Історія економічних вчень - Тарасевич В.М. - Карл Маркс (1818-1883)

Німецький юрист, філософ, економіст активний учасник робітничого революційного руху

Основний твір - "Капітал" І том (1867), II том (1885) і III том (1894) - оформлення й видання Ф. Енгельса.

Методологія.

У передмові до першого видання "Капіталу" Маркс чітко визначив предмет і метод свого дослідження: "Предметом мого аналізу в цій роботі є капіталістичний спосіб виробництва і відповідні йому відносини виробництва". Застосування методу матеріалістичної діалектики дозволило вченому відкрити той факт, що в основі суспільного розвитку знаходиться матеріальне виробництво. "Подібно до того як Дарвін відкрив закон розвитку органічного світу, Маркс відкрив закон розвитку людської історії: той, до останнього часу прихований під ідеологічними настилами факт, що... виробництво безпосередніх матеріальних засобів до життя і, тим самим, кожна дана ступінь економічного розвитку народу або епохи, формують основу, з якої розвиваються державні заклади, правові погляди, мистецтво і навіть релігійні погляди даних людей".

Виходячи з цього, із всієї системи суспільних відносин було виокремлено соціально-економічні (виробничі) відносини людей як основні та визначальні, що виникають між людьми у процесі виробництва, розподілу, обміну й споживання матеріальних благ.

"Економісти, - писав Маркс, - пояснюють нам як здійснюється виробництво за вказаних відносин; але у них залишається не з'ясованим, яким чином продукуються самі ці відносини, тобто той історичний рух, який їх породжує". У процесі розв'язання даної проблеми вчений довів, що глибинною основою суспільства є практична діяльність людей, пов'язана з матеріальним виробництвом і певним рівнем розвитку продуктивних сил. Останній визначає характер економічних відносин, які, в свою чергу, здійснюють активний вплив на виробництво. Вони або гальмують його, або сприяють прискореному розвитку. Виробничі відносини залежать від рівня розвитку продуктивних сил. Тому разом із зміною останніх змінюється й сама система виробничих відносин. Унаслідок цього політична економія повинна бути наукою про виробничі відносини людей та закони їхнього розвитку.

За Марксом, економічні закони є законами виробничих відносин, які виражають внутрішні, сутнісні, об'єктивні причинно-наслідкові зв'язки, що регулюють дані відносини. "Економічні ж категорії - це лише теоретичне вираження, абстракція суспільних відносин виробництва... ці категорії настільки недовговічні, як і відносини, що виражаються за їх допомогою. Вони є історичними і плинними продуктами"5. У дійсності відбувається процес розвитку, процес перетворення одних категорій в інші на основі їх внутрішніх суперечностей.

"З чого починається історія, з того ж повинен починатися і хід думок, його подальший рух буде нічим іншим, як відображенням історичного процесу в абстрактній і теоретично послідовній формі; відображенням виправленим, але виправленим у відповідності законам, які дає сам дійсний історичний процес"6, - стверджує Маркс. Цим самим до інструментарію економічних досліджень він уводить метод єдності логічного й історичного. За допомогою цього методу, а також використання матеріалістичної діалектики й основних філософських принципів учений формує й досліджує ряд категорій, що виражають певні виробничі відносини і стан продуктивних сил, їхню суперечність та антагонізм. Отже, принципово важливим визнається пізнання суперечностей об'єкта, що дозволяє зрозуміти тенденції його розвитку.

Теорія вартості.

Досліджуючи товарне виробництво, Маркс приходить до висновку, що праця товаровиробника має подвійну природу, виступаючи, з одного боку, як професійна форма праці, як праця корисна, конкретна, а з іншого - як витрата фізичної й розумової енергії людини безвідносно до конкретної форми цієї витрати, тобто як праця абстрактна. Подвійна природа праці породжує дві властивості товару: конкретна праця створює його споживчу вартість, абстрактна - вартість. "Товари з'являються на світ, - писав Маркс, - у формі споживчої вартості, або товарних тіл, таких як залізо, сукно, пшениця і т.п. Це їх доморощена натуральна форма. Проте товарами вони стають лише в силу свого подвійного характеру, лише в силу того, що вони одночасно і предмети споживання, і носії вартості"7.

