Політологія - Гетьманчук М.П. - 7.4. Нація як суб'єкт політики

За даними ЮНЕСКО, у світі налічують 4 тисячі етносів, з-поміж яких лише 800 досягли етапу нації. Націй, які налічують 10 млн осіб, лише 67. Серед найбільших націй світу — китайці, які становлять 934,0 млн, хіндустанці — 180,5, американці — 172,2, росіяни — 138,6, араби — 133, японці— 115,7 млн тощо. Водночас понад 3 тис. етносів ще не досягли такого етапу розвитку, більшість з них є малочисельними.

До етнонаціональних спільнот належать етнос, етнічна група, народність, нація, національна група. Етноси і нації — це суб'єкти політики за таких умов:

— на етапі боротьби за національну державу або національно-територіальну автономію;

— під час визначення національних пріоритетів у період становлення політичних інститутів;

— у міжнародних відносинах;

— у процесі захисту на державному рівні етнокультурної специфіки національних меншин.

Етнос — давньогрецький термін, що означає "народ", "плем'я". "Етнос" застосовують як науковий термін для означення всіх типів етнічних спільностей, до того ж, давні греки, відрізняючи себе від не греків, саме останніх називали етносами. Етноси є найдавнішими природними людськими спільнотами, котрі виникають задовго до появи класів і держав.

Як і нація, етнос належить до стійких спільнот, що уособлюють горизонтальний поділ окремих суспільств і людства загалом. Однак щодо рівня їх консолідованості та політичної суб'єктності, ці спільноти суттєво відрізняються між собою.

Поняття "етнос" застосовують для означення історичних спільнот різного ступеня консолідації, що належать до однієї культури, але зовсім не обов'язково усвідомлюють себе як політичну єдність. Етноси формуються на основі довготривалого проживання людей на спільній території, інколи — в межах однієї державності (щодо датково сприяє появі та зміцненню спільних рис і формуванню етнічної самосвідомості), у сфері розповсюдження однієї релігії тощо. Під впливом цих, а можливо, і багатьох інших чинників, які нині ще не достатньо досліджені, формується певний культурний тип людей. Вони виробляють певні норми моралі, етики й естетики, що передаються від покоління до покоління (традиція) і сприймаються як "свої", узвичаєні, "нормальні" форми суспільного буття, поклоняються своїм богам або по-своєму інтерпретують світові релігії, користуються спільною мовою або близькими мовними діалектами і більше чи менше усвідомлюють свою відмінність від інших народів, використовуючи антитези на зразок: "ми" — "вони", "свої" — "чужі", "звичне, наше, рідне" — "дивацьке, чуже, далеке".

Нині "етнос" застосовують як науковий термін для означення всіх типів етнічних спільнот, а "народ" набув соціально-політичного і геополітичного значення.

У сучасній науці виокремлюють переважно два трактування етносу:

— певна соціально-історична система (представники етнографічної школи);

— форма існування Homo Sapiens, тобто як природний феномен.

Етнос сформувався в результаті природного розвитку на основі специфічних стереотипів свідомості й поведінки. Є низка інших важливих ознак (мова, культура, територіальна єдність і спільність економічного життя, самоназва (етнонім) тощо), які не обов'язкові для визначення того чи іншого колективу як етносу, бо неприйнятні для всіх випадків етнічної історії. Самоідентифікація з певним етносом — це системний зв'язок між людьми.

Для етносів притаманна спільність поведінкових рис, що передаються від покоління до покоління з допомогою механізму умовно-рефлекторної сигнальної спадковості. Ці риси виробляються у процесі адаптації людей у етнічному та ландшафтному середовищах й утворюють стереотип поведінки етнічної спільноти. Стереотип поведінки є підґрунтям етнічної традиції, яка охоплює культурні й світоглядні засади, форми співжиття і господарства — неповторні за особливостями в кожному етносі.

Отже, немає людей поза етносами. Особа може не знати про своє походження, забути рідну мову (або не знати її зовсім), не мати притаманних для цього етносу релігійних уявлень, але поведінка у колективі — обов'язкова умова її буття. А оскільки характер поведінки визначає етнічну належність, то всі люди причетні до етносфери.

