Політична економія - Федоренко В.Г. - Глава 22. ФОРМИ МІЖНАРОДНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН

22.1. Сутність і форми міжнародних економічних відносин

В сучасних умовах тенденція до все більшої взаємозалежності національних економік, до зростання ролі зовнішніх факторів у процесі суспільного відтворення в окремій країні стала загальною. Звідси випливає, що поняття світового господарства на можна зводити до простої суми національних економік. Не меншою мірою його суть визначається тим універсальним зв'язком, який забезпечує їх реальну єдність на основі міжнародного поділу праці, науково-технічної і виробничої кооперації, міжнародної торгівлі, валютних і кредитних відносин, тобто міжнародними економічними відносинами.

Міжнародні економічні відносини являють собою систему господарських відносин між різними країнами світу. Вони є похідними від національних, економічних відносин, залежать від них, зумовлюються особливостями національної економіки та перебувають під значним впливом зовнішньої економічної політики держави. Так, зміни курсу національної валюти впливають на конкурентоспроможність товарів на ринку іншої країни, ліберальне податкове законодавство забезпечує приплив капіталів у країну, яка його впроваджує; зміни митних тарифів породжують зміни в потоках експорту та імпорту товарів.

Найважливішими формами міжнародних економічних відносин є міжнародне виробниче і науково-технічне співробітництво, вивіз капіталу, світова торгівля та передача технологій, міграція робочої сили, міжнародні валютні відносини. У цій системі всі її елементи тісно повязан, взаємно переплетені і впливають один на одного. Отже міжнародні економічні відносини обслуговують взаємодію національних економік, що входять у світове господарство і тим самим забезпечують його цілісність, яка базується на загальносвітовому характерові сучасних продуктивних сил.

Міжнародні економічні відносини визначають суть світового господарства. За своїм характером вони залежать від економічних відносин, що функціонують на національних рівнях. Так, інтернаціональна вартість формується на основі становлення національних вартостей відповідно до внеску країни у всесвітній рівень тривалості, інтенсивності і продуктивності праці і загалом залежить від міри включення у світове господарство певної національної економіки.

Утворення світового ринку призвело до того, що суспільно необхідний робочий час, який затрачається на виготовлення будь-якого товару, визначається не середнім рівнем умілості та інтенсивності праці зайнятих в національному господарстві, а діючими умовами світового виробництва, які є нормальними за певного рівня розвитку продуктивних сил світового співтовариства. Внаслідок дії закону вартості в межах світового ринку відбувається зведення національних вартостей товарів різних країн до інтернаціональної вартості. Країни, національна вартість товарів яких нижча за інтернаціональну, при обміні одержують додатковий прибуток у зовнішній торгівлі. А країни, де національна вартість товарів виявляється вищою, ніж інтернаціональна вартість, не мають прибутків, зазнають збитків. Внаслідок цього відбувається вимивання з національної економіки тих товарів, а також галузей, які не в змозі успішно конкурувати на світовому ринку. Позитивним наслідком цього процесу є те, що це веде до поглиблення міжнародного поділу праці та підвищення ефективності національного виробництва. Вирішальну роль при визначенні профілю спеціалізації країни на виробництві певних товарів відіграє не абсолютна величина національної вартості, а її відносний рівень, тобто в порівнянні з іншими країнами-виробниками аналогічної продукції.

Характерною рисою сучасного етапу розвитку світового господарства є певна модифікація співвідношення національної та інтернаціональної вартості під впливом процесу інтернаціоналізації виробництва. Остання сприяє раціоналізації структури національної економіки, звільняючи її від безперспективних галузей. Під впливом цих процесів виробники світового співтовариства все більше орієнтуються на інтернаціональні вартісні критерії. Тому для багатьох країн в сучасних умовах зникає необхідність створювати увесь технологічний ланцюжок виробництва окремих товарів. Адже економічно значно вигідніше купити його в тих країнах, де вже є високоефективне виробництво таких товарів, або придбати за кордоном ліцензію, яка дозволяє виробляти цей товар самостійно. Внаслідок цього вивільнюються власні природні, фінансові і трудові ресурси для розвитку тих галузей або видів виробництва, де можна забезпечити найвищу продуктивність праці та якість продукції. Глибока спеціалізація окремих країн на виробництві тих товарів, для яких є найбільш сприятливі умови, породжує об'єктивну потребу у кооперуванні виробництва, широкому взаємному обміні технологіями та науково-дослідними розробками, в інтернаціоналізації господарських зв'язків. Значний вплив у нинішніх умовах на ці процеси мають нові напрямки науково-технічної революції, що тісно пов'язане з міжнародним виробничим і науково-технічним співробітництвом.

