Соціально-правові основи інформаційної безпеки - Петрик В.М. - Розділ 2. Історія та сучасний стан інформаційного протиборства

На всіх етапах історичного розвитку людської цивілізації інформація була як найважливішим об'єктом, так і засобом боротьби між людьми, народами, державами, військово-політичними блоками і союзами. Окремі факти здійснення інформаційного впливу на широку аудиторію можна виявити протягом усієї історії суспільства. Зрозуміло, що в різні періоди інтенсивність застосування тих чи інших способів впливу, як і досконалість його організації, дуже різнилися. Тому з метою дослідження цієї діяльності з точки зору її історичного розвитку, виявлення основних чинників, які так чи інакше впливали на цей розвиток, а також для полегшення викладу матеріалу, пропонуємо умовно поділити історію інформаційного протиборства на три основні періоди.

Перший період інформаційного протиборства охоплює античні часи, епоху Середньовіччя та частину Нового часу до XVIII ст. включно. Визначити більш конкретно точку відліку в цій періодизації, на наш погляд, досить проблематично з огляду на труднощі наукового обґрунтування, хоча такі спроби здійснювалися.

Американський дослідник П. Лайнбарджер у праці "Психологічна війна" зародження останньої відносить до біблейських часів. Назва праці німецького дослідника А. Штурмінгера говорить сама за себе - "3000 років пропаганди". Не відкидаючи можливості існування в такі далекі часи подібної діяльності, все ж зауважимо, що документальних джерел з цього приводу маємо обмаль. Напевно, така діяльність носила спонтанний, спорадичний характер і зводилася до поширення в масах вигідних правлячій верхівці чуток або серед війська чи населення ворожої країни дезінформації щодо власної військової могутності.

Так, у Стародавньому Китаї декілька тисяч років тому було систематизовано стратегії, які застосовувалися в політиці та військовій діяльності. Такі стратегії в сучасній літературі отримали назву "стратагеми" (від грецького зігаїедегпа, що означало військові хитрощі). Кожна стратагема, виражена у певному лаконічному висловлюванні ("На сході шуміти, на заході наступати", "Прикрасити сухі дерева штучними квітами"), насправді є схемою опосередкованого способу впливу, неявного маніпулювання чужою поведінкою. Застосовуючи її, можна було ввести противника в оману, тобто дезінформувати стосовно власних намірів, планів та дій, і тим самим добитися переваги над ним, досягти успіху з мінімальними втратами.

Одним з найдавніших історичних джерел, де йдеться про застосування прийомів інформаційного протиборства, можна вважати "Трактат про військове мистецтво" китайського полководця Суньцзи (VI ст. до н. е.). У ньому наводиться опис і яскраві приклади застосування прийомів і методів психологічного впливу, які давали змогу досягати перемоги без битв або з мінімальними втратами. Важливе місце, зокрема, відводиться дезінформуванню противника, психологічній обробці власних населення і війська з метою досягнення єдності в суспільстві напередодні і під час війни, здійснення інформаційних диверсій для розладнання військових союзів ворожої держави з іншими державами тощо.

У своєму трактаті Суньцзи писав: "Війна - це шлях омани. Тому, якщо ти можеш що-небудь, показуй противнику, що не можеш; якщо ти користуєшся чим-небудь, показуй йому, нібито ти цим не користуєшся; хоч ти й близько від нього, показуй, нібито ти далеко; хоч ти й далеко від нього, показуй, що ти близько...". Це формулювання мети дезінформаційних заходів і сьогодні є актуальним.

У цьому трактаті було зроблено першу спробу узагальнити основні напрями діяльності щодо ослаблення морально-психологічного потенціалу ворога. На думку Суньцзи, основними способами впливу на психіку і поведінку противника є такі:

o висміюйте та дискредитуйте все цінне і добре, що є в країні вашого противника;

o втягуйте видатних представників вашого противника в злочинні дії;

o підривайте їхній престиж і виставляйте в потрібний момент на осуд громадськості;

o використовуйте співробітництво підлих і мерзотних людей;

o розпалюйте сварки та провокуйте зіткнення між громадянами ворожої країни;

o підбурюйте молодь проти старших;

o заважайте всіма способами діяльності влади;

o перешкоджайте всіма способами оснащенню, забезпеченню і наведенню порядку у військах;

o сковуйте волю противника безглуздими піснями і музикою, знецінюйте всі традиції і богів ваших ворогів;

o посилайте жінок вільної поведінки (аморальних) для того, щоб підсилити справу розкладання;

o будьте щедрі на обіцянки і подарунки для купівлі інформації і підкупу спільників, не скупіться ні на гроші, ні на обіцянки, тому що вони приносять високі дивіденди.