Що ж визначає обличчя етносу, що надає йому стану активної діяльності? З-поміж численних концепцій привертає увагу теорія пасіонарності. Пасіонарність — ознака, яка виникає внаслідок мутації (пасіонарного поштовху) й утворює всередині популяції певну кількість людей, що тяжіють до дії. Ці люди — пасіонарії. Енергія розвитку виникає у певних людей як непереборне внутрішнє прагнення до діяльності для досягнення певної мети. Саме ця сила прискорює еволюцію етносів. Енергія розвитку етносу, або пасіонарність, не може зберігатися на одному рівні. Вона має певні етапи — піднесення, певної інерційності й занепаду. Різні етноси мають різні показники активності. Ця теза має основоположне значення для розуміння своєрідності розвитку етносів у політичному, соціальному та культурному аспектах.

Етнічні процеси — це зміни у складі та способі життя певного етносу або довкола нього і зв'язку з ним, які зумовлюють зміни в його бутті як суб'єкта політичних відносин. Виокремлюють етнотрансформаційні процеси, які зумовлені здебільшого взаємодією етнічних спільнот або їх частин, що спричиняє зміни самосвідомості всього етносу або його частини, внесення деяких його груп до складу інших етносів, або ж припинення існування одного етносу та виникнення інших. Виявами таких процесів можуть бути еміграція великої частини етносу, створення чи розпад великих поліетнічних державних утворень, війни та міжнародні конфлікти.

Загальна ознака динамічного стану будь-якого етносу — здатність нової популяції до так званого "наднапруження", яке виявляється або у перетворенні природи, або у міграціях, теж пов'язаних зі зміною ландшафту на освоюваних територіях, або у підвищеній інтелектуальній, військовій, організаційно-державній, торговельній та іншій діяльностях.

Етнічна група — це частина якогось етносу, котра через різні обставини (зміна кордонів, еміграція, депортація тощо) відірвалася від нього, опинилася в "чужій країні" і, перебуваючи в іншому етнічному середовищі, зберігає свої особливості й часто діє як організована спільнота. Це також група людей, споріднених або бодай наближених за історичним походженням, етногенезом, мовою спілкування, нинішньою або минулою територіями проживання, рисами матеріальної та духовної культури, звичаями й іншими ознаками. У міжнародному праві замість термінів "етнічна група" та "національна група" застосовують термін "національна меншина".

Український етнос складається з тих осіб, котрі, незалежно від країни проживання, вважають себе українцями або особами українського походження. Українці в Україні становлять ядро цього етносу, або українську етнічну націю. Зарубіжні українці чи особи українського походження (американці українського походження, канадські українці тощо) — частина українського етносу, або української етнонаціональної групи. Невеликі групи українців в Україні (бойки, лемки тощо), які мають деякі специфічні риси, зокрема, мовні діалекти, особливі традиції, звичаї тощо, є етнографічними групами.

Народність — це історично сформована мовна, територіальна, економічна і культурна спільність людей, яка передує нації. Вона має ті самі ознаки, що й нація, але відрізняється від неї рівнем економічного й соціального розвитку. Соціальні структури націй і народностей суттєво відрізняються. Народність зазвичай менша за націю. Нації формуються на базі як однієї, так і декількох народностей.

Нині виникає багато питань, пов'язаних із діяльністю національних меншин, проте фундаментальним на рівні правових та політичних відносин залишається проблема термінологічних визначень, що здійснюється доволі непросто. Ось деякі поняття, які ми часто використовуємо та на які натрапляємо у засобах масової інформації, для визначення національних меншин: "національна меншина", "етнічна меншина", "національна група", "етнічна група", "етнонаціональна група", "недомінуюча етнічна група". Чимало цих понять важко перенести на правову основу, але вони доволі часто вживаються в політичній та суспільній лексиці. Тлумачення цих понять у політичній та суспільній лексиці є досить вільним, і часто їх розглядають як синоніми. Однак необхідно з'ясовувати вже раніше встановлені категорії, а також пояснення виникнення нових термінологічних понять, які все частіше застосовують дослідники. Практично в кожній державі, тим паче у процесі становлення національної правової системи, провадяться постійні дискусії довкола визначення різних категорій населення, які належать до національних меншин. У науковій літературі, зокрема в англійській, усе частіше національну меншину замінюють на поняття "недомінуюча етнічна група" (non-dominant ethnic group).

