У стародавності склалось уявлення про історію як вчительку життя. Уроки історії допомагають відкривати шляхи до мудрощів, орієнтуватися у складних явищах суспільного розвитку. Розуміння минулого дає можливість більш критично поглянути на сучасність і деякою мірою побачити майбутнє. Людство завжди буде шукати шляхи до розуміння історії - взаємозв'язку минулого і сучасного.

Свій внесок у спробу розуміння історії зробили й ми - автори цієї книги. Виходячи з принципу єдності історичного процесу, ми намагалися зробити горизонтальний зріз історичних подій, що відбувалися в період від XV до XXI століття. Наші зусилля були спрямовані на висвітлення різних аспектів історичного розвитку - соціальних, економічних, культурних, міжнародних, національних - у їх взаємозв'язку. Тобто ми звернулися до проблеми "глобальної" історії - Історії людей та суспільства.

Книга розрахована насамперед на студентів історичних факультетів, викладачів вищих навчальних закладів, вчителів історії, усіх, кого цікавить всесвітня історія.

Вступ до предмета "Сучасний Світ"

Є вчорасьогодні-завтра - у миттєвості.

В. Вернадський

Погляд в історію - це завжди погляд у дзеркало. Дзеркало історії дає зображення минулого, правда, не завжди реальне й точне, адже дзеркало може бути кривим. Але й реалістичне зображення часто викликає негативну реакцію. Тому спроби нових реконструкцій, нових ракурсів історичного минулого дають можливість виникати й новим історичним враженням. Такою спробою е і ця книга.

Головна проблема книги - виникнення сучасного світу. Але що таке "сучасний світ"? Коли й де він починається?

Поняття "сучасний світ" не має загальноприйнятого визначення. Джерело "сучасності" вбачають то в раціоналізмі Нового часу, то в Просвітництві з його вірою в прогрес і опорою на наукове знання, то в літературних експериментах другої половини XIX ст. Ми вважаємо, що епоха сучасності починається з руйнуванням середньовічного ладу. Середньовічний устрій й відповідні світовідчуття починають руйнуватися в XIV столітті. Цей процес тривав протягом XV і XVI століть, а в ХЛШ столітті набувають визначеності обриси нової картини світу.

Сучасне вирішення проблеми виникнення моделі сучасного світу пов'язане з періодом XV-XVIII століть. Яскравим прикладом цього є фундаментальна праця французького історика

Фернана Броделя "Матеріальна цивілізація й капіталізм. XV- ХII ст." Погляди Ф. Броделя, який очолював у 50-70-х роках XX ст. відому французьку історичну школу "Аннали", хоч і були корекцією курсу засновників школи - М. Блока і Л. Февра, але ідеали "глобальної" чи "тотальної" історії збереглися. Сучасні послідовники цієї школи - Ж. Ле Гофф, Ж. Дюбо, Є. Леруа Ладюрі, П. Юаню тощо - в іншому історичному ракурсі, але все ж звертаються до періоду XV-ХУЛІ ст., тобто періоду формування сучасного світу. Важливим аспектом досліджень школи "Анналів" чи, як ще її називають, школи "Нової історичної науки", е проблема історичного синтезу - тотального погляду на минуле.

Почати, мабуть, найкраще з виникнення науки сучасного світу. Для середньовічної людини наука означала насамперед осмислення того, що дано їй в авторитетних джерелах як істина. Уже в другій половині XIV століття, а остаточно - у XV столітті становище змінюється. Прагнення до пізнання змушує людину звернутися до дійсності, що оточує. Вона хоче - незалежно від заданих зразків - побачити усе своїми очима, випробувати на власному досвіді і одержати обґрунтоване судження.