Вартість товару визначається Марксом як виробниче відношення товаровиробників, що регулюється середніми, типовими для даного рівня продуктивних сил, суспільно-необхідними витратами абстрактної праці. Вона виконує функцію міри відносин у обміні та має місце тільки в умовах товарного виробництва. В одному й тому ж процесі праці абстрактною працею створюється нова вартість, а за допомогою конкретної праці вартість засобів виробництва переноситься на новий товар. Це означає, що вартість складається із двох частин: знов створеної вартості й вартості перенесеної.

Вчений доводить, що підвищення продуктивності праці протягом певного часу призводить до збільшення маси споживчих вартостей за незмінної величини загальної вартості й зниження вартості одиниці товару. Що стосується інтенсивності, яка характеризує величину витрат абстрактної праці в одиницю часу, то разом із її зростанням пропорційно зростає й кількість вироблених споживчих вартостей, а також величина створеної вартості. При цьому таке зростання відбувається без зміни вартості одиниці товару.

На думку вченого, вартість товару не може бути вираженою безпосередньо у годинах робочого часу, що були затрачені на його виготовлення. У реальному житті вартість одного товару постає у певній кількості споживчої вартості іншого товару, який прирівнюється до першого у міновій пропорції. Іншими словами, мінова вартість - це певна пропорція обміну, що є формою вираження вартості.

Рис. 4.2. Подвійний характер праці, втіленої в товарі

Після встановлення сутності вартості, Маркс досліджує історичний процес виникнення й розвитку її форм від простої, випадкової, одиничної до повної і розгорнутої, далі - до загальної і, нарешті, до грошової. Саме через еволюцію форм вартості вчений розкриває історичний процес виникнення, встановлює сутність та функції грошей. Останні він визначає як загальний еквівалент, матеріалізацію абстрактної праці, "уречевлення загального робочого часу".

Грошова форма вартості називається ціною і вважається найбільш розвинутою із усіх форм. Ціна, на думку Маркса, формується на основі вартості, але у дійсності під впливом попиту й пропозиції може не співпадати з вартістю й відхилятись від неї. У силу дії закону вартості, який перерозподіляє суспільну працю між окремими галузями виробництва й змінює раніше встановлені пропорції розподілу праці, ціни товарів тяжіють до їх вартостей. Відхилення цін від останніх викликає перерозподіл робочої сили. "Робочий час прокладає собі шлях через випадкові й постійні коливання мінових відношень продуктів приватних робіт тільки насильно у якості регулюючого закону, що діє подібно до закону тяжіння"9. Таким чином, коливання попиту й пропозиції впливають лише на відхилення ринкових цін від вартості, але не на її рівень.

З розвитком капіталістичного виробництва, міжгалузевої конкуренції, засобів транспорту і кредитної системи ринкові ціни товарів починають все більше регулюватися ціною виробництва. Остання визначається витратами виробництва за середніх умов виробництва з урахуванням середнього прибутку на вкладений капітал. В основі ціни виробництва лежить вартість товарів, сума вартостей яких дорівнює сумі цін виробництва.

Теорія додаткової вартості.

На основі теорії трудової вартості Маркс доводить, що робітник продає на ринку не свою працю, а робочу силу - сукупність фізичних та інтелектуальних здібностей, які використовуються у виробництві товару. Робоча сила є специфічним товаром, що має споживчу вартість (здатність до продуктивної праці, створення додаткової вартості) та мінову вартість (вартість життєвих засобів, необхідних для утримання робітника та його сім'ї).

Підприємець купує робочу силу заради споживчої вартості й повністю оплачує її вартість. Але робітник працює значно більше часу, ніж необхідно для створення вартості, що дорівнює вартості його робочої сили. За межами цього необхідного робочого часу, тобто у додатковий робочий час робітник створює додаткову вартість (т). Остання безоплатно привласнюється власником засобів виробництва й становить дійсне джерело капіталістичного багатства.

Надалі Маркс відкриває й досліджує дві основні форми додаткової вартості - абсолютну та відносну, і відповідно, два основні способи її збільшення: 1) зростання інтенсивності праці й подовження робочого дня; 2) підвищення продуктивності праці.

Теорія капіталу.

За Марксом, капітал є відношенням експлуатації найманих робітників капіталістами, відношенням виробництва й привласнення додаткової вартості. Отже, капітал - це вартість, що створює додаткову вартість, самозростаюча вартість. На основі вчення про додаткову вартість Маркс розкриває структуру капіталу, виділяючи в ньому такі елементи:

а) постійний капітал (с) - та частина капіталу, що витрачається на купівлю засобів виробництва;

б) змінний капітал (у) - та частина капіталу, яка витрачається на купівлю робочої сили;

в) основний капітал - та частина капіталу, яка знаходиться у виробництві протягом багатьох циклів і переносить свою вартість на створений продукт частинами;

г) обіговий капітал - та частина капіталу, яка використовується в одному циклі виробництва й повністю переносить свою вартість на створений продукт.

Відношення маси засобів виробництва до кількості живої праці, що приводить їх у дію, Маркс називає технічною будовою капіталу. Однак, тільки робоча сила (змінний капітал), на думку вченого, є джерелом додаткової вартості. Цю частину капіталу вчений називає змінною, оскільки вона створює вартість, що перевищує вартість робочої сили. Вартість постійної частини капіталу переноситься за допомогою праці на товар, що виготовляється. У силу цього відношення постійного капіталу до змінного Маркс називає вартісною будовою капіталу.

Надалі вчений виводить залежність між вартісною й технічною будовою капіталу і називає її органічною будовою (с/у). Остання є "вартісною будовою капіталу - оскільки вона визначається його технічною будовою і відображає в собі зміни технічної будови". Органічна будова капіталу вимірюється відношенням вартості засобів виробництва до вартості робочої сили, а не відношенням маси засобів виробництва до кількості робітників. Разом з цим, вона - не будь-яка вартісна будова капіталу, а тільки та, яка відображає його технічну будову. Якщо, наприклад, вартісна будова капіталу підвищиться внаслідок подорожчання сировини при незмінній технічній будові капіталу, то це не буде одночасним підвищенням його органічної будови. Але якщо вартісна будова капіталу зросте внаслідок підвищення його технічної будови, то це буде означати підвищення органічної будови капіталу.

Теорія доходів.

Маркс вважає, що всі доходи, за виключенням заробітної плати - грошового виразу вартості товару робоча сила, є перетвореними формами додаткової вартості. Так, експлуатуючи найману працю, капіталіст отримує прибуток - форму додаткової вартості, яка виступає у трьох функціональних видах: промисловий прибуток, торговий прибуток і позичковий відсоток.

Промисловий прибуток формується у сфері матеріального виробництва у вигляді додаткової вартості, втіленої у додатковому продукті. Реалізація вартості останнього у грошовій формі перетворює додаткову вартість на прибуток. Фактична його величина є різницею між ціною продажу товарів і витратами на їх виробництво. Тому, якщо ціна дорівнює вартості, то прибуток за своєю величиною дорівнює додатковій вартості. Якщо ціна відхиляється від вартості, то величина прибутку відповідно відхиляється від величини додаткової вартості. Факторами зростання величини прибутку є фактори збільшення додаткової вартості (подовження робочого дня, підвищення інтенсивності й продуктивності праці, пониження заробітної плати нижче вартості робочої сили), а також зменшення часу обігу капіталу.

Коли функції обігу виконує сам промисловець, то він має займатися побічними справами: організовувати торгівлю товарами, вивчати ринок, знаходити способи стимулювання збуту, що, безумовно, затримує повернення капіталу в грошовій формі для подальшого виробництва. Тому з метою прискорення процесу реалізації і, відповідно, зростання прибутку, промисловці реалізують продукцію за більш низькими оптовими цінами особливій категорії капіталістів - торговим підприємцям. Останні реалізують товари безпосереднім споживачам за більш високими роздрібними цінами, що відповідають ринковій ціні. Тому торговий прибуток є різницею між ринковою й оптовою ціною товару.

Однак, зазначене є лише зовнішньою формою прояву більш глибинних виробничих відносин: промисловці діляться з торговцями додатковою вартістю, створеною у результаті експлуатації найманої праці у сфері матеріального виробництва. Торговці купують товари у промислових капіталістів нижче вартості, а реалізують їх за вартістю. Таким чином, торговий прибуток - це особлива форма додаткової вартості.

Крім промислових і торгових капіталістів існує ще одна категорія підприємців - кредитні, що представляють у користування тимчасово вільні грошові засоби за певну плату - позичковий відсоток. Останній на поверхні економічних явищ виглядає як ціна капіталу, що береться у позику. Однак, це специфічна ціна. Для звичайних товарів ціна є грошовим виразом їх вартості. Але для капіталу, що надається в позику, відсоток не є грошовим виразом вартості, тому що сам позичковий капітал вже виражений у грошовій формі. У даному випадку відсоток є оплатою споживчої вартості капіталу як товару - його здатності приносити прибуток. Тому Маркс назвав відсоток ірраціональною формою ціни.

Позичковий відсоток - та частина додаткової вартості, яку функціонуючі капіталісти вимушені віддавати кредитним капіталістам. Прибуток, який утворюється внаслідок руху позичкового капіталу, розподіляється на дві частини: 1) відсоток, який привласнюється капіталістом-кредитором як власником позичкового капіталу і 2) підприємницький дохід, що привласнюється функціонуючим капіталістом-позичальником (промисловцем чи торговцем). А так як кредитні відносини широко розвиваються, і кожний окремий капіталіст міг би віддати свій капітал у позику, то поділ прибутку на відсоток і підприємницький дохід набуває загального значення й застосовується навіть до прибутку на власний капітал підприємців, а не тільки до прибутку, який отримано на позичковий капітал.

Ще один вид доходу - рента - являє собою форму додаткової вартості, яка створюється у землеробстві та є результатом економічних відносин між землевласниками, фермерами й найманими працівниками у сільському господарстві. Вона виступає у вигляді:

а) диференційної ренти, пов'язаної з різною якістю, місцерозташуванням і продуктивністю земельних ділянок;

б) абсолютної ренти, пов'язаної з наявністю монополії приватної власності на землю.

Обмеженість землі як економічного ресурсу і детермінована цим монополія капіталістичного господарювання на землі, - стверджує Маркс, - зумовлює той факт, що суспільна ціна виробництва сільськогосподарських продуктів регулюється витратами виробництва на гірших землях. Внаслідок цього індивідуальні витрати виробництва на середніх і кращих землях менші, ніж на гірших. З цієї причини індивідуальні ціни продуктів з середніх і гірших земель - менші за суспільну ціну виробництва. У результаті на середніх і кращих землях окрім середнього прибутку буде отриманий додатковий прибуток у розмірі різниці між суспільною й індивідуальною ціною виробництва сільськогосподарських продуктів. Цей додатковий прибуток фермери передають землевласникам, які привласнюють його у вигляді диференційної ренти. Остання поділяється Марксом на дві основні форми: диференційну ренту першого роду (її різновидами є рента за родючістю і рента за місцезнаходженням земельних ділянок) і диференційну ренту другого роду, що виникає при послідовних вкладеннях капіталу в дану ділянку землі.

Монополія приватної власності на землю породжує особливий вид ренти, яку Маркс називає абсолютною. Механізм її утворення вчений пов'язує з тим, що, внаслідок існування зазначеної монополії, у сільському господарстві майже відсутня міжгалузева конкуренція та перелив капіталу. Це призводить до відносно нижчої органічної будови капіталу у сільському господарстві й більш високої вартості сільськогосподарської продукції у порівнянні з ціною її виробництва. Ця продукція продається на ринку не за ціною виробництва, а за ринковою ціною, що дорівнює вартості продукції. Отже, реалізуючи сільськогосподарську продукцію на ринку за вартістю, орендар відшкодовує свої витрати, отримує середній прибуток на капітал і сплачує землевласнику абсолютну ренту, яка кількісно дорівнює надлишку додаткової вартості над середнім прибутком.

Теорія нагромадження капіталу і процес відтворення.

У суспільному виробництві Маркс виділяє два підрозділи: виробництво засобів виробництва (І) та виробництво предметів споживання (II). Весь обсяг виробленої у цих підрозділах продукції вчений називає сукупним суспільним продуктом. Вартісна будова останнього має вигляд с + V + т. Відповідно, вартісна будова вироблених у І підрозділі засобів виробництва визначається як / (с + V + т), а вироблених у II підрозділі предметів споживання - II (с + V + т). Для безперервного процесу відтворення повинні дотримуватись наступні умови:

а) для простого відтворення:

б) для розширеного відтворення:

Але у реальному житті ці пропорції можуть суттєво порушуватись. Прагнення підприємців одержувати більші прибутки приводить до масового оновлення основного капіталу, розширення виробництва. За рахунок введення в дію нових машин і обладнання (що є запорукою зниження індивідуальної вартості товарів на окремих підприємствах нижче їх суспільної вартості) зростає органічна будова капіталу (с^).

Даному процесу сприяє й концентрація капіталу, оскільки все більша частина капіталізованої додаткової вартості вкладається у постійний капітал і все менша - у змінний. У результаті перетворення частини капіталізованої доданої вартості у додатковий змінний капітал абсолютна величина змінного капіталу зростає, але при цьому постійний капітал зростає швидше, ніж змінний. Централізація капіталу, в свою чергу, сприяє зростанню органічної будови капіталу, оскільки на крупних підприємствах питома вага постійного капіталу вища, ніж на дрібних. Отже, у результаті підвищення органічної будови капіталу частка змінного капіталу в усьому капіталі зменшується.

Оскільки попит на робочу силу залежить саме від величини змінного капіталу, то його відносне скорочення приводить і до відносного скорочення попиту на робочу силу, витіснення із виробництва раніше зайнятих робітників. "... Робоче населення, здійснюючи нагромадження капіталу, тим самим у зростаючих розмірах виробляє засоби, які роблять його відносно надлишковим населенням, резервною армією праці"11. Таким чином, стверджує Маркс, "чим більшими є суспільне багатство, функціонуючий капітал, розміри й енергія його зростання, а відповідно, чим більша абсолютна величина пролетаріату і продуктивна сила його праці, тим більша промислова резервна армія. Вільна робоча сила розвивається внаслідок тих же причин, що і сила розширення капіталу", а це породжує жебрацтво, пауперизм. Таким є, на думку Марксу "абсолютний, загальний закон капіталістичного нагромадження" .

Теорія криз.

Теорія криз Маркса будується на основі його концепції капіталістичного нагромадження і розподілу доходів. На думку вченого, абстрактна можливість криз притаманна ще простому товарному виробництву і є результатом загострення суперечності між приватною і суспільною працею. Приватні власники виробляють товари без попереднього урахування і знання суспільних потреб. Тому можлива ситуація, коли товари будуть вироблені у надлишку у порівнянні з обсягом попиту на них і не знайдуть збуту. Однак така формальна можливість криз конкретизується і стає реальністю у процесі кругообігу капіталу, в умовах його суспільного відтворення.

Для реалізації суспільного продукту необхідні певні співвідношення між І і II підрозділами суспільного виробництва, а також у їх середині. Однак анархія капіталістичного виробництва не здатна забезпечити підтримання необхідної пропорційності між різними підрозділами й галузями виробництва. Тому реальною є можливість порушення умов реалізації сукупного суспільного продукту і криза.

Оскільки рушійним мотивом капіталістичного виробництва є додаткова вартість у формі прибутку, то з метою його максимізації підприємці вкладають у виробництво все нові й нові капітали. Так як їх прагнення до зростання прибутків не має обмежень, то капіталістичному господарству властива тенденція до безмежного розширення виробництва, яке не супроводжується відповідним зростанням споживання. Розміри споживання робочого класу обмежені величиною отримуваної заробітної плати, яка хоча й збільшується разом із розвитком продуктивних сил, однак має значно нижчі темпи зростання порівняно із темпами розширення виробництва.

Важливою причиною відносного скорочення платоспроможного попиту робітників, тобто повільнішого зростання величини заробітної плати робочого класу у порівнянні із зростанням вартості вироблених у суспільстві товарів, є підвищення органічної будови капіталу. Останнє також супроводжується зростанням резервної армії праці, що, в свою чергу, уповільнює зростання реальної заробітної плати зайнятих робітників і посилює відставання платоспроможного попиту робітничого класу від зростання виробництва.

Що стосується підприємців, то вони, хоча й збільшують свій попит на предмети споживання, все ж не можуть придбати весь приріст продукції другого підрозділу, який в умовах індустріальної економіки складається, в основному, з предметів масового споживання. Нагромаджуючи капітал, підприємці сприяють все більшому зростанню попиту на засоби виробництва у порівнянні з предметами споживання.

"Таким чином, - робить висновок Маркс, - остаточною причиною усіх дійсних криз завжди залишаються бідність і обмеженість споживання мас, що протидіють прагненню капіталістичного виробництва розвивати продуктивні сили таким чином, ніби межею їх розвитку могла бути лише абсолютна споживча здатність суспільства" .

Теорія соціально-економічного устрою суспільства.

За Марксом, суспільно-економічна формація, як особливим чином подане суспільство, включає реальний базис (виробничі відносини, які відображають той чи інший стан продуктивних сил, тобто базис, спосіб виробництва) і надбудову (політика, право, культура, релігія). Розвиток суспільства є процесом послідовної зміни суспільно-економічних формацій, яка відбувається внаслідок того, що "на певній стадії свого розвитку матеріальні продуктивні сили суспільства приходять у суперечність з існуючими виробничими відносинами, або - що є лише юридичним виразом останніх - з відносинами власності, всередині яких вони розвивались. Із форм розвитку продуктивних сил ці відносини перетворюються на їх окови. Тоді наступає епоха соціальної революції". Маркс виділяє чотири способи виробництва - азіатський, античний, феодальний і сучасний, буржуазний. Вчений вважає, що капіталізм є останнім способом виробництва, який заснований на експлуатації.

Стрімкий розвиток продуктивних сил капіталізму, що набувають дедалі більшого суспільного характеру, розвиток крупної машинної індустрії усувають ті об'єктивні причини, що породжують приватну власність на засоби виробництва. На цій основі вперше з'являється об'єктивна можливість побудови нового суспільства без приватної власності та експлуатації. Таке суспільство Маркс називає комунізмом і вважає, що воно буде розвиватись на основі суспільної власності на засоби виробництва, що створює основу планової організації усього суспільного виробництва в інтересах народу, будуть ліквідовані анархія виробництва і економічні кризи, а разом з ними і панування стихії економічних відносин над людьми. В таких умовах повністю усувається експлуатація, жебрацтво трудових мас, яким на основі розвитку продуктивних сил і підвищення продуктивності праці буде забезпечено достаток матеріальних і культурних благ.