Політологія - Гетьманчук М.П. - 17.1. Сутність правової політики

17.1.Сутність правової політики

17.2.Суб'єкти й основні форми реалізації правової політики

17.1. Сутність правової політики

Перейшовши на шлях розвитку та становлення суверенної, правової, соціальної демократичної держави, формування громадянського суспільства, орієнтуючись на окреслені світовою спільнотою демократичні та гуманітарні за змістом і спрямованістю, міжнародні стандарти, Україна поставила перед собою завдання — вироблення та впровадження єдиної цілеспрямованої загальнонаціональної правової політики. Як своєрідний суспільний феномен, правова політика виникає в суспільстві лише за умови розвитку суспільства демократичним, правовим шляхом. За часи тоталітарного політичного режиму навіть не йшлося про вказане явище, оскільки і держава, і державна політика ґрунтувалися переважно на принципі права сили, відкидаючи принципи сили права. І влада, і народ не знали поваги не лише до права, а й до держави й закону, яких просто боялися.

В умовах незалежної України правова політика є сучасним важливим компонентом процесів демократичної трансформації суспільних відносин узагалі та формування і функціонування ефективної правової системи суспільства зокрема. Від правового хаосу політика страждає не менше, ніж право від свавільної політики. Будь-яка розумна політика має бути правовою — у тому сенсі, що призначена відповідати законам, юридичним нормам, незмінно перебувати у правовому полі, відповідати ідеям прав людини.

Поняття "правова політика" в науковій літературі не має однозначного визначення. Одні розглядають її як діяльність держави та інших політичних інститутів, спрямовану на створення ефективного механізму дії права, цивілізоване використання юридичних засобів у досягненні правових цілей (забезпечення прав і свобод, формування правової держави, змінення законності і правопорядку тощо). Для інших правова політика є комплексом ідей, заходів, завдань, програм, установлень, що реалізуються у сферах дії права і через право. Йдеться про сфери відносин зв'язків, інтересів, що охоплюються поняттям "правовий простір" та об'єктивно потребують регулятивного опосередкування (упорядкування) з боку публічної влади.

Поняття "правова політика" може бути визначено у двох аспектах — об'єктивному й суб'єктивному. В об'єктивному аспекті правову політику розглядають як сферу суспільних відносин, котрі не залежать від волі конкретних суб'єктів. У суб'єктивному — правова політика є сукупністю вольових установ та чинників поведінки, які зумовлюють справедливість і результативність конкретних суб'єктів політико-правових відносин влади і підпорядкування.

Стосовно філософсько-правового змісту політики права, вбачають дві протилежні концепції правової політики. Щодо однієї концепції, правову політику розглядають як своєрідну технологію соціального управління, або форму соціальної інженерії, і в цьому сенсі вона втілює сутність влади. Друга модель правової політики узгоджується з вимогами сучасного постіндустріального суспільства, розглядає право як діалог між суб'єктами правовідносин, насамперед між інститутами влади і громадянського суспільства.

Як суспільний феномен, правову політику розглядають і в широкому, і в вузькому розумінні. У вузькому розумінні — це вироблення й реалізація політики та стратегії в галузі створення та застосування права на загальних засадах гуманізму. У широкому — це діяльність насамперед державних і муніципальних органів, громадських об'єднань, окремих громадян, що охоплює систему ідей, цілей, заходів та способів, які забезпечують функціонування й відтворення правового механізму, спрямована на реалізацію інтересів, прав і свобод особи у взаємодії з її обов'язками.

Сучасна інтерпретація змісту правової політики не може обмежуватися лише вузьким, прикладним підходом, який полягає лише в утилітарних завданнях оцінки адекватності чинного законодавства і подальшого вдосконалення юридичної системи держави. За сутністю й соціальними цілями правова політика є особливим і необхідним компонентом державної політики, засобом юридичної легітимації, закріплення й забезпечення політичного курсу країни, санкціонованого волею народу і його політичних лідерів, що відбувається у діяльності владних структур.