Виокремлюють таку категорію як "корінні народи". Це передусім ті народи, які з давніх-давен проживають на землі предків, мають спільні мову, культуру, релігію, і не мають власної державності (кримські татари, кримчаки, курди).

Сучасна етнонаціональна структура українського суспільства відповідно останнього перепису населення (грудень 2001 р.) є такою. Найчисельнішим є український етнос: титульна нація становить 37,5 млн. Найбільшою національною меншиною є росіяни — 8,3 млн. Вісім національних меншин представлено кількістю від 100 до 500 тис.: білоруси (275 000), молдавани (258 600), кримські татари (248 200), болгари (204 600), угорці (156 600), румуни (151 000), поляки (144 100), євреї (103 600), вісім національних меншин та етнічних груп — кількістю від ЗО до 100 тис.: вірмени (99 900), греки (91 500), татари (73 300), роми (47 600), азербайджанці (45 200), грузини (34 200), німці (33 300), гагаузи (31 900). Решта етнічних груп налічує менше ЗО тис. осіб.

Особливу роль у процесах утворення і функціонування держав відіграють великі людські спільноти — нації. Термін "нація" походить від латинського "natio" ("рід", "плем'я"). Спочатку термін мав дещо зневажливий зміст і, до певної міри, — відповідний соціальний контекст — у Давньому Римі "націями" називали групи чужинців з певного регіону, зазвичай об'єднаних кровними зв'язками, які не мали таких прав, якими були наділені громадяни Риму. У своїх промовах Цицерон називав "націями" віддалені та "варварські" народи. Аналогічний термін існував у грецькій і давньоєврейській мовах. У період Середньовіччя, з розвитком знань про довколишній світ, розвивається етнічне розуміння цього поняття. Досить поширеним слово "нація" у Середні віки було також в університетах, передусім серед студентських спільнот. Студентські "нації" формувалися за принципом спільного географічного походження та мови. Приблизно з кінця ХПІ ст. виникло ще одне значення поняття "нація" — цим терміном об'єднувалися представники того чи іншого спрямування на церковних соборах, до того ж до "нації" входили представники не лише церковних, а й світських кіл певної країни. "Нації" були угрупованнями представників інтелектуальної, теологічної, політичної чи церковної еліти того часу, об'єднаних територіальною ознакою. Отож, термін набував вагомішого змісту, оскільки давав відчуття приналежності до престижної формальної групи, підвищував соціальний статус особистості, яка належала до такої нації.

У XVI—XVII ст. в Англії, а згодом у Франції, внаслідок формування "національних" держав у Європі, розвитку "національних" мов, які замінили латину, і "націоналізації" церков поняття нації пов'язується з такими категоріями, як "громадянство", "держава", означаючи приналежність до певної територіально-політичної спільноти. Д. Дідро, наприклад, у своїй "Енциклопедії" визначав "націю" як велику кількість людей, що живуть на певній території й управляються одним урядом. Етнічне походження при цьому втрачає значення. Ототожнення нації й держави залишається характерним для Західної Європи у XIX—XX ст.

Одним із перших визначень поняття "нація" у новітню епоху (в епоху націоналізму), що стало класичним і згадується майже в усіх загальнотеоретичних працях з проблем нації і націоналізму, вважається праця Ернеста Ренана (1823—1892 pp.) "Що таке нація?". Для французького вченого поняття "нація" належало до сфери суспільної психології, моралі та політики. "Нація" для нього була невід'ємною від почуття спільності, що ґрунтувалося на історичній колективній свідомості. Нація як "духовний принцип" наявний у двох часових вимірах: у минулому й сьогоденні. "Нація, — наголошував Е. Ренан, — це кінцевий результат довготривалої роботи, жертовності й відданості".

Водночас у німецькій мові поняття нації підкреслювало єдність німців, що були розпорошені по різних державах, за такими характеристиками, як спільність мови, культури, традицій.

Найбільше на сучасне розуміння нації вплинули ідеї К. Дойча, Е. Ґелнера, Б. Андерсона і Е. Смітта.

Для соціально-демографічного підходу К. Дойча ("Націоналізм і соціальна комунікація", 1966 р.) притаманне функціональне визначення нації як групи, у межах якої рівень комунікативної активності значно вищий, ніж за її межами.

