 грудня Україна відзначає День дипломата.

Уроки Другої світової війни, а також той факт, що Україна відіграла активну роль у розгромі нацистської воєнної машини, стали "перепусткою" Української РСР до членства в ООН. Радянське керівництво, спираючись на доктрину експорту соціалістичної революції і побудови соціалізму в інших регіонах світу, з перемогою у війні вдалося до низки заходів. З метою реалізації гегемоністських устремлінь СРСР спрямував значні зусилля на посилення своєї зовнішньої політики, розширення своєї діяльності на світовій арені шляхом зміцнення позицій у міжнародних організаціях, передусім в ООН. Для збільшення кількості "своїх" голосів у цій універсальній світовій-структурі було вирішено надати союзним республікам умовних ознак незалежності, у тому числі і права безпосередньої участі в зовнішній політиці держави.

Верховна Рада СРСР у 1944 р. прийняла Закон "Про надання союзним республікам повноважень у галузі зовнішніх зносин та про перетворення у зв'язку з цим Народного Комісаріату закордонних справ із загальносоюзного в союзно-республіканський Народний Комісаріат". Цим документом після 20-річної перерви відновлювалися права союзних республік у сфері зовнішньополітичної діяльності, відібрані в них при утворенні СРСР: офіційно право зовнішньополітичної діяльності було делеговано всіма республіками центру — Москві. (Нагадаємо, що з укладенням Союзного договору 1924 р. Наркомат закордонних справ Української РСР було ліквідовано.)

На основі рішень Верховної Ради СРСР відповідні доповнення були внесені до статей 14, 18, 60 Конституції СРСР. Закон від 1 лютого 1944 р. затвердив таке:

"З метою розширення міжнародних зв'язків і зміцнення співробітництва СРСР з іншими державами і враховуючи зростаючу потребу союзних республік у встановленні безпосередніх відносин з іноземними державами, Верховна Рада СРСР постановляє:

Встановити, що союзні республіки можуть вступати в безпосередні зносини з іноземними державами і укладати з ними угоди.

Внести в Конституцію СРСР такі доповнення:

а) статтю 14 — представництво Союзу у міжнародних зносинах, укладання і ратифікація договорів з іншими державами, встановлення загального порядку

у взаємовідносинах союзних республік з іноземними державами;

б) статтю 18-а — кожна союзна республіка має право вступати в безпосередні зносини з іноземними державами, укладати з ними угоди та обмінюватися

дипломатичними і консульськими представниками;

в) статтю 60, пункт "д" — встановлює представництво союзної республіки у міжнародних зносинах.

Перетворити Народний комісаріат закордонних справ з загальносоюзного на союзно-республіканський Комісаріат". Відповідні зміни було внесено й до Конституції У РСР (до статей 15, 19, 30, 43, 45, 48). 5 лютого 1944 р. питання про утворення НКЗС України було розглянуто на Політбюро ЦК КП(б) України, а 4 березня 1944 р. Верховна Рада Української РСР прийняла Закон "Про утворення Народного Комісаріату закордонних справ УРСР". Законом від 4 березня 1944 р. Верховна Рада У РСР постановила:

1. Затвердити утворення союзно-республіканського Наркомату закордонних справ УРСР.

2. Внести до Конституції УРСР такі доповнення:

а) Доповнити Конституцію УРСР статтею 15-6 такого змісту: Стаття 15-6. "УРСР має право вступати в безпосередні зносини з закордонними державами,

укладати з ними угоди і обмінюватися дипломатичними і консульськими представниками";

б) Доповнити статтю 19 Конституції УРСР пунктом "4" такого змісту: "Встановлює представництво УРСР в міжнародних зносинах";

в) Доповнити статтю 30: "Призначає і відкликає повноважних представників УРСР у закордонних державах. Приймає вірчі і відкличні грамоти

акредитованих при ній дипломатичних представників іноземних держав. Здійснює керівництво в галузі зносин УРСР з закордонними державами,

виходячи з загальновстановленого Союзом РСР порядку у взаємовідносинах союзних республік з закордонними державами".

Стаття 45 Конституції УРСР доповнювалась визначенням складу Ради Народних Комісарів УРСР: до них додавались Наркомат оборони і Наркомат закордонних справ (далі — НКЗС).

У доповіді на шостій сесії Верховної Ради УРСР Голова Президії Верховної Ради УРСР М. Гречуха наголосив, що "рішення найвищого органу влади союзної держави про утворення військових формувань союзних республік і про надання союзним республікам повноважень у галузі зовнішніх зносин не є звичайним актом перетворення цих двох наркоматів із загальносоюзних у союзно-республіканські наркомати, а має винятково важливе історичне і міжнародне значення".

Главою НКЗС УРСР було призначено О. Корнійчука — письменника, драматурга, який мав досвід роботи в НКЗС СРСР. О. Корнійчук активно взявся за справу. Він виступив ініціатором встановлення дипломатичних відносин України з Великою Британією, США та іншими країнами антигітлерівської коаліції.

У структурі НКЗС УРСР передбачалося створити десять відділів. Один мав працювати з сусідніми державами — Польщею, Румунією, Чехословаччиною; другий — із США і Великобританією; третій — з Болгарією, Югославією, Угорщиною, Грецією та Туреччиною; а четвертий — із Німеччиною. Планувалося створити також протокольний, правничий, консульський та інші підрозділи. Загальний штат співробітників мав становити 75 осіб. Влітку 1944 р. апарат складався із 40 працівників, які виконували окремі доручення союзного НКЗС та уряду республіки. Було підготовлено історичні довідки щодо українських земель та етнографічні карти розселення українців, аналітичні матеріали про становище української еміграції у США та Канаді тощо.

Очолюване О. Корнійчуком відомство в 1944 р. підготувало проект Угоди між урядами УРСР і Польщі про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території України. Цим документом фактично було започатковано процес розгортання трагічних сторінок в історії двох народів, в українсько-польських відносинах, що завершились виселенням українців з їх споконвічних земель — горезвісною "операцією Вісла" 1947 р.

У липні 1944 р. О. Корнійчука було замінено досвідченим більшовиком, діячем Комінтерну Д. Мануїльським, який до цього працював заступником завідувача інформаційного відділу ЦК ВКП(б). Це призначення відбулося за прямою вказівкою Й. Сталіна. Формальним приводом для звільнення О. Корнійчука було незнання іноземної мови.

Заява про правосуб'єктність УРСР мала позитивний резонанс у міжнародних колах. Протягом 1945 — 1948 pp. Україну відвідали Президент Чехословацької Республіки Ед. Бенеш з делегацією, Голова Ради Міністрів Югославії маршал И. Броз-Тіто, польська урядова делегація на чолі з Прем'єр-міністром Ед. Осубкою-Моравським, делегація депутатів Законодавчих Національних Зборів Чехословацької Республіки, делегація представників Республіканської партії США, делегація депутатів Великих Народних Зборів Болгарії, Президент Угорщини Т. Золтан та угорська урядова делегація тощо.