Основи економічної теорії - Мамалуй О. О. - § 3. Соціальна політика держави. Справедливість та соціальний захист

Соціальна політика держави — один із напрямів ЇЇ діяльності з регулювання соціально-економічних умов життя суспільства. Сутність соціальної політики держави — у підтримці відносин як між соціальними групами, верствами суспільства, так і всередині їх, у забезпеченні умов для підвищення добробуту, рівня життя членів суспільства, створенні соціальних гарантій, у формуванні економічних стимулів для участі у суспільному виробництві. При цьому соціальна політика держави є складовою заходів держави щодо регулювання умов суспільного виробництва в цілому, тісно пов'язана з загальноекономічною ситуацією в країні.

Оскільки головна ланка у соціальній політиці держави — політика формування доходів населення, метою соціальної політики має стати мінімізація конфлікту між ефективністю та соціальною справедливістю. Співвідношення у доходах населення частки трансферних виплат та заробітної плати відіграє важливу роль у формуванні економічної поведінки індивіда та його трудової мотивації. Надмірно активне втручання держави у процеси перерозподілу, впровадження доходів призводить до зниження ділової активності у суспільстві і скорочення ефективності виробництва в цілому. З іншого боку, скорочення ролі держави в регулюванні доходів населення веде до зростання диференціації доходів, соціальної напруженості, загострення соціальних конфліктів і як наслідок до падіння виробництва, зниження його ефективності.

Існує чотири погляди на соціальну справедливість:

1) егалітарний — всі члени суспільства отримують рівні блага;

2) роулсіанський — максимізується корисність найменш забезпечених осіб;

3) утилітарний — максимізується загальна корисність усіх членів суспільства;

4) ринковий — справедливість встановлює ринок.

Слід зазначити, що найбільш протилежними поглядами на справедливість є егалітарний і ринковий, оскільки ринковий розподіл доходів потребує відповідності доходу кожного власника фактора виробництва граничному продукту від цього фактора. Отже, у цьому разі припустима значна нерівність у розподілі доходів.

Вибір принципів соціальної справедливості у перерозподілі доходів виявляється у кожному суспільстві по-своєму, виходячи з духовних засад, національних стандартів, що формувалися протягом усього історичного розвитку даної країни.

Однією з найважливіших категорій, необхідних при розгляді соціальної політики держави та соціальної справедливості, є бідність.

Бідність — одна з найстаріших і гострих проблем, яка потребує не тільки теоретичного розв'язання, а й практичних зусиль для її подолання. Це така форма соціально-економічного та соціально-психологічного відчуження, за якої індивід не може задовольнити мінімальний рівень фізичних та соціальних потреб, прийнятий за стандарт у даному суспільстві.

Основними формами бідності є абсолютна та відносна. Абсолютна бідність — це такий рівень добробуту, який не забезпечує стандартних матеріальних та духовних потреб населення. Проблема поділу бідності на абсолютну та відносну є одним з найсуперечливіших моментів усієї теорії. Відносна бідність притаманна будь-якому суспільству. Вона визначається за майновим розшаруванням населення (наприклад, бідними вважають від 10% до 30% населення з найнижчими доходами). Найбільшу увагу її вивченню приділяють у розвинутих країнах. За характером оцінки бідність поділяється на об'єктивну та суб'єктивну. Перша визначається за прийнятими у країні критеріями доходу та доступу до тих чи інших матеріальних і духовних благ: можливості дати дітям освіту, здобути професійну підготовку, якісно лікуватися, мати житло, що відповідає прийнятим стандартам, тощо. Другу розуміють як таку, яка визначається за самооцінкою, тобто людина тоді є бідною, коли вона сама так себе ідентифікує.

Відповідно до своєї тривалості бідність може бути тимчасовою (короткочасною), застійною (довгостроковою) та хронічною (передається з покоління до покоління). За глибиною бідність може набувати таких форм, як малозабезпеченість, зубожіння (якщо харчове споживання не забезпечує 80% мінімального раціону або якщо втрати на харчування перевищують 80% доходів), люмпеном і пауперизм. Дві останні форми є крайнім виявом зубожіння, коли люди відчужені від усіх офіційних форм доходів у суспільстві.

Базисний комплекс індикаторів бідності об'єднує характеристики масштабів, рівня та глибини бідності, сукупного дефіциту добробуту бідних домогосподарств, якості харчування та структури витрат.

Масштаби бідності (Q) — загальна кількість домогосподарств, які визнаються бідними згідно з обраними критеріями. Масштаби зубожіння (R) — загальна кількість домогосподарств, які визнаються зубожілими згідно з обраними критеріями.