Е. Ґелнер ("Нації і націоналізм", 1983 р.) вважав, що нація є результатом потреби сучасного суспільства в культурній гомогенності, зумовленій розвитком індустріального виробництва. Становлення нації безпосередньо пов'язане з поширенням загальної освіти і засобів масової інформації. Нації, за Е. Ґелнером, — цілеспрямовано створювані спільноти. Провідна роль у цьому процесі належить інтелігенції.

Водночас, Е. Смітт ("Походження націй", 1989 p.), навпаки, налогошує на тому, що сучасні нації, органічно пов'язані з доіндустріальними спільнотами, є етніями. За Сміттом, уся їх розмаїтість може бути зведена до двох типів: аристократичного і народного. Нації, що виникають на базі першого типу етній, створюються бюрократичною інкорпорацією нижчих соціальних груп у межах однієї держави. Вагому роль у формуванні нації з народних етній відіграє інтелігенція, що бореться за збереження етнічних традицій.

Отже, до XII—ХПІ ст. термін "нація" застосовували переважно щодо етнічних спільнот. Протягом XVI—XVII ст. цей термін усе відчутніше набуває політичного змісту. Нація ототожнюється з державою, її територією й усім населенням, котре на ній проживає, незалежно від етнічного походження, культури чи віросповідання. Як пише П. Уайт, слово "нація" знаходило більше розуміння і підтримку серед народу, ніж слово "держава". Особливої популярності цей термін набув після Великої Французької революції, після чого застосовується у значенні політичної, а не етнічної спільноти, хоча завжди залишається важливим елемент етнічності (мова, культура, звичаї тощо).

Нація уособлює горизонтальну диференціацію людства, відображаючи розмаїття його етнопсихологічних, культурно-історичних і соціально-політичних форм у нові часи. Розглядаючи націю як колективну дійову особу історії й політичного життя, важливо знати, як вона виникла, розуміти особливості її генези. Генеза вказує на витоки "політичності" цієї спільноти, визначає специфічні риси національної свідомості та її найсуттєвішої складової — національної ідеї. Водночас визначення суті нації як історичної спільноти та шляхів Ті формування є одним із найскладніших і найдискусійніших питань теорії нації.

Нації вступають у політичний процес як його суб'єкти задля задоволення своїх соціально-культурних потреб, а також політичних та економічних інтересів, рівноправності на арені політичних та економічних змагань. Суб'єктами політики на внутрішньополітичному рівні можуть також бути частини націй чи етносів, що через певні причини опинилися в іншому етнічному середовищі — національні групи та меншини.

Для визначення поняття "нація" використовують три основних підходи.

1. Духовно-психологічний прагне розглядати націю поза системою суспільних зв'язків. Деякі ідеалістичні концепції трактують "національний дух" як провідний, а іноді й як єдину ознаку нації. Інші розглядають націю як "психологічне поняття", безсвідому психологічну спільність, або спільність, засновану на "голосі крові". Є й така думка, згідно з якою нація — спільність долі, спілка людей, що однаково мислять і об'єднані спільністю характеру.

2. Політичний підхід розглядає націю в державно-правовому аспекті без урахування палітри суспільних відносин. Етатистські концепції нації відмовляють народам, які не утвердили, через різні причини, своєї національної державності називатися націями.

3. Історичний — визначає націю на підставі залучення широкої групи соціальних чинників, де вагомим є народження усталених економічних, торговельних зв'язків у минулому, коли розвиток товарного виробництва призвів до суттєвих зрушень в економічному, соціально-політичному і духовному житті.

Відповідно є багато визначень нації:

— французькі політологи вважали, що нація — це насамперед спільність історичної долі;

— марксисти вважали, що нація — історично сформована стійка спільність людей, котра виникла на основі спільності мови, території, економічного життя та психологічного складу, що виявляється у спільності культури;

— американський енциклопедичний словник Вебстера визначає націю як історичну спільність людей, яка має такі спільні риси: територію, економічне життя, окрему культуру і мову. Словник визначає націю і як політичну спільність — нація є народом, що проживає на єдиній території, об'єднаній спільним урядом, країною, державою;

— концепція нації Е. Смітта ґрунтується на наявності національної держави на певній території або за наявності змагання за неї, а найважливішими рисами національної ідентичності, за Сміттом, є: історична територія, або рідний край; спільні міфи та історична пам'ять; спільна масова, громадська культура; єдині юридичні права та обов'язки для всіх членів; спільна економіка з можливістю пересуватись у межах національної території.