Подальший розвиток воєнного мистецтва незмінно супроводжувався удосконалюванням форм інформаційно-психологічного впливу. Так, тривалий час у війнах Стародавнього Китаю застосовувався такий самостійний прийом інформаційно-психологічного впливу, як проголошення справедливою війни зі свого боку і несправедливою - з боку противника. Написане до війни або ж на самому початку збройного зіткнення, політичне обвинувачення слугувало в ході усієї війни основним документом для обгрунтування законності дій сторони, що його написала.

У книзі китайського історика та письменника Ло Гуань Чжуна "Троєцарствіє" наведено текст документа, написаного близько 200 року і знаного в історіографії як "Прокламація 200 року н. є.": "Цао Цао і його однодумці, спонукувані почуттям великого боргу, повідомляють усій Піднебесній: лиходій Дун Чжо вчиняє злочин проти Неба і губить землю. Він убив імператора та розоряє державу, ославляє палац І мучить народ. Лютий і нелюдяний, він винний у багатьох підлих вчинках. Нині ми одержали секретний наказ нинішнього імператора збирати військо. Клянемося, що очистимо імперію і знищимо розбійників. Ми надіємося нате, що ви теж піднімете військо, щоб разом з нами вилити свій справедливий гнів, підтримати імператора і врятувати народ. Виступайте негайно, як тільки одержите цей заклик".

Розглядаючи цей документ з точки зору сучасної методології психологічної боротьби, бачимо, що у ньому:

1) дано характеристику ворога;

2) є звернення до звичайних людей як до кращих представників;

3) яскраво виражено симпатію до простих людей;

4) акцентується увага на підтримці правителя;

5) позитивно оцінюється сила та моральний дух власного війська;

6) народ закликається до єдності дій та попереджається про відповідальність за незаконні дії;

7) практичні поради і заклики пов'язуються з віросповіданням населення.

Таким чином, можна зробити висновок про наявність Ґрунтовної системи психологічної боротьби у стародавні часи і визнати її велике значення на полі бою.

Різні форми та методи психологічної війни застосовувалися в античних державах Середземномор'я. Дані отримано на основі аналізу численних документів. Так, "батько історії" Геродот описує епізод греко-перських воєн, коли афіняни, намагаючись не допустити участі інших грецьких племен у битвах на боці персів, поширювали написи, викарбовуючи їх на каменях у місцях, де представники цих племен брали воду. Такі написи закликали всіх греків-іонійців відмовитися від участі в кампанії під проводом Ксеркса, оскільки в такому випадку вони стануть учасниками братовбивчої війни, воюючи супроти споріднених грецьких племен. Якщо ж уникнути участі в поході разом з персами їм все ж таки не вдасться, то пропонувалося усіляко ухилятися від активної участі в бою. Цікаво, що сам Геродот зазначав про подвійний ефект згаданого "пропагандистського" заходу: врешті-решт або ж іонійці зрадять Ксеркса і перейдуть до еллінів, або ж, якщо цього не станеться, Ксеркс, дізнавшись про наявність подібних закликів, поставить під сумнів вірність іонійців справі приборкання непокірних еллінських міст, а відтак не покладатиметься на них у вирішальних сутичках, чим значно зменшить міць власного війська.

На період греко-перських воєн припадає і згадка про спроби використання театру з метою політичної пропаганди, а також протидії цьому з боку політичних опонентів.

На політико-пропагандистське забезпечення діяльності тієї чи іншої політичної групи значною мірою було орієнтовано художню літературу й ораторське мистецтво стародавньої Еллади. Драматичні твори Софокла, Фемістокла (до речі, саме останньому приписують авторство наведених вище закликів до іонійців) сприяли процесу етноконсолідації між грецькими полісами перед спільною загрозою поневолення перськими полчищами, що насувалися зі Сходу. Із "східним питанням*' пов'язане і залучення до арсеналу пропаганди та психологічної війни ораторського мистецтва. Метою відомих публічних промов Демосфена, так званих філіппік, було викриття перед грецьким світом загрози тиранічного панування, зумовленої амбіціями Македонської династії. Представник протилежного табору, афінянин ісократ, шліфував свій талант промовця, агітуючи якраз за Філіпа. Ці два імені стали своєрідними символами започаткованої в Греції науки риторики. Розроблення теоретичних положень риторики мало величезне значення для розвитку теорії пропаганди.

