Політологія - Гетьманчук М.П. - 8.2. Політичне лідерство: теорії, концепції, механізм рекрутування

Лідерство є іманентне природі людини та наявне в усіх спільнотах. Воно є сталою формою взаємодії людей, засобом вирішення громадських проблем.


Політичне лідерство — один із різновидів лідерства. Політичний лідер є символом певної спільноти, це особа, здатна реалізувати інтереси спільноти за допомогою влади, що дається йому цією спільнотою, політичних інтересів, організовувати та спрямовувати їхню активність, згуртувати довкола себе групу прихильників та повести їх за собою.

Термін "лідер" походить від англ. leader — ведучий, керівник, провідник, глава тощо. У сучасній політичній науці є різноманітні визначення поняття "політичне лідерство", зокрема:

— це влада, яку здійснюють один чи кілька індивідів з метою пробудження членів суспільства, нації до дій;

— це стосунки між людьми у процесі спільної діяльності, за якої одна сторона забезпечує перевагу своєї волі над іншими;

— це постійний легітимний вплив владних осіб на суспільство, організацію чи групу.

При цьому прийнято виділяти такі ознаки політичного лідерства:

— лідерство передбачає постійний вплив на навколишніх;

— політичний вплив має бути всезагальним і стосуватися всіх членів керованої спільноти;

— лідерство закріплюють певні норми, правила, привілеї, повноваження.

Політичне лідерство має формальний і неформальний аспекти. Формальний аспект лідерства пов'язаний із керівним місцем людини у суспільній ієрархії, з високою посадою, статусом, владою. Неформальний аспект лідерства полягає в особистих вроджених якостях людини, її здатності виконувати роль лідера.

Проблема політичного лідерства має давню історію. Ще в епоху античності лідером вважали особу, здатну творити історію. Певна суспільна ситуація вимагала свого лідера, вождя. Кожного історичного періоду виникали теорії, які визначали певний тип, образ та завдання лідера.

В епоху Відродження свою теорію політичного лідера створив італієць Н. Макіавеллі. Він вважав, що всі люди різні, але в масі своїй мають однакові звички і більше схильні до поганого, ніж до доброго. В основі людської природи — інтерес, або жадоба влади й наживи. Політичний лідер — це володар, який використовує будь-які засоби для наведення громадського ладу й збереження свого панування. Щодо рис лідера, то йому потрібно вдаватися до великих, віртуозних шахрайств, зради, які вимагають мужності, особистого впливу й авторитету.

Свою теорію надлюдини запропонував німецький мислитель Ф. Ніцше (1844—1900 рр.). Лідер, за його концепцією, — вищий біологічний тип людини, який ігнорує установлені мораль, культуру, політичні цінності. Сучасників Ніцше вважав утраченим поколінням, його герої — це герої майбутнього. Треба допомогти собі позбутися повсякденності, бути вищим за неї, щоб стати особою, здатною володіти й керувати. Це своєрідна концепція самовиховання, знищення в собі раба. Як спрощений, вульгаризований підхід до концепції, Ніцше застосував фашизм, що призвело до спотвореного сприйняття філософії німецького вченого, наклало на неї тавро людиноненависницької теорії.

К. Маркс (1848—1883 pp.) визначав лідера як особу, що має ряд певних особистих якостей (уміння, знання, авторитет, організаторський талант) та виражає інтереси й волю певного класу, зокрема пролетаріату. За марксистською концепцією лідерства, особистість може відіграти певну позитивну роль в історичному процесі за підтримки класів і широких верств населення, а також за сприятливих політичних умов.

Існує низка концепцій, які обґрунтовують природу політичного лідерства:

1. Теорія рис — пояснює феномен політичного лідерства наявністю видатних рис у людини, а саме: розуму, компетентності, організаційних здібностей тощо (Е. Богардус).

2. Ситуативна теорія — трактує лідера як продукт ситуації. Причина лідерства полягає не в індивідові та притаманних йому рисах, а в ролі, яку лідер має виконувати за конкретної ситуації (Ф. Фідлер).