Людина звертається до природи - виникають експеримент і раціональна теорія. Звертається до традиції - складаються гуманістична критика і заснована на джерелах історіографія. Звертається до громадського життя - з'являються нові знання про державу й право. Наука виокремлюється з релігії як самостійна форма суспільної свідомості. Держава приділяє все більшу увагу розвитку наукових знань. Із затворника-одинака, яким був дослідник природи в часи доктора Фауста (XV ст.), натураліст сучасного світу ставав уже "легальною" фігурою в суспільстві, хоча його відносини з державою й церквою нерідко залишалися складними. Для середньовічної людини світ був дуже вузький і тісний, він обмежувався місцем проживання (для феодальної знаті - межами васального володіння). Тільки хрестові походи XI-XII ст. вивели європейців в інші, "нехристиянські" землі. Обмеженості географічних уявлень відповідала обмеженість історичної свідомості: адже світ, відповідно до Біблії, існував лише кілька тисяч років.

Спочатку каравели Колумба і Магеллана, потім телескоп Га-лілея і мікроскоп Левенгука відкрили здивованому погляду людини макро- і мікропростір, непорівнянний з його звичайним досвідом і уявленнями. Настільки ж глибокі зміни відбуваються і в космологічних поглядах, в уявленнях про світ як цілісність.

Межі світу починають розширюватися. Астрономія встановлює, що Земля обертається навколо Сонця, тобто Земля перестає бути центром Всесвіту. Джордано Бруно проголошує у своїх творах філософію нескінченного світу, більше того - нескінченного числа світів, відтак виняткове значення даного світу стає сумнівним.

Наукові знання піднімали на якісно інший рівень систему суспільної свідомості в цілому. Наука виступає як носій і виразник духовного світу людини, її культури об'єктивного, загальнозначущого змісту, однаково обов'язкового для усіх - незалежно від класово-станової чи національно-расової належності. Одночасно з наукою виникли і ключові категорії ідеології індустріального суспільства - категорії свободи й прогресу. Сама ідея прогресу виникла лише у ХУШ ст. і стала домінуючою в XX столітті. Для її виникнення необхідно було насамперед докорінно змінити поняття часу, перейти від "циклічного часу" аграрної цивілізації до "швидкого часу" індустріального суспільства.

Уявлення європейця Середньовіччя про людину й суспільство базувалося насамперед на категоріях справедливості, віри, честі, вірності. Промислова ж цивілізація аж до недавнього часу виявляла в людині "західної цивілізації" крайній конформізм і схильність до підпорядкування владі й авторитету.

Європейська наука, тобто наука сучасного світу, стала ключовою частиною сучасної культури. Вона лежить в основі способу мислення, системи освіти, технології, погляду на світ, на людину і на суспільство. Наука зумовлює стиль життя, що пропонується усьому світу як зразок.

Аналогічний процес відбувається й у господарському житті. Тут він починається навіть раніше - в Італії вже з кінця XIII століття. Доти промисел і дохід були скуті становими уявленнями і цеховими розпорядженнями, а канонічна заборона на стягування відсотків унеможливлювала кредит - головну передумову господарського підприємництва. Обмежують його лише надзвичайно гнучкі етичні норми й розпорядження правопорядку, покликаного затвердити господарську конкуренцію. Для Західної Європи XVII ст. - це час становлення капіталізму, передумовою якого були Великі географічні відкриття XV-XVI ст., освоєння європейською метрополією практично всіх частин світу. Далеко в минуле відійшов античний спосіб життя, заснований на полісній соціальній і політичній структурі, споглядальному ставленні до світу і відповідному світосприйнятті. Віджили середньовічна натуральна система господарства, жорстка станова ієрархія. Буржуазний спосіб виробництва, виникнення мануфактури, а потім і промисловості, подолання патріархальних і феодальних форм господарювання ознаменували колосальний крок людства в розвитку його творчих сил, у збільшенні його влади над зовнішнім світом. З розвитком приватної власності докорінно перетворювалися первісні, примітивні форми зв'язку між людиною й природою, стаючи дедалі міцнішими, але при цьому усе складнішими й опосередкованішими. Досягнення системи приватної власності величезні як у створенні, так і в розподілі благ. Власність підриває сталий соціальний порядок і відкриває доступ до привілейованих станів і посад. Розвивається ще одна автономна сфера культури - господарство, що живе за власними законами.