Новий етап розвитку практики пропаганди спостерігаємо в античному Римі. Поширюються такі жанри, як написання тенденційних біографій з метою уславлення певних аристократичних родів, мемуарний та епістолярний жанри, стають популярними різноманітні легендарні версії (часто нічим не обгрунтовані) з історії Риму та походження римського народу. В часи імперії характерним моментом римської пропаганди, піднятої до рангу державної політики, стало освячення і обожнення особи імператора.

Спеціального розгляду в аспекті порушеної проблеми заслуговує психологічне та ідейно-пропагандистське забезпечення церквою різних воєнних акцій, таких, як, наприклад, збройна відсіч поганським навалам гунів, аварів, вандалів, відвоювання християнських святинь під час хрестових походів, міжконфесійна боротьба та боротьба з єресями.

Офіційно метою цих походів, організованих феодальними правителями Європи і освячених Папою Римським, було звільнення "гробу Господнього" в Єрусалимі. Ця версія задовольняла необхідність замаскувати загарбницькі цілі світських та церковних правителів, їхнє прагнення заволодіти легендарними багатствами Сходу.

Поряд зі стратегічною лінією церковної пропаганди, що зображувала агресивні війни як війни священні, в ході хрестових походів відпрацьовувалися прийоми, які згодом стали типовими для психологічної війни. До них можна віднести дискредитацію противника шляхом поширення версії про його звірства, розпалювання суперечностей між державами Сходу, відлучення від релігійної громади та прокляття, заборона поховання на громадському цвинтарі тощо.

Ворогуючі сторони в усній та письмовій формах поширювали різноманітні заклики, відгуки, звернення, послання найвищих церковних ієрархів, релігійних авторитетів, "божих людей", в яких звинувачували одна одну в усіх можливих гріхах, водночас підкреслюючи святість і правоту власної справи.

У такому контексті вагомих результатів досягли єзуїти, які не тільки здійснювали систематизований моральний тиск на своїх противників, а й започаткували використання листівок, лозунгів та організували фахову підготовку членів ордену, яким доручалася дискредитація противника у воєнний та мирний час. У XIV-XVII ст. в ордену єзуїтів, який контролював політику майже всіх урядів Європи і налічував до 300 тисяч активних членів (усе населення Європи на той час не перевищувало 25 млн. осіб), існувала структура "Рад за чистоту релігії та боротьбу з єретизмом".

Не менш активно використовували релігійний аспект мусульманські завойовники, які тримали своїх підданих у стані перманентної "священної війни" (джихад, газават), у ході якої догми непримиренності до іновірства уживалися з тактичними хитрощами. Тим, кого прагнули обернути на мусульманство, обіцяли різні привілеї, включаючи звільнення від податків або рабства.

Спостерігаємо також новий етап у розвитку військово-сакральної атрибутики. Особливого значення і поширеного вжитку набувають такі символічно-ритуальні предмети, як знамена, відзнаки (ордени, медалі), священна зброя, упорядковується геральдична система.

Особливу популярність мала специфічна військова організація - лицарство, яке ототожнювалося з воїнством Христовим. Образи і символи благородного воїнства, сформовані у Середньовіччі, виявилися настільки стійкими, що успішно експлуатувалися і в XX ст.

До XIII ст. відноситься один з перших історичних прикладів масштабного застосування дезінформації у воєнних цілях. Пов'язаний цей приклад із вторгненням монголів до Угорщини у 1241 р. Розбивши угорців та їхніх союзників на річці Шайо, монголи серед захоплених трофеїв знайшли королівську печатку. За наказом Батия грамотні полонені від імені короля Бели написали угорською мовою указ про припинення опору, копії якого, скріплені королівською печаткою, було розіслано в різні кінці ще не завойованої країни.

До кінця феодального періоду воєн зростала роль матеріалів інформаційно-психологічного впливу (ІПВ) та важливість забезпечення умов для їх широкого розповсюдження. На І період припадають дві знакові події, які, безумовно, вплинули на прогрес у сфері інформаційних воєн. У середині XV ст. мешканець німецького міста Майнц Й. Гутенберг винайшов друкарський верстат, що кардинально змінило можливості поширення інформації, оскільки швидкість тиражування за допомогою нового технічного пристрою незрівнянно перевищувала швидкість переписування.