Рівень бідності (Р₀) — питома вага населення, яке визнається бідним відповідно до прийнятих критеріїв:

В основі бідності лежить нерівність, яка породжується цілим комплексом причин. Ми виокремлюємо глобальні причини, серед яких можна назвати такі, як існуючий економічний порядок, панування фінансового капіталу, міжнародних фінансових інститутів, глобальні економічні та екологічні катаклізми та ін. Загальноекономічні причини пов'язані з типом економічного зростання, обмеженістю ресурсів, конкурентоспроможністю національної економіки та ін. Ринкові причини пов'язані з механізмом розподілу доходів, ступенем розвиненості системи соціального захисту населення та ін. Велику групу причин можна віднести до групи трансформаційних: глибина та тривалість трансформаційної кризи, диференціація доходів населення, порушення фінансових зобов'язань державою та іншими фінансовими інститутами, інституціональні пастки та ін. Бідність може бути зумовлена особистими причинами: слабким здоров'ям, природними здібностями, кількістю утриманців та ін.

Методи визначення бідності різноманітні. До них належать:

абсолютні:

— метод використання мінімального споживчого бюджету (прожиткового мінімуму);

— калорійність харчування (менш як 2100 ккал за добу — бідність; менш як 1680 ккал за добу — зубожіння);

структурні:

—за питомою вагою витрат на харчування у сукупних доходах (витратах) домогосподарства (більш як 60% — бідність, більш як 80% — зубожіння);

— за питомою вагою найнеобхідніших витрат у сукупних доходах (витратах) домогосподарства;

відносні:

— за фіксованою часткою середньодушового / еквівалентного доходу в країні;

— за фіксованою часткою середньодушових / еквівалентних витрат в країні;

суб'єктивні:

— за самооцінкою; ресурсні:

— виходячи з реальних бюджетних можливостей надання допомоги.

Нині використання абсолютних (нормативних) критеріїв для визначення бідності в Україні є недоцільним, оскільки немає науково обгрунтованого мінімального споживчого бюджету (прожиткового мінімуму), з одного боку, і швидких зрушень у структурі споживання населення, обумовлених інфляцією, — з другого.

Орієнтація на ті чи інші критерії визначення рівня та поширення бідності у країні залежить також від поставленої мети та політичної складової.

У розвинутих країнах існують програми боротьби з бідністю. Вони містять як засоби, що запобігають її виникненню, так і грошову та речову допомогу, що підтримує доход. Велика увага приділяється розвиткові освіти, створенню умов для зростання зайнятості, регулюванню диференціації доходів населення. У країнах з перехідною економікою бідність перетворюється на одну з найгостріших і найскладніших проблем.

Безумовно, економічне зростання, ефективність виробництва, продуктивність праці, сукупний попит на робочу силу є необхідними передумовами формування високого рівня життя населення, подолання абсолютної та пом'якшення наслідків відносної бідності. Без цього докорінно вирішити проблеми боротьби з бідністю неможливо. Проте, як свідчить міжнародний досвід, в умовах швидкого економічного зростання самі по собі соціальні проблеми не вирішуються, навпаки — економічне піднесення провокує формування майнового розшарування населення і зростання на цій основі відносної бідності населення. У цих умовах держава має проводити цілеспрямовану політику, яка підкріплюється використанням усього спектра соціокультурних факторів суспільства.

У багатьох країнах, що трансформуються, бідність набуває широкого розмаху: збільшується коло бідних та малозабезпечених людей, зростає глибина зубожіння. Особливо це характерно для країн, де триває трансформаційна криза. Основною рисою соціально-економічних зрушень, що відбулися в Україні протягом останніх років, є загальне падіння життєвого рівня на фоні глибокого розшарування суспільства за рівнем доходу. Майнова нерівність не стала ефективною рушійною силою активізації поведінки населення на ринку праці тому, що саме тут кризові явища набули особливо тяжкого характеру і не забезпечили принципову можливість зміни первинного матеріального статусу в результаті інтенсивної праці. Бідність в Україні серед досить широких верств населення розвинулася на тлі значного майнового розшарування. Збіднілими стали люди, які свого часу багато і плідно працювали, а нерідко і сьогодні працюють. На відміну від бідних в економічно стабільних заможних державах, соціальні верстви, чиє споживання значно менше від середнього по країні (тобто ті, хто є бідними за відносними критеріями), живуть фактично в умовах зубожіння. Особисте підсобне господарство забезпечує частині населення високий рівень харчування всупереч низьким доходам. Велика питома вага бідних спостерігається серед молоді, жінок, пенсіонерів, багатодітних сімей. Частина населення України, включаючи найбідніші верстви населення, вимушено вдається до незареєстрованих, а іноді й тіньових і навіть кримінальних стратегій виживання. Не викликає ніякого сумніву неможливість кардинального розв'язання соціальних проблем в умовах економічної кризи. Треба негайно реформувати соціально-трудову сферу, поступово підвищувати трудові доходи в 2,0—2,5 раза як мінімум і відповідно до цього встановити мінімальні розміри заробітної плати, пенсії, стипендії на рівні прожиткового мінімуму. Необхідно зберегти надання безкоштовних послуг освіти, медицини і культури на визначеному суспільством рівні всьому населенню. Держава повинна контролювати рівень безробіття, надавати адресну допомогу малозабезпеченим верствам населення.

У цілому державна політика щодо бідного населення має здійснюватися у різних формах і спрямовуватися на вирішення різних завдань стосовно тих основних груп населення, які формують загальну сукупність бідних та зубожілих у країні.