У рамках формування моделі сучасного світу виокремлюють три етапи: промисловий переворот в Англії, війна за незалежність північноамериканських колоній, Велика французька буржуазна революція. Ці події утворять нижню межу XIX століття, зміщуючи її в століття XVIII, а верхня межа - вихід у століття XX, із подіями Першої світової війни і революційних потрясінь 1917 р. у Росії. На думку іспанського філософа X. Ортеги-і-Гассета, три фактори уможливили створення цього нового світу: демократія, експериментальна наука й індустріалізація. Таким чином, ми бачимо, що складається певна логіка розвитку моделі: від "Декларації прав людини і громадянина" 1789 р. до Загальної декларації прав людини, прийнятої Організацією Об'єднаних Націй у 1948 р.; від перших кроків експериментальної науки до досягнень ядерної фізики й генетики XX століття, від першої промислової революції до науково-технічної революції другої половини XX століття. Структура сучасного світу розвивалася в межах однієї культурної парадигми, набуваючи якісних змін, не виходячи за рамки моделі. Це стосується, по суті, усіх сторін життя сучасного світу. Відхилення від "норми", пошуки нових моделей розвитку, безсумнівно, були, але усе це було в рамках цілісної цивілізаційної структури.

Що ж до політики, то тут змінюються і підстави, і критерії оцінювання. Політика завжди була ареною боротьби за владу і завжди вона була поєднана з несправедливістю. Але у середньовіччі політика включалася в загальний морально-релігійний порядок, у цілісність держави й церкви як двох форм Божого панування на землі. І тому політика оцінювалася за їхніми критеріями. Найважливішу роль у виникненні й утвердженні нових оптимістичних і антропоцентричних ідей і почуттів, що змінили в цілому есхатологічне й аскетичне світовідчуття середньовіччя, відіграли масові народні рухи епохи Реформації (XV - перша половина XVI ст.), які можна розглядати як пролог буржуазних революцій XVII-XVIII ст. Формувалися нації, а разом з ними і національні відносини, національні держави і національні культури.

Політична діяльність починає уявлятися чимось таким, що містить свої норми лише в собі. Це "щось" визначає - не тільки практично, а й принципово - завдання досягнення, утвердження і здійснення влади. Усяка несправедливість, що виправдовується цими завданнями, відбувається не тільки з чистою совістю, а навіть зі своєрідною свідомістю "обов'язку, що виконується". Макіавеллі першим проголошує новий моральний характер політики, за ним випливають інші. Томас Гоббс створює теорію, згідно з якою держава набуває статусу абсолютного господаря і судді людського життя, що, у свою чергу, сприймається як боротьба всіх проти всіх.

Практичною підставою для таких ідей стали нескінченні війни між створюваними всюди суверенними володіннями, з яких поступово виростали нинішні національні держави. Природне право народів, кожний з яких усвідомив свою самобутність і своє призначення, підриває старий порядок, і нове політичне мислення стає настільки ж засобом здійснення, наскільки і результатом цього процесу. Т. Гоббс і Дж. Локк, Б. Спіноза і Г. Гроцій створюють філософсько-соціологічні й політико-юридичні теорії. На емпірії економічної й політичної реальності класових, національних і державних відносин XVI-XVII ст. створювалася одна з найзначніших складових суспільної думки - теорія природного права. Суть її, на перший погляд, проста: право зумовлюється силою, що визначає суверенітет як особистості, так і держави. Становище держави у світовому співтоваристві подібне до становища громадянина в самій державі: і там, і тут панує не висока мораль, не воля Бога, а тверезий і холодний егоїстичний розрахунок; як окремі індивіди, так і народи у взаєминах один з одним повинні покладатися лише на здорове і природне почуття самозбереження. При всій своїй простоті теорія природного права вимагала, однак, радикального перегляду сформованих традиційних філософських і релігійних уявлень про сутність і природу людини. Вона змушувала відмовитися від християнського дуалізму тіла і душі, від апеляції до трансцендентних регулятивів поведінки людини, вимагала визнати людину "частиною природи" (Б. Спіноза). Укупі з формулою Ф. Бекона "Знання - сила" антропологічний раціоналізм концепції природного права був величезним кроком європейської культури на шляху утвердження громадянського суспільства, правової держави, що робить XVII ст. багато в чому близьким і співзвучним нашому часу.