Ж. Боден (1520—1595 pp.) започаткував поділ народів на "здатних до політичного життя" і, відповідно, — "не здатних". Загалом упродовж XVI— ХУШ ст. термін "нація" все більше набуває політичного змісту. Нація дедалі більше ототожнюється з державою, її територією й усім населенням, котре на ній проживає, незалежно від етнічного походження, культури, віросповідання.

Серед великого розмаїття теоретичних підходів до розуміння суті націй, передумов і способів їх формування, можна віднайти чимало такого, що об'єднує сучасних дослідників. Зокрема, більшість із них погоджуються, що нації належать до модерних, тобто таких, що виникли в нові часи, утворень, їм передували (а до певної міри і нині співіснують з ними) інші види спільнот: племена і племінні об'єднання та сформовані на їх базі етноси. Зрештою, і сама нація, згідно з етнічним та етнополітичним підходами, є етносом на певному етапі його розвитку й зрілості.

Процес націогенези (виникнення націй), згідно з етнічно-політичним підходом, полягає в тому, що етноси, як попередники націй, проходять певні етапи розвитку, культурного і політичного дозрівання: від згуртування споріднених племен у ширші етнокультурні об'єднання й аж до перетворення цих об'єднань у самосвідомі спільноти, що творять або прагнуть утворити держави. їхня суспільна свідомість поступово "політизується", вони стають учасниками політичного процесу і трансформуються в нації.

Добрим прикладом ранньої політизації етносу та його руху до перетворення в національну спільноту є період козацьких війн (кінець XVI—XVII ст.) на Україні. Повстання і національно-визвольна війна під проводом Б. Хмельницького 1648—1654 pp. засвідчили, що український народ усвідомлював не лише свою етнічну, а й, почасти, соціально-політичну окремішність. Стаючи політичною спільнотою, він прагнув зберегти власні досягнення у сфері суспільно-політичної творчості, відвоювати незалежність відповідно до принципу "один народ — один політичний устрій". Саме це й дало підстави П. Меріме назвати Б. Хмельницького першим винахідником націоналізму в Європі. Період козацьких війн характеризувався прискоренням процесу націотворення, в разі успішного завершення якого українська нація могла б сформуватися досить рано. Проте згодом цей процес було призупинено через внутрішні та зовнішні причини, й остаточно нація сформувалася лише наприкінці XIX — початку XX ст. Її ж етнічне коріння сягає, очевидно, VI—VII ст., а можливо, й більш ранніх часів, а завершення етногенезу (формування українського етносу) припадає на другу половину XII ст.

Формування націй, яке з XVIII ст. відбувається скрізь, минає під вирішальним впливом процесів, які в західній науці отримали назву модернізації. Це сукупність змін у всіх сферах суспільного життя — системі виробництва, соціальній структурі, системах комунікацій, освіти і культури, які супроводжують перехід від феодалізму до капіталізму і від деспотичних до демократичних форм правління. Модернізація була і є соціальним підґрунтям націогенези, її основним, найзагальніше сформульованим чинником. Як вважає один із відомих дослідників національних проблем Ернест Геллнер, функціонування модернізованого суспільства вимагає більшої культурної гомогенності, і у відповідь на цей його запит формуються нові утворення — нації. Нація водночас є продуктом і знаряддям модернізації, а також, як вказує Р. Шпорлюк, спільнотою (етносом), яка пристосовується до виживання в умовах модернізму. Отже, нація — це сучасна політична і соціальна спільнота, що базується на культурі, має етнічні витоки і модерний зміст.