3. Концепція послідовників — розкриває лідерство через взаємовідносини між лідером та його послідовниками, через вплив останніх на політичного лідера.

4. Психологічна концепція — в основі лідерства — прагнення людини перебороти певні комплекси і табу, досягти більшого, ніж вона має або може. Ця риса є в творчості, мистецтві та політиці.

У політологічному аспекті політичне лідерство — це суспільно-політичний процес, за якого одна, а іноді кілька осіб беруть на себе і виконують роль глави, керівника, провідника певної соціальної групи, громадсько-політичної організації чи руху, держави або суспільства загалом.

Залежно від стилю керівництва й політичної системи, де діє лідер, вирізняють типи:

— диктаторський, за якого лідер прагне досягти мети, спираючись на страх покарання;

— демократичний тип лідера, який підтримує дух співпраці, співучасті у вирішенні питань;

— автократичний, який повинен мати високі професійні й особисті якості, аби перемогти опонентів;

— плутократичний (часто це лідери "тіньової" економіки).

Відповідно до способу набуття та реалізації, легітимації влади, М. Вебер поділив політичних лідерів на такі основні типи:

— традиційні (вожді племен, монархи тощо), авторитет яких базується на традиціях, звичаях, часто освячується релігією;

— раціонально-легальні, які стають керівниками через загальноприйняті в суспільстві шляхи, внаслідок наполегливої праці, яка дозволила їм завоювати довіру електорату, в процесі якої вони довели здатність управляти. Такий тип лідерства характерний для спокійних періодів розвитку суспільства, коли основною цінністю для нього стає стабілізація політичної системи, використання закладених у ній можливостей;

— харизматичні, що наділені, на думку мас, особливими надприродними здібностями, покликані до політичного життя вищими силами. Оптимальний момент для появи харизматичного лідера — ситуація глибокої системної соціальної кризи. У цей час суспільство, яке перебуває в стані аномії, переживає розчарування не лише в організаційній структурі політичного процесу, ідеології, яка забезпечує її функціонування, а й у лідерах, котрі її уособлюють. Воно готове до радикальних змін і прагне лідерів, що запропонують йому нові ідеї, покажуть нові* перспективи розвитку, поставлять якісно інші цілі. Суспільство в такі миті прагне чину, а не раціонального осмислення шляхів розвитку. Знищивши старих ідолів, воно знаходить для себе нових. Ними і стають лідери харизматичного типу — "сильні особистості без страху і сумнівів", які не лише абсолютно переконані в правоті своїх ідей, а й здатні переконати маси, повести їх за собою.

В основі першого типу лідерства — звичка, другий має раціональні корені, а останній базується переважно на емоціях. Лідери всіх типів мають як сильні, так і слабкі сторони, що необхідно враховувати громадянам при їх виборі, спілкуванні з ними. Класифікація М. Вебера є дещо спрощеною. Насправді у кожного політичного лідера поєднуються елементи всіх трьох типів, хоча один із них зазвичай переважає. У сучасній політології, залежно від завдань, які висувають дослідники, та обраних ними критеріїв оцінки, використовують й інші класифікації лідерства. Критерії класифікації політичних лідерів подано у табл. 8.4.

Таблиця 8.4. Критерії класифікації політичних лідерів

Критерії класифікації

Політичні лідери

1

2

За способом утвердження лідерства у групах і організаціях

формальні неформальні

За способом легітимізації влади лідера у суспільстві

традиційні раціонально-легальні

За стилем керівництва та управління

харизматичні ліберальні авторитарні демократичні

За іміджем і ролевим призначенням лідера

лідер-прапороносець лідер-слуга лідер-торговець лідер-пожежник лідер-актор (демагог)

За стилем політичної поведінки

параноїдальний демонстративний депресивний шизоїдний

За ставленням до політичної системи

функціональний дисфункціональний нонконформістський конформістський

За масштабами лідерства

загальнонаціональний певного класу соціальних груп, верств

Лідери всіх типів, виходячи із об'єктивних завдань, які перед ними ставить суспільство, мають виконувати такі функції:

— виявлення та формування політичних інтересів своїх прихильників, їх репрезентація. Варто зауважити, що видатні політичні лідери здатні не лише виявити дійсні інтереси груп, які вони репрезентують, позбавити їх ілюзій, уявних інтересів, а й суттєво змінювати систему політичних інтересів своїх прихильників, подаючи їм нові ідеї, знаходячи нетрадиційні шляхи їх реалізації. Проте захоплення харизматичних лідерів власними ідеями, їх прагнення впливати на формування системи інтересів первинних суб'єктів політики може мати й трагічні наслідки для суспільства;

— організація та мобілізація своїх прихильників на політичну боротьбу. Політичний лідер має ставити реалістичні цілі, володіти наукою та мистецтвом прийняття стратегічних і тактичних рішень. Для лідерів загальнонаціонального масштабу важливою є здатність до узгодження інтересів супротивних груп, пошуків компромісу та шляхів утвердження загальнонаціональної згоди, тобто інтеграції всього суспільства, його орієнтації на досягнення спільних цілей;

— соціального арбітражу та патронажу, яка виявляється у захисті мас від посягання на їхні природні права, підтриманні порядку та законності, недопущенні неконвенційних форм політичної активності;

— забезпечення зв'язку між владою та масами, і, натомість, упередження відчуження громадян від владних структур, орієнтації громадян на активні форми політичної поведінки, що забезпечує розумну відкритість у прийнятті політичних рішень, дотримання суверенітету особистості, чим сприяє легітимації та стабілізації політичної системи суспільства загалом.

Соціальна значущість політичного лідера безпосередньо залежить від рівня політичної культури та активності громадян. Високий ступінь розвитку в суспільстві політичної культури, яка базується на демократичних традиціях, дозволяє його громадянам не лише обирати тих політичних лідерів, які здатні ефективно управляти ними, а й сприяти розвитку їх власних громадянських рис, реалізації всієї системи їх інтересів, самореалізації особистості у сфері політики.

Ще однією важливою проблемою політичного лідерства є аналіз систем рекрутування політичних лідерів, які застосовуються в різних країнах, за умов різного політичного режиму.

Виділяють дві основні системи рекрутування політичних лідерів:

Антрепренерська система — є відкритою, лідером може стати будь-який представник суспільства завдяки особистим якостям. Система характеризується високим рівнем конкурентності та відвертим суперництвом. Притаманна зазвичай для демократичних країн.

Система гільдій — закрита система, за якої лідером може стати лише представник політичної еліти; тут ускладнюється або й унеможливлюється прихід до влади людей з "низів", незважаючи на наявність у них відповідних рис. Система гільдій має відкриту тенденцію до утримання статус-кво у політичному устрої суспільства, а отже, її найчастіше застосовують недемократичні режими.

Запитання для самоконтролю

1. Чи не суперечать концепції панування політичних еліт ідеям і принципам демократії?

2. Які Ви можете назвати особливості функціонування та шляхи формування політичних еліт у демократичному і тоталітарному суспільствах?

3. Які існують сучасні теорії походження еліт?

4. Існування яких аспектів політичного лідерства Ви можете назвати?

5. Чим відрізняються системи рекрутування політичних лідерів у демократичних і недемократичних суспільствах?

6. Яку типологію політичного лідерства Ви можете назвати?


Розділ 9 ДЕРЖАВА ТА ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО
9.1. Держава як політична організація суспільства: сутність, походження та функції
9.2. Форми держави
9.3. Правова держава і громадянське суспільство
Розділ 10 ФОРМИ ПРАВЛІННЯ В СУЧАСНИХ ДЕМОКРАТИЧНИХ ДЕРЖАВАХ
10.1. Демократія як ідеал і політична дійсність
10.2. Основні ознаки демократичного політичного режиму
10.3. Типологія демократичних режимів (моделі демократії)
10.4. Форми демократичного правління
10.5. Сучасні концепції демократії
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2020
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru