Історія економічних вчень - Тарасевич В.М. - Поль Берен (1909-1964)

Професор економіки Стенфордського університету, член редколегії ліворадикального журналу "Monthly Review"

Основні твори - "Політекономія зростання" (1956), "Монополістичний капітал" (1966) - у співавторстві з П. Суїзі

Методологія.

Берен вважає себе послідовником марксистської методології, про що пише у передмові до своєї основної праці "Політекономія зростання": "Я намагався написати марксистську книгу... Якщо деякі із положень автора і терміни, що застосовуються, відрізняються від того, що стало загальноприйнятим в марксистській літературі, то це не означає, що автор намагався запропонувати ревізію марксистського вчення. Навпаки, я намагався застосувати марксистський аналіз сучасного капіталізму як до імперіалістичних, так і слаборозвинених країн і продемонструвати ще раз, що марксистський метод корисний, більш того, життєво необхідний при будь-якому вивченні капіталістичної дійсності". Методологію традиційного марксизму вчений доповнює новими методами макроекономічного аналізу, статикою і динамікою, типовими мікроекономічними підходами до аналізу ринкових структур.

У сучасній економічній науці Берен виділяє три основні проблеми і вважає їх "трьома головними темами нашої епохи": важке становище слаборозвинених країн під боком у "вільного світу"; зміни у системі монополістичного капіталізму на етапі його занепаду; перспективи розвитку соціалістичних суспільств, що виникають у Європі та Азії29. Лейтмотивом наукових праць Берена є доведення неминучості революційної заміни "ірраціонального" монополізму більш раціональним суспільством - соціалізмом, який базується на суспільній власності, планомірному управлінні і рівномірному розподілі. Завдяки цьому соціалізм може швидко прискорювати розвиток продуктивних сил в інтересах задоволення спочатку матеріальних, а потім і духовних потреб людини (упритул до потреби у свободі і творчій праці). Така ідеальна модель суспільства порівнювалась Береном з реально існуючими економічними системами, що вказує на його прихильність методологічним засадам традиційного позитивізму.

Теорія нагромадження.

Процес нагромадження капіталу розглядається Береном у широкому соціально-економічному контексті, виявляються його суспільні причини і наслідки для розвинутих та слаборозвинутих країн.

Для визначення матеріальних джерел розширеного відтворення застосовуються поняття "потенційний економічний надлишок" і "фактичний економічний надлишок". Останній розуміється вченим як різниця між фактичною поточною продукцією суспільства та його фактичним поточним споживанням. "Фактичний економічний надлишок, таким чином, ідентичний поточному заощадженню або нагромадженню і знаходить свій прояв у різного роду активах, що додаються до національного багатства протягом періоду, що розглядається, а саме у виробничому обладнанні, в запасах сировини і готової продукції, в активних сальдо при розрахунках з іноземними державами й золотому запасі".

Потенційний економічний надлишок - це різниця між продукцією, яка може бути виробленою за даних природних і технічних умов за допомогою наявних засобів виробництва, і необхідним споживанням. Цей надлишок виступає у чотирьох формах. Перша - надмірне споживання суспільства (головним чином з боку груп з найбільшими доходами). Друга - продукція, що втрачена суспільством внаслідок існування непродуктивної зайнятості робітників. Третя - продукція, втрачена через ірраціональність організації виробничого апарату. І, нарешті, четверта форма - недовироблена продукція внаслідок існування безробіття, викликаного анархією виробництва і не достатньою величиною сукупного попиту.

Економічне зростання визначається вченим як збільшення виробництва матеріальних благ на душу населення протягом певного проміжку часу. "Темпи й напрями економічного розвитку в якій-небудь країні залежать, - вважає вчений, - від фактичного економічного надлишку та від способу його використання. У свою чергу, ці фактори визначаються ступенем розвитку продуктивних сил, відповідною структурою суспільно-економічних відносин і системою привласнення економічного надлишку, яку ці відносини припускають". Якщо у суспільстві існує тенденція до перевищення потенційного економічного надлишку над фактичним, то це говорить про ірраціональність існуючого економічного устрою, а також необхідність його заміни більш раціональним ладом.

Теорія стагнації монополістичного капіталізму.

Детально проаналізувавши ринкову поведінку монополістичних структур з позицій мікроекономічного та каузального аналізу, Берен приходить до висновку, що за умов наявності у виробника ринкової влади відбувається закономірний процес перевищення можливостей нагромадження над можливостями інвестування. Це відбувається унаслідок того, що на монополістичній стадії розвитку капіталізму механізм вирівнювання норми прибутку діє тільки у конкурентному секторі економічної системи, який є надто звуженим. У ньому норма прибутку низька, а його маса, що може бути використана для капіталовкладень, відносно невелика. У секторі, де діють монополії й олігополії, навпаки, норма прибутку висока, і, відповідно, його маса, що може бути використана для капіталовкладень, досягає величезних розмірів. Однак, у монополізованому секторі виробники вважають нерентабельними реінвестиції у власні підприємства і відчувають все більші труднощі при інвестуванні прибутків в інших галузях господарства. Це відбувається внаслідок того, що технічні винаходи, які можуть понизити витрати виробництва і привести до зростання обсягів випуску, не зацікавлюють монополіста, прибутки якого скоріше впадуть, ніж підвищаться у результаті насичення ринку даним товаром. Таким чином, вважає вчений, монополії й олігополії здійснюють відбір таких технічних новацій, що дозволяють уникнути серйозного зростання випуску продукції, та, водночас, прагнуть досягти економії факторів виробництва.