У феодальні часи становий поділ суспільства був настільки глибоким, що не давав змоги народу сконсолідуватись у цілісність, яка могла б усвідомлювати себе дійовою особою історії та політики. Мобільність усередині соціальних станів різної етнічної приналежності була, за загальним правилом, більшою, ніж між станами у межах етносу. Держави створювалися за династійним принципом, і саме династії мали право об'єднувати та роз'єднувати етноси, і це їхнє право зрідка ставила під сумнів суспільна свідомість. Лише з настанням нових часів, зокрема в період Французької та Американської революцій кінця XVIH ст., усвідомили, що справжнім сувереном у державі є не монарх, що належить до тієї чи іншої династії, а народ (нація): сукупність усіх станів, між якими усунено правові перешкоди, скасовано привілеї та обмеження прав. Усіх людей визнано вільними й рівними у правах, такими, що мають власні інтереси й здатні їх захищати незалежно від держави. Внаслідок цих змін народи стали по-іншому сприймати самих себе. Якщо раніше їх самоідентифікація здійснювалася через відповідь на запитання: "чиї ми?", то тепер основними стали питання: "хто ми?", "що нас об'єднує", "чим ми відрізняємося від інших народів?" тощо.

Отже, усвідомлення етносом своїх інтересів, прагнення захищати їх політичними методами і за допомогою такого політичного інституту як держава вказує на його перехід у нову стадію розвитку — національну.

Уже в час свого утвердження поняття нації мало два виміри:

— внутрішній (соціально-політичний), що виник унаслідок усвідомлення антитези "народ — правителі" і втілився в ідеях народного суверенітету й рівноправності всіх людей, що становлять громадянське суспільство і націю;

— зовнішній (етно- або культурно-політичний) пов'язаний із розумінням окремішності й культурної гомогенності цього народу та його права творити власну державу, визначати її кордони і налагоджувати стосунки з іншими народами.

Науковці виокремлюють декілька теорій нації, зокрема, це:

1) етнічна теорія нації (найбільший внесок у розвиток цієї теорії зробили такі вчені як Г. Нільссон, М. Новак, Е. Смітт). Нація розглядається як велика політизована етнічна група, яка характеризується спільною культурою та спільним уявним походженням;

2) історико-економічна теорія нації — теорія, пов'язана з класиками марксизму-ленінізму; нація розглядається як національна класова спільнота, продукт суспільного розвитку, один із важливих чинників суспільного прогресу;

3) культурологічна теорія нації, засновник Карл Реннер. Нація — це передусім культурне співтовариство, ґрунтується на засадах спільної культури, особливо мови;

4) політична теорія нації — сформувалася на початку ХУП ст. Одним із її засновників вважають Г. Гроція. Ця теорія пояснює націю як політичну спільноту, котра має власну державу або прагне реалізувати своє право на самовизначення;

5) психологічна теорія нації — одна з перших та найпоширеніших. Засновники цієї теорії — Дж. Віко, І. Кант, Ф. Шелінг, Г. Гегель, Е. Ренан, Ю. Липа тощо, які розглядали націю як "дух народу", люди, об'єднані національною волею, національною свідомістю.

Ще політичнішого характеру набула теорія нації у Північній Америці, оскільки формувалася за політично-територіальним принципом. У США було застосовано політику так званого "плавильного котла", яка відіграла свою конструктивну роль у становленні американської політичної нації. Згідно з нею, у США немає територіально-адміністративних одиниць за етнічною ознакою, а етнокультурні особливості об'єднують людей на культурній основі.

Саме таке "етатичне" (від франц. etat — держава) тлумачення нації найпоширеніше нині у країнах Заходу, де порівняно рано сформувалися національні держави. Становлення націй як історичних спільнот тут було пов'язане з розвитком ринкових відносин, унаслідок чого формувалося громадянське суспільство, котре, власне, і є нацією. Її природа полягає у подоланні етнічної виокремленості людей, залученні їх до широкої системи соціальних та культурних взаємин. Окрім того, основою національної ідентичності є територіальний принцип та громадянські права, а не "народна культура".

Нація — це наслідок консолідації різних субетнічних груп, що мешкають на певній території, довкола певного, зазвичай найчисленнішого етносу, наслідок усвідомлення їхньої окремішності, політичного, економічного, а іноді й військового конституювання у світі соціальних взаємозв'язків з іншими народами, конституювання своєї особливості у всезагальному, загальнолюдському.

В Україні ми прагнемо створити політичну націю. Саме тому нам видається найбільш прийнятним таке розуміння політичної нації: вважається, що коли суспільство і держава стають відповідними один одному, тоді вони створюють політичну націю. Якщо вони не здатні цього зробити, то у частини населення виникає бажання створення іншої держави. Якщо концепція нації ґрунтується на соціальних критеріях і розвиток суспільства вступає у протиріччя з державою, певна етнічна спільнота намагається створити власну державу. Тобто політична нація має охоплювати всіх громадян певної держави, попри їхні відмінності.