Види державної політики — різноманітні. Наприклад, економічна політика, культурна, соціальна, національна, науково-технічна, фінансова. Правова політика, безперечно, є одним із видів політики. Право, так чи інакше, оформляє, закріплює всі види державної політики, проте має особливості та зміст, правова політика визначає правовий розвиток країни. Водночас вона є засобом акумуляції та провідником різноманітних соціальних інтересів, потреб, прагнень (економічних, політичних, соціальних, культурних тощо). Узагальнюючи різні галузі людської діяльності, вона синтезує їх у юридичних нормах та інститутах, наприклад, інститутах прав людини, виборах, парламентаризмі тощо, або кодексах — цивільному, кримінальному, податковому, митному, процесуальному. Саме звідси виникли змішані по суті та нерозривні поняття — "економічні закони", "соціальне законодавство", трудове, адміністративне, податкове право тощо. Отже, правова політика тісно пов'язана з усіма іншими різновидами політики й тяжіє до охоплення всього розмаїття громадських стосунків.

Розглядаючи інститут правової політики демократичної, правової держави, необхідно виокремити такі стрижневі принципи: соціальну обумовленість; наукову обґрунтованість; усталеність і передбачуваність; легітимність та демократичний характер; моральність і гуманність; справедливість та гласність; поєднання інтересів особи й держави; пріоритетність прав людини; відповідність міжнародним стандартам. Принципи правової політики випливають з об'єктивних закономірностей правового впливу, його призначення і справедливості. Вони призначені уніфікувати характер цілеспрямованого впливу на системні відносини за допомогою правових засобів. Безумовно, всі ці принципи тісно пов'язані й є вихідними керівними ідеями політико-правової свідомості суб'єктів правової політики, визначають зміст і сприяють їхній діяльності.

Структура правової політики доволі широка й різноманітна, її компонентами є: стратегія законотворчості; принципи правового регулювання, конституційне будівництво; судово-правова й адміністративна реформи; пошук оптимальної реформи парламентаризму; вдосконалення виборчого права і кодифікованих галузей права; зміцнення законності, правопорядку, дисципліни, і, врешті, самої державності. Можна виділити два напрями правової політики: зовнішній і внутрішній. Правова політика у зовнішньому напрямі спрямована на забезпечення суверенітету, незалежності й територіальної цілісності держави. Внутрішній напрям пов'язаний із демократичними засадами розвитку держави, пріоритетом гарантування людині прав і свобод. Окрім того, необхідно виокремити ті складові внутрішньої правової політики, які пов'язані з гарантуванням державою цих прав і свобод: державне будівництво, фінансовий економічний розвиток, правоохоронна діяльність, оборона, юстиція, судочинство тощо. Зовнішній напрям правової політики переважно закордонних справ, зовнішньоекономічної діяльності.

Феномен правової політики можна характеризувати через її властивості та риси. Найважливішими властивостями правової політики є її державно-вольовий характер і владно-імперативний зміст. Правова політика ґрунтується на праві й пов'язана з правом; здійснюється правовими методами; охоплює, здебільшого, правову сферу діяльності; спирається, коли це потрібно, на примус; є публічною, офіційною; відрізняється нормативно-організаційними началами. Право — це базовий елемент політики.

Основними методами здійснення правової політики є переконання у раціональності, доцільності певних рішень та нормативних положень, а також примус (легітимний, соціально виправданий). Різні форми і сполучення цих методів створюють широкий спектр засобів і технологічних прийомів правового впливу на людей: виховання, покарання, юридична відповідальність (позитивна і негативна), санкції (заохочувальні та карні), превенція, юридична освіта, розвиток правової культури і правосвідомість. Можна стверджувати, що більшість форм реалізації права (дотримання, виконання, використання і застосування) за своєю суттю збігаються з формами проведення правової політики.

Правова політика завжди обслуговувала й обслуговує передусім інтереси держави, а через державу — інтереси всього суспільства, інтереси громадян, зміцнення державності.

Основним завданням правової політики сучасної України є розв'язання юридичними засобами соціальних проблем; підтримання правопорядку; забезпечення функціонування гілок державної влади і місцевого самоврядування, зв'язку індивіда, суспільства, держави; забезпечення миру й стабільності в середині країни та на міжнародній арені. У консолідованому вигляді правова політика втілюється у Конституції України, законах, кодексах, інших нормативно-правових актах, спрямованих на охорону та відтворення суспільних відносин, що виникли, і сформованого політичного режиму.

Отже, правова політика — складний соціальний феномен, який є засобом акумуляції та вираження різних соціальних інтересів, потреб, прагнень, тісно пов'язаних з усіма іншими різновидами політики, і тяжіє до охоплення всього розмаїття громадянських стосунків.