Політична економія - Ніколенко Ю.В. - Природні порівняльні переваги України

Зовнішній сектор України, як складника народногосподарського комплексу СРСР, визначався загальним поділом праці, коли міжнародна спеціалізація виробництва охоплює сектори та великі сфери економіки (промисловість, сільське господарство тощо) і практично не потребує доповнення міжнародною кооперацією. Ступінь інтегрованості у світове господарство за такого поділу праці незначна.

Створення якісно нового зовнішнього сектора країни має враховувати новітні фактори, що формують міжнародний поділ праці. Як вже відмічалось в попередньому параграфі, фактори, які впливають на місце країни в міжнародному поділі праці, можна розділити на три основні групи: природно-географічні (територія, населення, клімат, природні ресурси тощо); соціально-економічні (економічний та науково-технічний потенціал, темпи створення об'єктів виробничої та науково-технічної інфраструктури тощо) та науково-технічні (масштаби науково-дослідних робіт, технологічна диверсифікація, рівень морального зносу основних фондів тощо). У сучасному світі на міжнародний поділ праці та місце в ньому певної країни домінуючий вплив мають науково-технічні фактори.

Для України в складі СРСР було характерним переважанням чинників першої групи (природно-географічних) і формуванням другої (соціально-економічних).

Інтеграція України у світове господарство у постсоціалістичний період залежить від трансформаційних процесів, які будуть сприяти конкурентоспроможності національних суб'єктів на зовнішніх ринках. Тобто процеси формування нового зовнішнього сектора є невід'ємною частиною формування національного ринкового середовища.

До природно-географічних факторів, які визначають можливості України у міжнародній спеціалізації, можна віднести: територія площею 603,7 тис. км², яка розташована в центрі Європи (приблизно дорівнює території Франції та Швейцарії), чисельність населення на початок 2008 р. становила 46,4 млн чол. (за 2001-2008 рр. населення скоротилось на 5,3%), трудові ресурси - 22,3 млн чол.¹. Спеціалістів з вищою та середньою спеціальною освітою, зайнятих у виробництві, налічувалось на кінець 2007 р. 5,3 млн чол., що становить 23% всіх трудових ресурсів та 25% від кількості зайнятих у галузях народного господарства. Україна має великі запаси корисних копалин і дуже вигідне поєднання сировинних родовищ: вугілля, залізні та марганцеві руди, сірка, ртуть, титан, уран, мінеральні солі.

У той же час розвиток економіки значною мірою залежить від імпортних поставок інших паливно-енергетичних, мінеральних, лісових та інших видів сировини, а наявні ресурси не завжди використовуються найбільш ефективно виходячи з існуючих технологій.

Економічні проблеми, отримані у спадок

Економіка України отримала від СРСР деформовану структуру народного господарства із домінуванням важкої індустрії, військово-промислового комплексу, низькою часткою наукоємних виробництв і товарів народного споживання. Можна виділити такі основні негативні риси економічної системи України, які найбільшою мірою впливають сьогодні на зовнішньоекономічну сферу. Це державний монополізм, невизначеність напрямків структурної перебудови економіки, нерозвиненість ринкової інфраструктури, розвиток військово-промислового комплексу.

З погляду ринкової організації економічна система України характеризується і до цього часу високим рівнем монополізації, яка залишилась від соціалістичної системи. На сьогодні монополізм в Україні, на думку багатьох учених, продовжує розвиватися на основі державної монополії. Держава і зараз є основним власником, залишаючи під своїм контролем значну частку великих підприємств загальнодержавного значення. За офіційними даними, до найбільш монополізованих галузей відносять транспорт, зв'язок, енергетичні системи, житлово-комунальне господарство, переробні підприємства, системи агропромислового комплексу. Високомонополізованими є також і галузі, які віднесені до пріоритетних у промисловій політиці: металургійна промисловість, сільгоспмашинобудування, суднобудування, ракетно-космічний та авіаційний комплекси, радіоелектроніка, засоби зв'язку, виробництво міського та міжміського транспорту.

Відсутність активної антимонопольної політики приводить до деформації як економіки в цілому, так і зовнішньоекономічного сектора, який формується без урахування загальнодержавних інтересів. Крім того, розвиток монополізму скорочує можливості зростання конкурентоспроможності підприємств, а зовнішній сектор тяжіє до використання протекціоністських заходів і відхилення методів вільної торгівлі.

У цілому економіка України ще підтримує застарілі пропорції, відчуваючи тиск неринкових структур. Потенціал економіки, як і раніше, формують галузі важкої промисловості. Все ще зберігається велика частка морально застарілого обладнання (більше 50% основних фондів).

Негативні тенденції щодо надто повільної перебудови структури економіки посилюються недостатнім рівнем розвитку ринкової інфраструктури, передусім, фінансової - слабкість фінансового ринку стримує можливості переливу капіталів між галузями. Процеси реконструкції та модернізації гальмуються відсутністю широких можливостей мікрокредитування та довгострокового кредитування. Хронічна нестача інвестицій відсуває на невизначений термін результативність структурної перебудови економіки та зменшує можливості України щодо формування конкурентних переваг зовнішнього сектора.

Ще однією проблемою був розвиток військово-промислового комплексу: за підрахунками спеціалістів, на продукцію ВПК припадало понад 60% ВВП (танки і літаки - Харків, авіабудівельний комплекс - Київ, ракетна техніка - Дніпропетровськ та ін.). З точки зору формування зовнішнього сектора це могло означати або вихід на світові ринки військової техніки та зброї, або суцільну конверсію, яка потребує додаткових ресурсів та обґрунтованої програми реструктуризації народного господарства країни. На сьогодні Україна входить в десятку найбільших світових постачальників зброї.

Значні ресурси для розширення випуску конкурентоспроможної на світових ринках продукції знаходяться у сфері конверсії потужних і добре технічно оснащених підприємств військовопромислового комплексу (ВПК). На території України за радянських часів було розміщено понад 1000 великих машинобудівних підприємств, що працювали на ВПК.

Проте реформи 17 років не привели до ефективного формування зовнішньоекономічного сектора:

o не відбулося модернізації структури державного управління у відповідності з об'єктивними законами розвитку ринкової економіки (зокрема, у процесі приватизації так і не створено інституту ефективних власників);

o не створено дієздатної системи ринкових інститутів;

o втрачені високотехнологічні виробництва, лідерство у багатьох напрямках фундаментальних досліджень, критичного рівня досяг "відплив умів";

o склалися гіпертрофовані пропорції між реальним і фінансовим секторами економіки, а також всередині кожного з них;

o криза внутрішнього інвестування набула рис системної - прямі іноземні інвестиції не йдуть в Україну;

o відбулося катастрофічне падіння матеріального добробуту населення - розрив у доходах 10% найбагатших і 10% найбідніших досяг 14-15 разів, тоді як у західних країнах він становить 4-6 разів;

o небаченого рівня сягнула тінізація економіки (50-60%). Україна продовжує залишатися в перманентному перехідному стані.

Перш за все, необхідна послідовна структурна політика, орієнтована на реалізацію національних переваг, забезпечення економічної безпеки України, прискорення її інтеграції в сучасну світо-господарську систему. Ключовим поточним завданням є вивірена в часі та в галузевих пріоритетах точкова підтримка найважливіших видів технологічних та експортних виробництв. Зарубіжний досвід показує, що і в складних фінансових умовах сильна держава може здійснювати в певних мінімальних обсягах орієнтовану промислову політику.