Варто відзначити, що у XX ст. виникла ще одна цікава концепція нації, яка, вочевидь, буде актуальною впродовж наступних десятиліть. Ідеться про висунення деякими західними вченими під впливом інтеграційних процесів у Європі ідеї про появу націй нового типу, а саме "мультинаціональних" націй, зокрема європейської. Започаткував таку концепцію відомий іспанський учений X. Ортега-і-Гассет (1883—1955 pp.).

Важливою ознакою нації доцільно вважати національну самосвідомість, тобто усвідомлення нацією, певною спільнотою або людиною своєї належності до нації, спільності історичної долі її представників, неповторності характеру, темпераменту, менталітету, психології, культури. Національна самосвідомість пов'язана з самоідентифікацією нації. Тут важлива не лише етнічна самосвідомість, що полягає в усвідомленні етносом себе як спільноти на основі характерологічних рис та протиставлення "ми — вони", а й державна, політична, зазвичай поліетнічна самоідентифікація на основі осягнення національної ідеї та усвідомлення національних інтересів, цінностей, історичної долі. Звідси — прагнення нації зберегти ці особливості, не піддатися асиміляції, розвивати національну мову, традиції, звичаї, певні релігійні вірування тощо. Звідси й прагнення до національно-культурної та національно-територіальної автономії, до економічного та політичного суверенітету, до створення національного громадянського суспільства і держави.

Усі ці та інші справедливі вимоги втілено в національній ідеї, яка зумовлює теоретичні, ідеологічні засади національної свідомості. Національна ідея має відповідати сучасним національним та світовим процесам, бути внесеною в них, достатньо скорегованою. Також національна ідея має відображати та втілювати національні інтереси, мету та пріоритети нації.

Національна свідомість — це усвідомлення нацією, людиною або певною спільнотою своєї приналежності до нації, спільної історичної долі її представників, своєрідності дії геополітичних, соціопсихічних, історичних чинників, неповторності характеру, темпераменту, менталітету, психології, культури. Національна свідомість передбачає розвиток особливого роду почуттів, таких як національні почуття, почуття причетності до долі свого народу і своєї країни, любові до національної Батьківщини, національної культури і мови, почуття національної гордості, готовності й волі до досягнення національної мети. Національна свідомість має різні рівні функціонування, зокрема, буденний, теоретичний та політико-державний. -

Найбільш стійкими та інтегруючими елементами національної свідомості є звичаї і традиції, в яких закодовано соціальну пам'ять народу і які виступають нормативами його діяльності, передаючись із покоління в покоління. Ще ширшим щодо національної свідомості визначають поняття "свідомість нації". У ньому фіксуються не лише національні прогресивні ідеї та досягнення культури, а й реакційні міфи, забобони, стереотипи тощо.

Різні етноси мають різні показники рівня активності. Розвиток етносів не збігається зі зміною суспільно-економічних формацій. Водночас є певні фази, етапи, періоди функціонування етнічних спільнот, які зумовлені також соціально-економічними чинниками, легітимізацією конкретних територіальних, державотворчих, культурних змін і перетворень. Традиційно ступені "зрілості" пов'язують з утворенням певних етнічних спільнот — племені, народу, нації.

Під час етнічних процесів під впливом природних умов, особливосте^ господарської діяльності та інших чинників формуються специфічні для конкретної етнічної групи спільні риси матеріальної та духовної культури, етнічна самосвідомість. Зовнішнім виявом цієї самосвідомості є спільна родова назва цієї групи — етнонім. З метою захисту свого існування, подальшого розвитку етнічні групи прагнуть до конституювання у свою соціально-територіальну організацію — в національну державу. Етногенез (походження народів) охоплює як початкові етапи виникнення якогось народу, так і подальше формування його етнографічних, лінгвістичних і антропологічних особливостей.

Виокремлюють чотири етапи розвитку націй:

1. Міжетнічна сумісність, типова для індустріально-виробничих суспільств, так званий первісний процес внутрішньонаціонального обміну, коли утворюється ядро нації з тих етнічних спільнот, які безпосередньо беруть участь в індустріально-виробничому обміні.

2. Перехідний, кризовий період, оскільки нова спільнота безупину залучається у другий етап міжетнічної сумісності, коли зростає процес первісного внутрішньонаціонального користування ролями, набутими на початку шляху. На цьому етапі індустріально-виробничі суспільства стають індустріально- споживчими.

3. Вторинний процес внутрішньонаціонального обміну, коли міжетнічна, тепер уже власне національна, сумісність стабільна і вимагає відповідних зрілих, формалізованих відносин — більш бюрократичних, природних для діяльності стабільних соціальних груп і сталих видів поділу праці й споживання.

4. Етап міжетнічної сумісності національного типу, який характеризується рівновагою, відносинами діалогу між основною масою етнічних груп, що беруть участь у націотворчому процесі.

Деякі політологи вважають, що нація формується на етнічній основі, і що цей процес має три етапи:

— академічний, коли певна етнічна група збирає та публікує народні пісні, легенди, прислів'я, досліджує історію, звичаї та вірування, укладає словники;

— культурний, коли відбувається становлення літературної національної мови, функціонування її в освітніх закладах, розвиток преси, вживання мови в науці, технічній літературі, у політиці, суспільному житті, побуті освічених людей;

— політичний, коли нація, об'єднана спільною мовою, прагне державного самовизначення, незалежності, суверенізації.

Національний суверенітет — це сукупність суверенних прав нації на вільний вибір соціально-економічного та політичного ладу, на цілісну національну територію, економічну незалежність, на розвиток її мови та культури, на повагу національної гордості та гідності.

Національний суверенітет — це повновладдя нації, володіння реальною можливістю розпоряджатися своєю долею. Об'єктивною передумовою суверенітету нації, її повновладдя виступають національні інтереси, мета та завдання, що виникають перед нею в певній ситуації. У суверенітеті нація знаходить правовий захист, свободу національного розвитку та національну незалежність. Національне відродження — це перетворення етносу в націю, вихід на арену політичного життя. Національне відродження також передбачає відновлення нацією втрачених позицій в економічній, духовній та політичній сферах, а також модернізацію усіх сфер життя.

Сучасні правові та міжнародні норми визначають за націями право на самовизначення і утворення незалежних держав.

Принцип самовизначення нації означає самостійне вирішення нацією своєї долі через відокремлення від інших народів і утворення власної держави, або ж, навпаки, через об'єднання з іншими державами чи входження, на підставі вільного самовиявлення, до складу будь-якої іншої держави. Цей принцип містить право самостійно, без будь-якого втручання ззовні, визначати форму своєї державності, впроваджувати самоврядування тощо. До політичної практики принцип самовизначення націй увійшов наприкінці XVIII ст., а офіційне визнання принципу самовизначення народів пов'язують із періодом завершення Першої світової війти та утворення Ліги націй. Найпоширенішою формою національного самовизначення є утворення самостійних національних держав. Форма політичного самовизначення нації визначається різними чинниками, зокрема, економічним та культурним потенціалом нації, умовами державотворення, цілісністю нації, рівнем політичної свідомості тощо.

Національне відродження — це політизація свідомості етносів, перетворення їх у більш консолідовані та політичні активні спільноти нації, прагнення до здобуття суверенітету і творення власних держав. Характер національного відродження значною мірою залежить від того, яких саме народів він стосується: тих, де нація виникає вперше, чи тих, де процеси національної консолідації відновлюються, а нація переходить на вищий рівень розвитку. Національне відродження — це, перш за все, модернізація нації, оновлення усіх сфер її життєдіяльності. Разом з тим, національне відродження охоплює відновлення національних традицій, повернення до джерел.

Процес суверенізації народу України розпочався 1991 р. Здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, 24 серпня 1991 р. Верховна Рада урочисто проголосила незалежність України та створення самостійної унітарної держави — України. її територія неподільна і недоторканна. Чинниками є винятково Конституція і закони України, здійснюються захист та охорона національної державності українського народу. Україна самостійна у вирішенні питань свого державного життя, здійснює верховенство на всій своїй території, самостійно визначає економічний статус і закріплює його в законах. Стосунки України з іншими державами будуються на основі договорів, укладених на засадах рівно