В умовах олігополії технічні новації, як засіб зниження витрат виробництва з метою витіснення своїх конкурентів і захоплення ринку, вже не приводять до бажаного результату. Справа в тому, що для завершення "цінової війни" олігополістам необхідно витратити такі величезні суми грошей і піти на такий величезний ризик, що вони вважають за краще взагалі відмовитись від ведення цінових війн. Для цього укладаються більш-менш явні угоди або встановлюється система лідерства в цінах, завдяки якій запекла конкурентна боротьба усувається. У наслідок цього "... фірми з високими витратами не витісняються з ринку, а можуть продовжувати свою діяльність поряд з більш прибутковими підприємствами. Тому надлишкові потужності не ліквідуються. Вони зберігаються не тільки у формі виробничого потенціалу найбільш продуктивних фірм, що перевищують їх поточне виробництво, але також і у формі неефективних підприємств, які захищені від непогоди парасолькою олігополістичної організації. Надлишок виробничих потужностей, у свою чергу, перешкоджає новим капіталовкладенням, особливо в тих галузях, де є невелике число фірм і де про існування такого надлишку добре відомо". Отже, при монополістичному капіталізмі не існує тенденції до створення умов, які б забезпечили додаткові стимули для інвестування економічного надлишку.

У якості факторів, що протидіють даній тенденції, Берен визначає "зовнішні імпульси", тобто ті чинники, які не пов'язані з безпосередніми ринковими взаємовідносинами у системі монополістичного капіталізму. Найбільш простим і найбільш очевидним засобом створення таких зовнішніх імпульсів є збільшення частки споживання у сукупному продукті. Ця частка, з одного боку, зменшує частину продукції, яка складає фактичний економічний надлишок, а, з іншого, - створює умови для нових капіталовкладень за рахунок розширення сукупного попиту. "Проте, - стверджує вчений, - в економічній системі, де розподіл доходів між капіталом і працею засновується на прагненні окремих фірм до максимізації продукту, це неможливо... Ті заходи, які могли б бути цілком розумними для капіталістичної системи в цілому, означали б збитки, або навіть банкрутство, для окремих капіталістів, які б стали їх застосовувати". На думку Береш, в умовах монополістичного капіталізму можливості зростання сукупного попиту за рахунок підвищення споживання з боку населення й фірм досить обмежені, а, отже "... для того, щоб економіка ... могла зрушити з мертвої точки й отримати необхідні стимули для прибуткового використання поточного економічного надлишку, необхідні особливі зовнішні імпульси, що приводяться в дію свідомо. Тільки держава може привести в дію щ імпульси" .

Теорія державного регулювання.

Берен виділяє наступні напрямки державного впливу:

1) не протидіяти зростанню безробіття й падінню виробництва до тих пір, доки воно не буде відповідати обсягу ефективного попиту. Однак така політика небезпечна у соціально-економічному відношенні і тому, на переконання вченого, є неприйнятною;

2) скорочення виробництва шляхом загального зменшення тривалості робочого тижня. Цей напрям, вважає Берен, зустріне опір з боку бізнесу й робітників через те, що призведе до зменшення виробництва, прибутку й реальної заробітної плати;

3) фінансування за рахунок державних коштів додаткового індивідуального й суспільного споживання. Перший напрям суперечить духу капіталістичної системи, оскільки дає найманому робітнику мінімум доходів незалежно від наявності роботи. Другий напрям наражається на обмежені можливості державного бюджету;

4) державне інвестування у виробничі потужності, але "... державні капіталовкладення неприйнятні для монополістичного капіталу ... , де інвестиції стримуються політикою максимізації прибутку... Уряду дозволяється вкладати свої кошти лише в такі області, які ще далекі від стадії комерційного використання..." ;

5) можливість крупних державних видатків на невиробничі цілі (військові, зростання непродуктивних працівників, нагромадження непотрібних запасів).

Таким чином, "... в умовах монополій і олігополій як споживання, так і приватні капіталовкладення досить строго визначаються потребами максимізації прибутків. А природа й обсяг державних видатків не менш жорстко визначаються соціальною основою і функцією держави у капіталістичному суспільстві. Через це у капіталістичній системі не можна чекати ні максимального зростання продукції, що раціонально розподіляється між капіталовкладеннями й споживанням, ні встановлення заздалегідь продуманого обсягу виробництва при зниженні тягаря роботи".

Єдиним раціональним варіантом вирішення цієї проблеми, робить висновок Берен, є соціалістичне економічне планування. Можливість його запровадження передбачає наступні кроки: а) мобілізацію потенційних економічних надлишків країни шляхом експропріації власності зарубіжних і вітчизняних капіталістів, за рахунок чого підвищується фактичний економічний надлишок; б) визначення державою за допомогою планових органів частки споживання й нагромадження у сукупному продукті; в) розробка напрямків ефективного використання економічного надлишку.