Історія економічних вчень - Тарасевич В.М. - Франсуа Перру (1903-1987)

У післявоєнні роки класичний інституціоналізм розвивався в наступних напрямках: 1) інституціонально-соціологічний; 2) трансформаційний; 3) індустріально-технократичний; 4) еволюційний. Увага нових інституціоналістів була сконцентрована на НТР, яка, на їх думку, здатна вирішити фундаментальні соціально-економічні проблеми суспільства. Основним носієм раціональності та рушійною силою економічного прогресу вони вважали великі корпорації, які змінили власну природу та стали провідниками НТР. У полі зору інституціоналістів знаходилася економічна влада в її різних аспектах: джерела, форми, масштаби, способи реалізації, методи і наслідки її обмеження, зв'язок економічної та політичної влади.

Інституціонально-соціологічний напрямок найбільш повно представлено в роботах французьких економістів Ф. Перру та Ж. Фурастьє. Створення ефективної економічної системи, яка б узгоджувала індивідуальні та суспільні інтереси, вони пов'язували з плануванням та державним регулюванням економіки

Франсуа Перру (1903-1987)

Професор "Колеж де Франс", директор Інституту економічного та соціального розвитку

Основний твір - "Економіка XX століття" (1961)

Методологія.

Якщо представники класичного інституціоналізму критикували неокласиків за відсутність теоретичного аналізу впливу на економіку широкого спектру позаекономічних факторів, то Перру та його послідовники зосередили свою критику на відсутності в неокласичному аналізі впливу влади на економіку. Перру досліджував економічну владу, як прояв асиметричного впливу конкуруючих фірм, організованих і структурованих груп (асоціацій) та держави в національному та міжнародному вимірі.

Теорія домінуючої економіки.

Перру вважав, що в реальній економіці економічні суб'єкти діють в умовах відсутності рівноваги. Асиметричні відносини домінування є результатом нерівного впливу одних економічних одиниць на інші та здатності деяких з них нав'язувати свою волю іншим. Ефект домінування, якій створює асиметричний та незворотний вплив, є проявом влади в економіці. Країни, фірми чи економічні суб'єкти, які мають меншу владу, відчувають на собі вплив ефекту домінування.

Економічні взаємодії, які виникають внаслідок дії ефекту домінування, Перру вважав динамічними, оскільки наявність домінуючих фірм завжди забезпечує економічне зростання в тих галузях, де ці фірми є центральними. Економічні переваги домінуючих одиниць дозволяють їм примушувати інших приймати вигідні для них рішення. Примус є основним економічним благом, яке дає його власнику вирішальні економічні переваги. Власники вирішальних переваг у односторонньому порядку визначають умови угод і співробітництва з іншими економічними суб'єктами.

На думку Перру, будь-яка економічна одиниця може домінувати в економіці та бути представленою фірмою, галуззю, комплексом галузей. На рівні окремого регіону або країни в цілому навколо домінуючої одиниці утворюються "зони розвитку" або "осі розвитку". "Зони розвитку" створюють потужний "ефект залучення", завдяки якому до неї підключаються нові підприємства та з'являється "ефект агломерації", що об'єднує взаємодоповнюючі види діяльності в єдине ціле.

У "домінуючій економіці" найбільш ефективним центром прийняття рішень стає держава, яка здатна обмежити відносну відокремленість підприємств і посилити ефективність залучення через реалізацію довгострокових програм розвитку. Виконання цих програм відбувається за планом і спрямоване на забезпечення "гармонізованого зростання".

Трансформаційний інституціоналізм.

У першій третині XX ст. в економіці розвинутих країн відбулася корпоративна революція, яка підірвала основи ортодоксальної економічної доктрини і призвела до трансформації капіталізму, появи нової форми капіталістичних підприємств, що концентрують величезні капітали та управляються найманими менеджерами, які не несуть всієї повноти відповідальності за наслідки власних дій. Внаслідок втрати капіталістами ефективної влади в корпорації та переходу цієї влади до професійних менеджерів відбулося відокремлення капіталу-власності від капіталу-функції, а власності - від управлінської праці.

