Історія економічних вчень - Тарасевич В.М. - 7.1. Витоки інституціоналізму

7.1. Витоки інституціоналізму

Інституціоналізм, як самостійний напрямок економічної думки, виник на початку XX ст. Саме тоді закінчився процес індустріалізації в економічно розвинутих країнах світу, а США стали світовим економічним лідером. Нові соціальні, економічні та політичні умови потребували принципово нових підходів у теорії. Інституціоналісти одними з перших виступили з ідеєю державного контролю над економікою і в теоретичному плані підготували основу для появи та поширення кейнсіанства, післявоєнних теорій трансформації економіки та суспільства.

У витоків інституціоналізму стояла німецька історична школа. Вона вийшла за межі класичної політичної економії, акцентуючи увагу на політико-правових, історико-етичних і соціально-культурних аспектах розвитку суспільства.

Методологічні засади німецької історичної школи та інституціоналізму були розроблені Огюстом Контом (1798-1857) в "позитивній соціології". Він визначив поняття соціальної системи та соціального організму, які в роботах піонерів історичної школи трансформувалися у "національну економіку". Запропоновані Контом методи спостереження, експерименту, порівняння та історичного аналізу стали головними у інституціональних дослідженнях.

Історичні аргументи, політико-правові та соціальні інститути одним з перших активно використовував німецький економіст Фрідріх Ліст (1789-1846). Він запропонував національну економію, як альтернативу космополітичній економії А. Сміта та його послідовників: "наука не має права не визнавати природу національних відносин".

У 1841 році Ліст видав свою головну роботу "Національна система політичної економії" в якій на основі економіко-історичних досліджень різних країн створив нову доктрину політичної економії. Він охарактеризував систему А. Сміта, як "політичну економію мінових цінностей", та протиставив їй політичну економію "національних продуктивних сил". Продуктивні сили Ліст розглядав як спроможність створювати багатство нації, до них він відніс різні політичні та соціокультурні інститути, що сприяють економічному розвитку. Ліст стверджував, що економіка окремих країн розвивається за власними законами, а тому для кожної країни характерна своя "національна економіка", задача якої полягає у пошуку найбільш сприятливих умов для розвитку продуктивних сил нації.

Із економічної історії Ліст зробив висновок про п'ятистадійну схему економічного розвитку: дикунство, пастушество, землеробство, землеробсько-мануфактурна та землеробсько-мануфактурно-торгова стадії. На його думку, досягти найвищої стадії неможливо без політики "виховного" протекціонізму та національної єдності.

Вченню класиків про поділ праці та принцип порівняльних переваг у зовнішній торгівлі Ліст протиставив концепцію національної асоціації продуктивних сил, у якій відстоював пріоритет внутрішнього ринку над зовнішнім і переваги поєднання фабрично-заводської промисловості з землеробством. В той же час, промисловість не повинна розвиватися за рахунок сільського господарства, яке не потребує митного захисту.

Стара історична школа Німеччини представлена роботами німецьких істориків-економістів Вільгельма Рошера (1817-1894), Бруно Гільдебранда (1817-1878) і Карла Кніса (1821-1899).

Вченню класиків про природні закони історична школа протиставила принцип "історизму", який було доповнено описовістю та емпіризмом. З цього приводу Рошер писав "...ми відкидаємо будь-яку розробку економічних ідеалів. Замість цього ми звертаємося до простого викладання спочатку господарських потреб і природи народу, потім законів і установ, створених для їх задоволення, і на кінець, до описання більшого або меншого успіху останніх".

Спираючись на теорію "трьох факторів виробництва", Рошер виділив три періоди в історії: стародавній, де основним фактором виробництва була земля; середньовічний, де основним фактором виробництва була праця, яка капіталізувалася завдяки корпоративно-цеховій виключності; новий - де основним фактором виробництва є капітал, що призводить до зростання цінності землі, заміщення ручної праці машинною, загострення протистояння між розкішшю та жебрацтвом.

Рошер вважав, що при зміні форм свого життя народи мають брати за зразок "час, який все перетворює поступово та повільно, що неможливо навіть помітити ці зміни". Він вітає ті зміни, які відбуваються "мирним шляхом позитивного права", а революції вважав "найбільшим нещастям і нерідко смертельною хворобою народного життя".

Гільдебранд вважав, що політична економія має досліджувати не тільки економічні явища, а й мораль, право, політику та пов'язані з ними альтруїстичні спонукання в господарський діяльності людей. Він писав, що "політична економія не є природним вченням людського егоїзму, але вона має бути наукою моральною".

Історизм в роботах Гільдебранда проявився в періодизації ним історії націй та господарського розвитку. Він виділив три його фази: природниче господарство середніх віків, під яким розумілося натуральне господарство; грошове господарство з часів А. Сміта; кредитне господарство. Кредитне господарство Гільдебранд розглядає як вершину економічного розвитку суспільства, в якому обмін продуктів відбувається на "чесному слові, на довірі, на моральних якостях", кожен працівник може стати підприємцем, а кредит - силою здатною покінчити з "пануванням грошей і капіталу та перебудувати світ на основі справедливості".