З іншого боку, очевидний не тільки прагматизм, а й цинізм ідеології, що не визнає ніяких аргументів у політиці й праві, крім аргументу сили. Філософська й політична думка відображала реальну оголеність соціальних відносин. Зворотним боком цієї прогресуючої раціоналізації стало помітне "спрощення" культури, втрата об'ємності, багатовимірності, розмаїття феноменів культурного життя, що було характерно для епохи Ренесансу. Складається нова система міжнародних відносин - Вестфальська - перша геополітична модель сучасного світу,

Геополітична епоха, початок якій поклала Вестфальська система міжнародних відносин, відображала нові порівняно із середньовіччям реалії. Великі географічні відкриття не тільки змінили уявлення європейців про світ, а й перетворили європейську історію у світову: з'являються колонії, починається боротьба за поділ світу.

У результаті Реформації й особливо Тридцятилітньої війни (1618-1648 рр.), що політично закріпила підсумки релігійних реформ, фактично розпалася Священна Римська імперія і почався процес формування національних держав. Ті, хто йшов попереду на цьому шляху (Франція, Англія, Іспанія, Швеція), і стали головними центрами сили в Європі, Національні держави, що виникали, утверджували новий принцип кордонів, які почали визначати за природно-географічними і мовними критеріями. В зовнішній політиці на зміну династичному принципу поступово приходить національно-державний. Усе це створює сприятливі умови для Української національної революції 1648-1667 рр. і створення національної Української держави.

Зазначені принципи зумовили формування глобального геополітичного поля, у межах якого проходила боротьба головних центрів сили протягом 150 років - доти, доки усталену систему світової політики не було зруйновано Французькою революцією і наполеонівською воєнною епопеєю, що настала за нею.

Тим часом до XVII століття в Європі сформувалася і зміцніла нова соціальна сила - буржуазія, що почала висувати свої претензії на владу. Французька революція XVIII ст. підірвала соціальний порядок у найбільшій європейській державі, а разом із ним і весь колишній світоустрій. Франція Наполеона Бонапарта спробувала установити світову гегемонію. На це була спрямована вся система спеціальних воєнних, економічних і політичних заходів Франції в 1804-1814 рр. Тут, однак, Наполеон зіштовхнувся з Росією і програв остаточно. Це кардинально змінило розстановку світових сил. Настання епохи нових міжнародних відносин стало невідворотною реальністю.

Нову розстановку сил у Європі, що склалася в результаті всіх цих катаклізмів, закріпив Віденський конгрес (1814-1815 рр.), що відбувся після остаточної перемоги над Наполеоном. Віденська система поклала початок геополітичній епосі, основу якої становив імперський принцип контролю географічного простору.

Головними світовими центрами сили стали Російська і Австрійська імперії, Британська колоніальна імперія (формально Великобританія була проголошена в 1876 р.), Пруссія, що об'єднала в 1871 р. німецькі держави в Німецьку імперію, і з середини XIX століття - Франція, що юридично залишилася республікою, але фактично була колоніальною імперією. Крім того, активну роль, особливо в Південно-Східній Європі й на Близькому Сході, продовжувала відігравати Турецька імперія (у 1877 р. турецький султан прийняв титул "імператора османів").

Деякі корективи у сформований баланс сил внесли підсумки Східної, чи Кримської, війни (1853-1856 рр.), програної Росією. Після цієї поразки Віденська система зазнала деяких змін, що, однак, не мали принципового характеру.

Після розгрому Франції у франко-прусській війні 1870- 1871 рр. виявилася тенденція до домінування в Європі Німеччини, а її союз з Австрією, що намагалася поширити свій вплив на Балканах, став загрожувати життєвим інтересам Росії, яка пішла на зближення із Францією для протидії посиленню Німеччини. Як показує досвід, така стратегія своєрідного геополітичного балансу, що давала змогу Росії досягати максимальних результатів мінімальними зусиллями, і стала оптимальною моделлю для формулювання сучасної зовнішньополітичної концепції.