Зазначені процеси стимулювали появу та розвиток теорій "народного капіталізму", в яких обґрунтовувався процес трансформації капіталізму в новий суспільний устрій. Основними складовими теорій "народного капіталізму" були теорії "демократизації капіталу", "революції управляючих" і "революції в доходах".

Адольф Берлі та Гардинер Мінз у книзі "Сучасна корпорація та приватна власність" (1932) на основі аналізу статистичних матеріалів обґрунтували висновок про відокремлення власності від контролю у великих акціонерних компаніях та перетворення більшості власників на пасивних інвесторів, у той час як реальне управління здійснюють менеджери у своїх власних інтересах13.

На думку Берлі, сучасний йому американський капіталізм характеризується розвиненою демократією, яка є результатом перетворення приватної власності в колективну у формі акціонерної власності та переходу функцій контролю над власністю до найманих менеджерів. Такі зміни забезпечили можливість державного антициклічного регулювання економіки, більш справедливого розподілу доходів, подолання монополізму і використання досягнень НТР.

Розроблена Мінзом концепція "колективного капіталізму" відобразила "дифузію власності", яка проявляється у відокремленні управління та контролю над виробництвом від власності на капітал, у об'єднанні корпораціями сотень тисяч акціонерів і найманих працівників, що використовують новітнє високотехнологічне обладнання для задоволення потреб споживачів у товарах.

Засновником теорії "революції в доходах" був американський економіст Саймон Кузнець, який дослідив динаміку розподілу доходу в 19191948 рр. і зробив висновок про систематичне зниження доходів вищих груп населення. Прихильники ідеї про "революцію в доходах" стверджували, що в розвинутих капіталістичних країнах відбувся докорінний переворот у розподілі національного доходу, який полягав у вирівнюванні доходів між різними прошарками та класами капіталістичного суспільства.

На основі аналізу статистичних даних теорію "революції в доходах" було піддано критиці з боку багатьох американських економістів і соціологів. Якщо участь держави у відтворювальних процесах відображається в таких документах, як бюджет, національні рахунки, переписи національного багатства, то на рівні мікроекономіки окремі процеси приховані за стіною комерційної таємниці, фальсифіковані з метою ухилення корпорації від оподаткування.

Індустріально-технократичний інституціоналізм.

Формування "нової індустріальної системи" в повоєнній економіці США знайшло достатньо повне відображення в книзі Пітера Друкера "Нове суспільство: анатомія індустріального устрою" (1949). Він запропонував концепцію другої промислової революції, яка характеризується розвитком поточно-конвеєрного виробництва (фордизм), науковою організацією праці (тейлоризм). Нове виробництво розвивається за рахунок не стільки нових інвестицій, скільки нових знань та праці нових фахівців - промислових інженерів, які застосовують ці знання.

Нова для тих часів управлінська наука - менеджмент - привернула увагу до факторів продуктивності праці, енергоємності та капіталоємності виробництва. Корпорації, які краще засвоїли принципи наукового менеджменту, отримали доступ до фінансових ресурсів, розширили масштаби масового виробництва висококонкурентної, якісної та доступної для населення продукції конвеєрів. Запровадження наукової системи організації праці та управління змінило суспільну роль корпорацій, які зруйнували міжгалузеві бар'єри, а пріоритетною формою власності стала інтелектуальна. Отже, влада перейшла від капіталістичних власників до менеджерів - носіїв наукових знань, технічного та організаційного досвіду. Адаптивна корпорація індустріальної епохи поступово перетворюється на креативну, яка максимально використовує творчий потенціал працівників та формує їх ціннісні орієнтири.

Еволюційний інституціоналізм.

У 60-70-х рр. XX ст. провідні економісти і соціологи починають активно вивчати мегатренди еволюції людства, основні закономірності, моделі та стадії суспільного розвитку.