Нова історична школа Німеччини сформувалася на початку 70-х рр. XIX ст. її представники Густав фон Шмоллер (1838-1917), Луйо Брентано (1844-1931) і Карл Бюхер (1847-1930) віддають перевагу пошуку та узагальненню конкретно-історичного матеріалу, а економічний розвиток розглядають з позицій психології та етики.

Засновник нової історичної школи та її консервативного напрямку Шмоллер запропонував концепцію народного господарства, за якою спільна мова, історія, традиції, звичаї та ідеї пов'язують між собою окремі господарства сильніше ніж капітал і державність. На його думку, для побудови народногосподарської системи більш важливими є культурні та етичні чинники, що визначають національно-культурологічні особливості народу. Він вважав, що найбільш дієвим способом розвитку суспільства та вирішення соціальних проблем є зміна моральної природи людини, усунення її моральних недоліків.

Шмоллер відкинув можливість застосування математики в економіці, оскільки вважав людську психіку занадто складною для диференційного розрахунку, однак був прихильником статистичного аналізу та вимагав від своїх учнів історико-господарських монографій, основаних на обробці масивів емпіричних даних.

Представником ліберального напряму нової історичної школи був Брентано. Він відстоював можливість докорінного покращення становища робітників, необхідність ліквідації класової нерівності в суспільстві через організацію профспілок, споживчої кооперації, фабричного законодавства та низки соціальних реформ. Він вважав, що підприємців поєднує з робітниками зацікавленість у збільшенні заробітної плати, оскільки це стимулює зростання продуктивності праці.

В основу своєї періодизації суспільного розвитку Бюхер закладає ступінь зрілості обміну. Перший період представлений домашнім та замкненим натуральним господарством. Другий період характеризується працею ремісників на замовлення конкретного споживача. Третій період Бюхер назвав народним господарством, в якому виробник працює на невідомий йому ринок. З розвитком економіки поступово збільшується відстань між споживачами та виробниками. В першому періоді вона дорівнює нулю. В другому, - продукти надходять до споживачів через місцеві ринки. В третьому, - продукти виробляються для невідомого ринку, та відстань між виробниками та споживачами стає значною. Зі збільшенням відстані обміну розвиваються нові форми промисловості, від роботи на себе, на замовлення домогосподарства, до міського ремісництва, кустарної промисловості та фабричного виробництва. Розвиток форм промисловості характеризується появою та поширенням капіталу аж до оволодіння ним національною економікою. Це відбувається лише на стадії народного господарства, коли всі складові частини капіталу зосереджуються в руках фабриканта-підприємця, який сам займається збутом своїх товарів.

"Юна" історична школа. Німецький інституціоналізм.

Юна історична школа продовжила традиції німецької історичної школи з позицій пошуку тих інституціональних чинників, які є рушійною силою розвитку капіталізму. Це дозволяє визнати її представників Вернера Зомбарта (1863- 1941) та Макса Вебера (1864-1920) німецькими інституціоналістами

Першоосновою історичного розвитку Зомбарт визнавав рух "духу", який визначає всі явища матеріального світу. Отже, капіталізм є проявом особливого капіталістичного духу. Підприємці у Зомбарта - це організатори капіталістичних підприємств, які забезпечують зростання доходу та виконують наступні функції: організаційну (вміння об'єднувати людей і ресурси в єдине ціле); торгову (мистецтво вести переговори, завойовувати довіру, вміло просувати товари на ринок) та рахункову (врахування витрат і результатів).

Для "героїчної юності" капіталізму був характерним тип підприємців з агресивним авантюризмом і насолодою від життя, як завоюванням. Пізніше домінуючим стає тип підприємців з почуттям обов'язку, вмінням накопичувати та рахувати, діловою мораллю та раціональністю.

Майбутнє суспільства Зомбарт пов'язував з "соціальним плюралізмом": капіталізм поступово перетворюватиметься в змішане господарство, в якому будуть існувати кілька господарських форм: капіталізм, кооперативне господарство, суспільне господарство, ремісництво і селянське господарство. До соціалістичних форм господарства він відніс кооперативи та суспільне господарство, які мають містити у собі всі цінні якості капіталізму. Зомбарт вважав, що різниця між соціалізмом і стабільним та врегульованим капіталізмом є незначною і, що "для долі людей та культури людства в цілому байдуже, організується господарство капіталістично чи соціалістично".

Дослідження витоків "капіталістичного духу" було продовжено Вебером. У книзі "Протестантська етика та дух капіталізму" (1904) він прямо пов'язав розвиток капіталізму зі специфікою інститутів європейської цивілізації та унікальністю протестантської ментальності. Вебер визначив капіталізм, як суспільство, що основане на економічній раціональності: раціональній організації підприємств, яка забезпечує максимізацію прибутків; раціональному знанні; раціональному праві; раціональному державному управлінні . Таке суспільство він розглядав, як продукт історичного розвитку християнської цивілізації в ХУІ-ХУІІ ст. Важливу роль у формуванні такого суспільства відіграла релігійна Реформація XVI ст., яка прирівняла працю в межах світської професії до релігійного аскетизму, зняла принципове протиставлення світського та церковного життя. Це привело до формування протестантської етики, в якій "світський аскетизм" став "економічною доброчесністю", утвердилася одухотворена трудова етика, яка разом з духом територіальної експансії та виникненням сучасної науки зумовила особливий розвиток західного суспільства, відокремила його від решти світу.