Промислова революція як визначальний фактор Віденської системи поволі привела до зміни балансу сил, що лежав в основі цієї системи. До кінця XIX століття значно посилилися Німеччина і СІЛА. Сполучені Штати саме в цей час добули практично гарантований контроль над власними континентальними просторами, а зростаюча економічна міць спонукала їх усе активніше освоювати заморські ринки. Аналогічна ситуація склалася й у Німеччині: під керівництвом "залізного канцлера" Отто фон Біс-марка Пруссія об'єднала нарешті усі німецькі землі під зверхністю єдиної державної волі Берліна. У Центральній Європі виникла величезна континентальна держава, що почала заявляти свої претензії на головну роль у світовій політиці.

Отже, до початку XX століття оформилися два могутніх військово-політичних блоки: Антанта і Троїстий союз. У повітрі запахло війною.

Перша світова війна (1914-1918 рр.) кардинально змінила геополітичну картину світу. У результаті війни рухнули найважливіші центри сили, що раніше становили каркас усієї світової політичної системи. Німецька, Австро-Угорська, Турецька й Російська імперії просто перестали існувати, а на їхніх руїнах виникла велика кількість дрібних псевдонаціональних держав, що, на думку нових хазяїв Європи, і мали стати цеглинками в будинку чергового балансу сил. Архітектори Версальської системи думали, що саме в такий спосіб осколки колишніх імперій легше всього потраплять у сфери впливу країн-переможниць. Версальський мирний договір закріпив статус європейської континентальної держави за Францією, а морської - за Англією (на все це до війни претендувала Німеччина).

Через систему мандатів заснованої тоді ж Ліги націй було поділено колонії Німеччини й володіння Туреччини на Близькому Сході. Територію Радянської Росії відповідно до американського плану, що одержав назву "14 пунктів президента Вільсона", передбачалося розділити на сфери впливу. Усвідомлюючи свою зростаючу міць, СІПА продовжували нарощувати свій вплив на міжнародній арені. На Вашингтонській конференції 1922 р. вони домоглися головного - права мати рівний з Великобританією військово-морський флот. Нова геополітична епоха остаточно визначила свої пріоритети: контроль над світом - контроль морського простору і морських комунікацій. Крім того, конструктори нового світу здійснили давню мрію англійських стратегів: між Німеччиною і Радянською Росією - головними континентальними державами, союз яких означав крах океанської моделі геополітичного панування, - було створено "санітарний кордон" з держав, політично орієнтованих на Великобританію й Францію. І все-таки світовий порядок, оформлений у Версалі й Вашингтоні, був надто хиткий і суперечливий. Він був відверто спрямований проти Німеччини, Радянської Росії і, на догоду Японії, проти Китаю.

Ці суперечності породили не тільки прогресивні, а й реакційні режими. У Німеччині до влади прийшли фашисти. Приниження переможеної країни Гітлер використовував для залучення широких народних мас у так звану консервативну революцію.

У результаті такої революції у Німеччині, а потім у Європі й в усьому світі мала виникнути зовсім нова, містично-окультна арійська цивілізація, заснована нібито на стародавніх арійських цінностях і принципово конфронтуюча як із західним лібералізмом, так і з радянським комунізмом.

Саме в цьому прагненні фашистських ідеологів побудувати свій власний "новий світ" криється розгадка геополітичного парадокса: "континентальний" Радянський Союз вступив у війну на боці "океанських" Сполучених Штатів і Великобританії проти "континентальної" ж Німеччини. Утім, справедливості ради, варто зазначити, що Сталін усе-таки спробував укласти з Німеччиною союз. Він виходив з того, що геополітичні інтереси обох країн деякою мірою збігалися. Невдача цієї спроби зайвий раз засвідчує, як небезпечно орієнтуватися лише на один з численних факторів, що визначають плин світової політики.

Друга світова війна остаточно зруйнувала недовговічну Версальську систему. При цьому Радянський Союз, незважаючи на колосальні людські й матеріальні втрати, вийшов із війни не тільки не ослабленим, а й зміцнілим - морально, стратегічно і геополітично. Ялтинсько-Потсдамська система договорів юридично оформила новий світовий баланс сил, що склався після розгрому гітлерівської Німеччини та її союзників, закріпила нові кордони, розподілила зони впливу основних центрів сили. Світ із багатополюсного перетворився в біполярний. Закінченої форми ця система набула після перетворення СРСР і СІЛА в глобальні ядерні наддержави.