У тому ж столітті в ряді країн Європи з'являється інформаційне публічне видання - газета, яка спочатку була рукописною. Але поступово дедалі зростаючі потреби суспільства у свіжій інформації сприяли переходу до друкованої преси. Останній факт відкривав для інформаційного протиборства необмежені можливості, причому не лише у військовій, а практично в усіх сферах суспільної діяльності (політичній, економічній, культурній тощо).

У зв'язку з появою поліграфічних засобів з'явилася можливість для виготовлення і розповсюдження друкованих матеріалів ІПВ. Мовні засоби вираження почали доповнювати графічним оформленням, що пояснювало основну думку тексту й поліпшувало його запам'ятовування. Усі досягнення теорії і практики ІПВ останнього етапу феодального періоду воєн були успадковані і розвинуті мануфактурним періодом. У цей час одержала широке поширення друкована пропаганда.

Перший випадок використання друкованих, а не рукописних листівок, відноситься до більш раннього періоду - війни Нідерландів за незалежність від Іспанії в XVI ст. На території

Фрісландії з ініціативи так званих гьозів, було надруковано кілька тисяч примірників звернення до населення, яке стало важливим елементом консолідуючої пропаганди в 1567 р. у війні проти військ герцога Альби та звільнення фламандців від іспанського панування.

Упродовж Середньовіччя форми і методи інформаційно-пропагандистської діяльності залишалися загалом незмінними, зазнаючи лише незначних модифікацій. Якісні зміни припадають на II період історії інформаційного протиборства і пов'язані насамперед із зростанням ролі інформації в життєдіяльності буржуазного суспільства. Цей період характеризують серйозні зрушення у справі організації психологічної війни і пропаганди, розвитку її методів і форм, зростання її значення, що чітко проявилося вже в часи буржуазних революцій у Європі. Ідеологи буржуазії ефективно використали надбання попередньої епохи: друкарський верстат Гугенберга та газету. II період інформаційного протиборства починається з середини XVIII ст. і закінчується Другою світовою війною включно.

Особливо показною є діяльність наполеонівського пропагандистського апарату. Вже перші походи французьких революційних армій на Апеннінський півострів за ініціативою майбутнього імператора видавалися за визвольні місії, чому сприяли численні заклики і звернення від імені французького народу до революційних кіл Італії. Принагідно зазначимо, що ореол визволителя не заважав Бонапарту накладати на визволені області великі контрибуції, захоплювати як трофеї значні матеріальні та культурні цінності.

У цьому випадку ми знову бачимо інформаційно-пропагандистське забезпечення (ІПЗ) силової структури, зокрема збройних сил. Метою такого ІПЗ було сформувати образ армії як революційно-прогресивної установи, подати воєнні акції як романтичні пригоди на шляху до слави, військову службу як найбільш гідне заняття для справжнього чоловіка. Ставши імператором, Наполеон активно використовує можливості поліцейського відомства у справі ідеологічно-психологічного впливу на населення і контролю за ним для збереження власної диктатури. Він був також одним із перших можновладців Європи, хто по-справжньому оцінив роль преси у формуванні громадської думки. Широковідомим є його висловлювання: "Чотири газети зможуть заподіяти ворогові більше шкоди, ніж стотисячна армія".

Усвідомлюючи повною мірою силу впливу преси на формування громадської думки, Наполеон диференційовано підходив до діяльності органів друку усередині країни та за кордоном. У Франції він вилучив зі сфери обговорення газет усю внутрішню та зовнішню політику і скоротив кількість газет з 73 до 13.

Що стосується газет, призначених для утвердження його влади в окупованих країнах, то вони відігравали, як гадав Наполеон, помітно важливішу роль. "Заволодійте газетами і керівництвом", - наказує Наполеон Мюрату у початковий період захоплення Піренейського півострова, вимагаючи наводнити Іспанію памфлетами проти скинутої династії. У кожній окупованій країні він засновував офіційний друкований орган: Тазетт де Мадрид", "Газетт де Берлін", "Журналь дю Капітоль" (Рим) тощо. При поданні матеріалів на сторінках наполеонівської преси одержали широке поширення методи замовчування і дезінформації. Було заборонено писати про революції, про Бурбонів, а потім і про римський престол. Щоб приховати свої наміри стосовно розв'язання агресії проти Росії, Наполеон заборонив публікацію матеріалів антиросійської спрямованості. "До 1807 р. можна було писати про Росію, але, по можливості, лайливе, після 1807 р. теж можна, але неодмінно похвальне", - писав історик Тарле.

Що стосується дезінформації, то Наполеон вважав, що її доцільно використовувати з метою введення противника в оману. Одного разу газета навела точні дані про чисельність французьких військ на одному з напрямів, у зв'язку з чим Наполеон відзначив: "Якщо б газета збільшила вчетверо чисельність, - ще можна було б допустити!". В іншому разі він дає пряму директивну вказівку князям васальних держав, щоб вони не тільки посилали йому підкріплення, а й супроводжували ці дії повідомленнями преси, в яких кількість відправлених військ подвоювалася б.

Численні письмові вказівки міністрові поліції й інших служб, які залишилися в архіві Наполеона, свідчили про те, що він часто звертався до такого способу ІПВ, як інспірування в пресі.

Інспірування - це передача ЗМІ версій з політичними оцінками подій або намірів сторін зі спонуканням (прихованим або відкритим) читачів додій, що відповідають інтересам джерела.

Штабом Наполеона через дипломатичні й приватні канали та регулярні видання було поширено чутки про підкупність генералів російської армії німецького походження, а саме Барклая-де-Tonnit Вінгенштейна, Тотлебена. Внаслідок усунення від командування скомпрометованих генералів та старших офіцерів на період розслідування було суттєво послаблено керівництво військами.

Одночасно застосовувався метод підкупу іноземної преси. У 1802 р. англійська розвідувальна служба повідомила з Парижа в Лондон про те, що агент Наполеона Ф'єв поїхав до Англії зі спеціальною місією - знайти доступ до редакторів англійських газет для того, щоб забезпечити канали впливу на населення Англії.

У ході ведення бойових дій пропагандисти Наполеона широко залучали військовополонених і дружньо настроєних осіб для складання звернень до військовослужбовців і населення противника. В армії Наполеона була власна похідна друкарня, що могла випускати листівки досить значними на той час тиражами - до 10 тисяч примірників за добу.

Успішну пропаганду на війська і населення противника вели російські полководці О. В. Суворов і М. І. Кутузов.

О. В. Суворов у 1799 р. під час італійського походу російської армії здійснив СІО, як складову частину єдиного плану бойових дій. Прийнятна для об'єкта впливу оцінка обстановки, переконлива аргументація й виразна мова зробили звернення Суворова до солдатів п'ємонтської армії досить дієвим: на бік російсько-австрійських військ п'ємонтці переходили не тільки поодинці, а й групами і навіть цілими частинами.

Письмове звернення до народу Польщі М. І. Кутузова, датоване 27 грудня 1812 р., вперше використовувалося як листівка-перепустка (так звана охоронна грамота). Це був прообраз листівки-перепустки в полон, що активно використовувалися у війнах і збройних конфліктах XX ст.

Командування російської армії також уміло використовувало відпуск військовополонених з метою пропаганди полону. На початку 1813 р. французьке командування, стурбоване дуже частими випадками здачі в полон, оголосило по армії, що всі солдати після повернення з полону будуть продовжувати свою службу ще протягом 25 років, а ті, хто закінчить кампанію в рядах армії, назавжди будуть звільнені від подальших призовів. У французьких військах оголосили також, що росіяни взагалі в полон не беруть, а якщо деяким залишають життя, то тільки для того, щоб мучити в таборах.

Флігель-ад'ютант князь В. С. Трубецькой, ознайомившись із цими документами, написав Аракчеєву: "Чи не думаєте ви, ваше сіятельство, що корисно було б нинішніх полонених звільнити і відправити їх для того, щоб вони розповіли товаришам своїм, як у нас з ними обходяться". Це і було зроблено протягом 1813-1814 рр. Ті, хто повернувся з полону, спростували тези наполеонівської пропаганди. Усього, за даними штабу Кутузова, з 640 тисяч французів, що перейшли російський кордон протягом 1812 р., 160 тисяч здалися в полон.

Особливе місце в російсько-французькій кампанії 1812- 1815 рр. займає така символічна подія, як пожежа Москви, залишеної російськими військами. Документи, які на сьогодні є в розпорядженні фахівців, дають підстави вважати, що це була завчасно спланована акція, а не випадковий збіг обставин, більше того, вона з самого початку розглядалася її організаторами саме як акція ІПВ, призначена на досягнення декількох цілей. На передньому плані конкретний задум (пожежа запалить російські серця, призведе до мобілізації усіх народних сил і розгрому Наполеона), потім пожежа, як Легенда, надовго запалить у народі великий патріотизм, а патріотизм, безвідносно до усіх битв і воєн, - самоціль, він найсильніший засіб проти крамоли, засіб оздоровлення внутрішнього життя, нарешті, самоспалення Москви заради Росії освітить новим ореолом померклий древній образ цього міста-сим волу, перетворить його на носія ряду претензій на спасіння людства, на певний есхатологічний або хіліастичний символ.

Крім зазначеного, пожежу древньої столиці можна розглядати як своєрідний теракт, метою якого було не лише заподіяння людських та матеріальних втрат ворогові, а, як і личить справжньому теракту, здійснення планованого психологічного впливу: створення атмосфери страху, сіяння паніки у ворожих лавах і, як наслідок, деморалізація їх та втрата здатності продовжувати боротьбу. Подібні результати були очікуваними під час здійснення акцій ІПВ, відтак будь-який теракт насправді є такою акцією.

Основною метою будь-якого теракту є, як відомо, зовсім не сам факт здійснення того чи іншого злочинного діяння (вбивства, руйнування, захоплення заручників) та його матеріальні збитки, а насамперед психологічний вплив на якомога ширшу аудиторію (залякування, привертання уваги громадськості, провокування до певних дій чи бездіяльності). Таким чином, тероризм - засіб психологічного впливу. Його головний об'єкт - не ті, хто став жертвою, а ті, хто залишився живим. Його мета - не вбивство, а залякування і деморалізація живих. Жертва - інструмент, убивство - метод. Цим тероризм відрізняється від диверсійних дій, мета яких - зруйнувати об'єкт (міст, електростанцію) чи ліквідувати противника.

Але цілі, подібні до терористичних, споконвіку переслідували й фахівці інформаційної боротьби, намагаючись застосуванням певним чином організованої інформації (комунікативних технологій) залякати та деморалізувати вороже військо, посіяти в ньому розбрат, завоювати довіру мирного населення, спровокувати вияви незадоволення владою у ворожому стані. Отже, уже в давнину можемо виділити спільні риси у цих двох способах боротьби, і насамперед це - здійснення відповідного психологічного впливу.

Іншою спільною рисою тероризму й інформаційної війни є те, що вони базуються на так званій ідеї малої війни. Суть її - досягнення максимального результату при мінімумі затрат. І терористичні акти, і СЮ досить часто розглядаються як можливий шлях зрівняння можливостей при протиборстві сторін, одна з яких значно перевищує іншу потенційно.

Тому не дивно, що саме на XIX ст. припадає розквіт тероризму, до нього все частіше звертаються представники радикальних революційних організацій, що прагнуть соціальних перетворень.

Саме в другій половині XIX ст. у Росії та інших країнах Європи поширюється "мода" на революційний тероризм. Його ідеологи у своїх працях робили особливий акцент на інформаційному аспекті терористичної діяльності. Доктрина "пропаганди дією", висунута анархістами в 70-ті pp. XIX ст., зазначала, що лише терористичні дії можуть спонукати маси до тиску на уряд.

Інтерпретуючи це гасло - "пропаганди дією", видатний ідеолог анархізму француз П. Брусе виходив з того, що друкована пропаганда є недоступною більшості робітників і селян через їхню неосвіченість, а відтак саме бойовий акт є тим дієвим засобом, який приверне їхню увагу, змусить мислити. Якщо навіть сам по собі він зазнає невдачі, то ідея, заради якої його здійснено, проникне в маси, буде жити в очах і обличчях людей, які кричали від захоплення підчас його здійснення.

Аналогічні погляди на це мали й російські анархісти і народовольці. П. Кропоткін визначав анархізм як "постійне збудження за допомогою слова усного й письмового, ножа, гвинтівки і динаміту". Як засіб пробудження у населення людських почуттів, визначав тероризм ідеолог народництва 70-80-х pp. XIX ст. П. Ткачов. А один з лідерів "Народної волі" М. Морозов характеризував політичне вбивство як один з найкращих агітаційних засобів.

Вдосконаленню прийомів інформаційної війни, зокрема терористичних операцій як їх різновиду, сприяли певні зміни, що відбулися в житті суспільства, пов'язані зі зміною статусу преси та започаткування нових напрямків у науковому пізнанні.

Відтепер преса виступає як самостійна галузь діяльності та політичний інститут, змінивши роль простого додатка правлячої верстви до положення рівноправного, а в деяких випадках і досить впливового чинника в механізмі розробки та коригування політичної лінії держави. Тобто відбувається процес інституціоналізації ЗМІ.

Водночас на зламі ХІХ-ХХ ст. виникає суто науковий інтерес до вищеподаних феноменів впливу на людську свідомість, зокрема на свідомість мас. У 1879 p. у Лейпцигу за ініціативою відомого вченого В. Вундта відкривається перша психологічна лабораторія. П'ятнадцять років поспіль у Франції виходить знаменита "Psyhologie des foules" (Психологія натовпу) Г. Лебона, який одним із перших заявив про прихід "ери натовпу". І ці слова виявилися пророчими.

Розпочинався період, коли на арену політичного життя виступали маси (натовпи, класи, народи) під проводом лідерів уже нового типу - "своїх" людей у кепці, чорній або коричневій сорочці тощо. Це залякувало верхи і надихало низи у більшості країн Європи: і ті, й другі вбачали неминучість зміну зв'язку з тим, що пізніше іспанський соціолог Ортега-і-Гассет назвав "повстанням мас".

Водночас дану епоху можна охарактеризувати як епоху "влади міфу", адже саме в цей період було переглянуто фундаментальні підходи до ролі раціонального, свідомого начала людського буття. Представниками німецького ірраціоналізму було переосмислено місце міфологічного в людському бутті та суспільній історії. Пролог до цієї нової епохи "влади міфу" проголосив Ніцше, відкривши, на противагу істині пізнання, яка "виродилася", привабливість і нову "істинність" міфу. "Тільки горизонт, перебудований на основі міфу, - стверджував він, - може привести цілий культурний рух до завершення... Міфічні образи мають стати невидимими всюдисущими вартовими, під охороною яких ростуть молоді душі і під знаком яких людина зважує й оцінює своє життя".

Незабаром почали з'являтися міфотворці нового покоління, які намагалися прищепити молодим душам віру в нові міфічні сутності: Революцію, Соціалізм, Націю, Анархію тощо.

Невипадково саме в цей період своєрідними "лабораторіями" для випробування теоретичних положень, висунутих ученими-психологами, стають різноманітні революційні організації, зокрема радикального Гатунку. Причому їх діячі намагаються використовувати ці знання не лише з метою агітації вступу до своїх лав нових членів, а й для безпосереднього вирішення своїх революційних завдань щодо перебудови суспільства.

Наприклад, російські народовольці та анархісти, взявши на озброєння лозунг (доктрину) "герої і натовп", яка базувалася на символіці героїчного міфу, починають поступово втілювати його в життя, зокрема розгорнувши терористичну боротьбу.

Історико-порівняльний аналіз різних ідеологій колишніх епох показує, що в них є загальні елементи, певні комплекси, ті чи інші соціальні міфи, які складають ядро різноманітних течій, іноді історично досить далеких одна від одної. Ряд дослідників мовить про "кочуючі" міфи, підкреслюючи їх міграційні властивості. До таких міфів належить насамперед героїчний. Фольклорна традиція багатьох народів зберегла численні оповіді, перекази про діяння надзвичайних людей, які в постійних змаганнях з силами зла рятують свій народ чи людство в цілому. Історики, культурологи, етнологи називають головну дійову особу цих наскрізних сюжетів "культурним Героєм". Міфологічна свідомість первісних людей об'єднувала їх відмінні уявлення про світ, оточуючу природу, що складалися на зорі людського суспільства. Зміст свідомості визначався здебільшого жорстокою боротьбою з природою, боротьбою за існування.

Про механізм формування такого емоційного стану зазначав К. Г. Юнг: "Загальний міф про героя, наприклад, завжди зображує богатиря або боголюдину, що перемагає зло, котре має вид дракона, змія, чудовиська, і який рятує свій народ від знищення та смерті. Розказування чи ритуальне повторення в священних текстах та церемоніях, або відправлення культу подібної фігури в танцях, музиці, гімнах, молитвах і жертвоприношеннях, захоплює присутніх божественними емоціями (як магічними чарами) та доводить екзальтацію індивіда до такого ступеню, що він ототожнює себе з героєм".

Російський історик М. Могильнер підмітила важливу особливість революційного руху в Росії кінця XIX початку XX ст., зокрема те, що у справі агітаційно-пропагандистської діяльності революціонерів основну роль популяризатора ідей революційної боротьби виконувала література, зокрема, підпільна белетристика, а не традиційні в такому разі засоби революційної агітації - прокламації, преса тощо.

Саме література створила велику міфологію радикалізму - гармонічний образ ідеальної країни - Підпільної Росії, населеної ідеальними героями. Світ белетристики та поезії, населений "справжніми" людьми І просякнутий "справжніми" почуттями, ставав нормативною реальністю, за правилами якої прагнули жити інтелігентні читачі.

Важливим моментом є те, що носій міфологічної свідомості існує в постійній актуалізації міфу - повторення переказів, відтворення того, що було споконвіку, на початку. Повторення літературних сюжетів, стандартність героїв белетристики Підпільної Росії як раз і забезпечували потрібну безперервну актуалізацію міфу. Відтак міфологічний Герой цієї епохи - нормативний ідеал зразкової (героїчної) соціальної поведінки. Цей Герой мав притаманні йому риси, які постійно відтворювалися у революційній літературі того часу і в усних переказах членів терористичних організацій: Герой молодий, він пожертвував своїм молодим життям, що робить його жертву незрівнянно ціннішою, аніж життя, наприклад, вбитого ним старого міністра чи губернатора літнього, який встиг пожити. Зазначимо, що тема передчасної смерті - одна з провідних у романтичній літературі. І це є принциповим для розуміння романтичного світобачення. Вона надавала романтичного образу і радикальному революціонеру.

Героїзм прагне спасіння людства своїми силами, причому зовнішніми засобами (звідси виключна оцінка героїчних діянь, які сповна втілюють програму максималізму: необхідно щось зрушити, здійснити щось понад силу, віддати при цьому найдорожче, своє життя - такий заповіт героїзму).

Герой жертвує не лише життям, але і правом любити, створювати родину. Заради любові до народу приносяться ці жертви.

Герой страждає, відтак він мученик, святий, над ним не владний земний, зокрема, державний суд. Герой - смілива і мужня людина, яка безстрашно жертвує собою. Таким чином, у читача створювалося переконання у моральній непідсудності Героя, що унеможливлювало руйнівну для героїки підпілля думку про те, що він часто є не лише жертвою, але і вбивцею. Для творців міфу він завжди - агнець непорочний.

Цей Герой - семіотичний стрижень усієї радикальної літератури - і був головним виправданням радикалізму.

Аналіз літературної міфології Підпільної Росії свідчить, що лояльне ставлення до ліворадикальної політики, характерне для російського суспільства того періоду, формувалося за своїми законами і мало власну логіку розвитку. По суті, суспільство давало моральну санкцію не політичному радикалізму як такому, а його літературному двійнику - міфологізованій Підпільній Росії. Найбільш суперечлива фігура підпілля - терорист, який у літературному контексті виступав як герой-жертва, знімаючи тим самим моральну дилему про можливість насильства. Саме тому його дії могли визнаватися "юридично" зрозуміло злочинними, але з боку моралі з такою характеристикою вони не мали нічого спільного.

На наш погляд, не стремління до досягнення головної мети - здійснення соціальних перетворень, навіть не бажання досягти успіху в проведенні терористичної акції були головними рушійними мотивами участі молодих інтелігентів у цій жорстокій та нерівній боротьбі, а усвідомлення своєї здатності до самопожертви, спроможності подолати страх смерті - саме це почуття окриляло і надихало юних борців, оскільки, в їхньому розумінні виводило їх на межу надлюдського, залучало до "сонму Героїв", піднімало над натовпом.

М. Могильнер наголошує: "Напередодні і в роки першої російської революції Герой усе частіше постає не просто професійним революціонером .... а терористом, що жертвує своїм життям заради революційного Ідеалу. Саме жертва виправдовувала терор в очах читачів, і вона ж піднімала ходульний образ до рівня трагічного персонажу**.

Зрозуміло, що в контексті цього розгляду рух російських радикальних революціонерів другої половини ХІХ-початку XX ст. виступає як унікальне, осібне явище в низці інших радикальних рухів. Водночас не можна не відзначити схожих моментів у світосприйнятті російських радикалів і ісламських фундаменталістів-шахидів або японських камікадзе, інтерпретуючи прагнення останніх до самопожертви, як відродження героїчного міфу в нових умовах.

Принципово нові завдання ставилися в той же період ідеологами іншого напряму роботи з масовою свідомістю. Відбувається зародження того виду інформаційно-пропагандистської діяльн