"Застійні" роки призвели до втрати геополітичної інтуїції, нездатності адекватно реагувати на зміну ситуації, ослаблення державної політичної волі. У цих умовах старі кремлівські вожді "проґавили" науково-технічну революцію і виявилися нездатними очолити ідеологічну й технологічну модернізацію країни, життєво необхідну з огляду на нові виклики постіндустріального світу. Індустріальний розвиток усе більше й більше ускладнював світ. Нестримно зростала кількість зв'язків і взаємозалежностей, які необхідно враховувати як у повсякденному житті, так і особливо у сфері суспільного виробництва. Керуючі системи почали "захлинатися" у потоках інформації, не враховувати яку не можна було. Почало зростати число управлінських помилок, запізнювань з ухваленням рішень. Методи керування, характерні для індустріального етапу розвитку продуктивних сил, досягли меж своїх можливостей. Більше того, гіпертрофований індустріалізм, що поєднувався з ідеократією, набував забарвлення індустріальної деспотії XX ст.

Виходом зі становища була друга промислова революція - прогрес обчислювальної техніки й інформаційних технологій. Але вона, як і перша, породила глибинні зміни в економічних і соціальних структурах передових країн світу. Основа цих змін - збільшення значення інформації у житті сучасного суспільства. У кінцевій вартості будь-якого продукту стала неухильно зменшуватися частка традиційних індустріальних факторів створення вартості (мінерально-сировинних ресурсів, основних фондів праці, що безпосередньо створюють продукцію) і збільшуватися частка нематеріальних активів (знань, інформації, ноу-хау). Обробка інформації перетворилася в нову індустрію, у структурі економіки склався могутній інформаційний сектор.

Невміння точно оцінити становище, небажання відмовитися від величезних матеріальних дотацій ідеологічним союзникам, що поглиблювалися технологічним відставанням, привели СРСР до розпаду.

Остаточно Ялтинсько-Потсдамський світовий устрій було зруйновано у 1992 р. після розпаду Радянської держави. Геополітична епоха, що ґрунтувалася на біполярній структурі світу, завершилася.

Не підлягає сумніву, що розвал СРСР ознаменував початок нової епохи у світовій політиці. Як і належить, такій глобальній зміні геополітичних епох передували війни й революційні потрясіння, "Холодна" війна, програна Радянським Союзом, радикально змінила політичну й ідеологічну карту світу. Тепер ми є свідками формування країнами-переможницями чергового нового світового порядку, основні контури якого вже починають проглядатися. Дуже схоже, що він повторює усі фатальні недоліки Версальської системи.

Ринкова економіка, трудова мораль, соціально-політичні інститути європейських народів у нинішньому столітті принципово не змінилися. Уклад життя, що раніше називався буржуазним, поширився серед більшої частини населення розвинутих країн, ліберально-ринковий напрямок розвитку наприкінці XX століття знову взяв гору на величезній території колишнього СРСР і його союзників. У соціальному аспекті інформатизація виявилася процесом переходу суспільства від однієї форми існування до іншої, характерної для більш високого рівня суспільного розвитку. У теорії систем момент переходу системи з одного стану в інший називається точкою біфуркації. Пройшовши її, система вже ніколи не повертається в колишній стан. Одні траєкторії виходу з точки біфуркації ведуть шляхом подальшого розвитку, інші - шляхом розпаду.

Отже, одна система (капіталістична), пройшовши точку біфуркації, пішла шляхом ускладнення - розвитку, інша (соціалістична) - шляхом спрощення. Як відомо, міцність і життєздатність системи залежать від кількості зв'язків між її елементами. Спрощення системи (зменшення кількості зв'язків) загрожує її руйнуванням, що і відбулося (ослаблення регулюючої ролі центру внаслідок втрати адекватності ситуації).

Істотні розходження між старими і новими демократіями полягають у тому, що в перших ліберальні й раціоналістичні навички давно закріпилися і тепер є опорою для нових форм поведінки, у других нове виникає одночасно із заповненням того, що було пропущено, й руйнуванням того, що скам'яніло.

XX ст. закінчилося під знаком "пост" (після): постіндустріальне суспільство, посткомунізм, постмодерн, постісторизм. Те, що зовсім недавно здавалося сучасним, більше таким не є. Одна епоха вмерла, інша ще не почалася. Відчуття кінця завершення цілої епохи ми знаходимо в багатьох філософських працях: від "Присмерку Європи" О. Шпенглера (1918 р.) до "Кінця історії" Ф. Фукуями (1989 р.). Тому теоретична думка вже відокремила сучасність від ще невідомої епохи буфером з назвою "постсучасність". Нічийний час призначений для прощання з минулим і підведення підсумків. Минуле (тобто "сучасність") має деякі прикмети індустріальної цивілізації.

Хоча термін "постмодерн" (постсучасність) спорадично вживався і раніше (перше згадування відносять до 1917 р.), у сучасному розумінні його починають вживати з кінця 60-х років, відколи, виникши як позначення стильових змін в архітектурі, він усе частіше застосовується для характеристики новацій у літературі й мистецтві, а також трансформацій у соціально-економічній, технологічній і соціально-політичній сферах. Постсучасність не починає, а завершує старий напрямок розвитку цивілізації, розвитку сучасного світу. Які перспективи розвитку людства після сучасності - покаже XXI століття. Століття, в якому людство знову буде шукати шляхи розвитку, шукати нові ідеї й знову заглядати у власну історію. Але нові проблеми й кризи уже стукають у двері. Головною темою обговорення у світі стає економічна криза. Ще зовсім недавно майже всі експерти світу неначе не помічали серйозності того, що відбувається. Джордж Сорос, наприклад, визнає: "Ця криза за масштабом і тривалістю перевершує мої найгірші побоювання".

Маємо справу не просто зі світовою економічною кризою, а з першою кризою епохи, що настала за постіндустріальною добою.

Тому вихід із неї потребує не тільки фінансово-економічної структурної перебудови, а й кардинальної зміни всієї світової політики та інших сфер життя. Питання, однак: у якому напрямі підуть ці зміни.

Відомий американський аналітик-політолог Френсис Фукуяма в статті "Нова епоха" наголошує, що витоки нинішньої світової кризи слід вбачати в краху "рейганівської революції" у капіталістичній економіці (відмова від державного регулювання ринком, мовляв, ринок сам все відрегулює). Ф. Фукуяма вважає, що сьогодні необхідно повністю відкинути три ключові ідеї "рейганоміки". По-перше, причини краху Уолл-Стриту і серйозної рецесії, яка насувається, нерозривно пов'язані з тим, що держава допустила виникнення гігантського, абсолютно не регульованого тіньового фінансового сектору. Розподіл доходів в Америці набув надмірного перекосу на користь багатих.

По-друге, ідеї "рейганоміки", пов'язані з оподаткуванням і державними витратами. "Рейган упроваджував ідею скорочення податків з багатих, - пише Ф. Фукуяма, - що призвело за часів Буша-молодшого до різкого збільшення бюджетного дефіциту і ще більшої диспропорції в розподілі доходів на користь мільярдерів і мільйонерів".

Третя ідея "рейганоміки" стосується зовнішньої політики, що базується на значному зростанні витрат на озброєння. "Найбільша трагедія Дж. Буша полягає в тому, - підкреслює Ф. Фукуяма, - що після 11 вересня він дав себе переконати: застосувавши військову силу на Близькому Сході, він стане новим Черчіллем. Тільки країна, яка вважає себе гегемоном, може проводити такий курс, сподіваючись на успіх. Але ця гегемонія завжди була ілюзією. СІЛА активно підривають існуючі міжнародні структури заради власних зовнішньополітичних завдань".

Отже, проблеми XX століття не втратили актуальності й у XXI столітті, тож перед людством, як і раніше, стоїть завдання їхнього вирішення.