Як складова міжнародних економічних відносин міжнародне виробниче і науково-технічне співробітництво являє собою комплекс таких, що постійно розвиваються та поглиблюються, господарських зв'язків між окремими країнами, групами країн, які базуються на принципах рівноправності та взаємної вигоди учасників. Міжнародне виробниче і науково-технічне співробітництво - це об'єктивний процес формування стійких і довготривалих міжнародних економічних зв'язків у системі світового господарства.

Основними формами міжнародного виробничого співробітництва є міжнародна спеціалізація та міжнародна кооперація. Міжнародна спеціалізація виробництва — це така її форма, за допомогою якої відбуваються концентрація певного виробництва в окремих країнах і регулярне забезпечення його світового ринку.

Залежно від рівня розвитку міжнародного поділу праці виділяють такі форми міжнародної спеціалізації виробництва; предметну (на випуску цілком закінченої і готової до споживання продукції); подетальну (на виробництві частин, вузлів, деталей продукції); технологічну (спеціалізація на окремих технологічних процесах - складанні, фарбуванні, зварюванні, штампуванні тощо).

Функціонування і розвиток міжнародної спеціалізації виробництва створює, формує умови для міжнародного кооперування. Міжнародна кооперація — це процес формування стійких виробничих зв'язків між підприємствами різних країн, внаслідок чого здійснюється спільна діяльність щодо створення елементів готової продукції. Здійснення міжнародної кооперації передбачає попереднє узгодження сторонами у договірному порядку умов спільної діяльності; розподіл між партнерами завдань у межах погодженої програми; координацію господарської діяльності підприємств-партнерів; тривалість, стабільність і регулярність відносин.

До міжнародного науково-технічного співробітництва зараховують зв'язки щодо обміну результатами науково-дослідних і експериментально-конструкторських робіт (НДЕКР); спільне проведення підприємствами, країнами або організаціями науково-дослідних робіт з подальшим спільним або роздільним використанням їхніх результатів; спільну розробку і використання науково-технічних нормативів, вимог і стандартів; обмін загальною науково-технічною інформацією. Міжнародне науково-технічне співробітництво базується на комерційних засадах і є основою для розвитку однієї з найбільш важливих і динамічних сфер міжнародних і економічних відносин, породжених в умовах НТР світового ринку інформації та знань.

Серед значної кількості форм міжнародного науково-технічного співробітництва до основних належать так і:

– укладання та реалізація контрактних угод щодо проведення науково-дослідних робіт;

– спільне проведення на основі прямих зв'язків коопераційних науково-дослідних робіт з подальшим спільним володінням патентом і правом надання ліцензій;

– здійснення міжнародних науково-технічних програм за участю багатьох країн та фірм з розробки важливих спеціальних проблем (щодо телекомунікаційної технології, біотехнології або комплексних програм з сучасних інформаційних технологій). Два останні види складають основу процесу науково-технічної інтеграції.

Пріоритетними напрямками розвитку міжнародного науково-технічного співробітництва виступають електронізація, автоматизація та роботизація виробничих процесів; використання атомної енергії; створення нових видів конструкційних матеріалів, розвиток біотехнологій, ВИ генної та клітинної інженерії, освоєння космічного простору, створення промислових термоядерних реакторів, вивчення атмосфери тощо.

Важливою складовою частиною міжнародних економічній: відносинє вивіз капіталу, що здійснюється з метою систематичного привласнення доходу в країні, куди він вивозиться, або з метою отримання іншихекономічних та політичних переваг. За відміну від міжнародної торгівлі, яка забезпечує отримання доходу у сфері обміну, вивіз капіталу орієнтований на його використання у сфері виробництва і отримання в цій країні відповідного доходу.

Вивіз, або міграція капіталу за межі національної економіки вигідна тоді, коли є можливість отримати в інших країнах більший прибуток, ніж у власній.

Існує декілька причин вивозу капіталу:

1) його відносний надлишок у країнах-експортерах;

2) неможливість вигідного застосування капіталу в межах власної національної економіки;

3) зростання попиту на вільний капітал з боку країн, що не мають в достатній кількості власних джерел його нагромадження;

4) можливість одержання за допомогою вивезеного капіталу додаткових прибутків за рахунок дешевої сировини, робочої сили, використання готової інфраструктури, проникнення на нові ринки збуту.

Внаслідок нерівномірності розвитку структурних ланок світового господарства попит і пропозиція капіталу, як правило, не співпадають. Тому у його складі є країни, зацікавлені в залученні капіталу для вирішення своїх соціально-економічних проблем. З цією метою вони заохочують його надходження в країну шляхом підвищення банківського проценту і дивідендів, забезпечення правової захищеності закордонних інвесторів та гарантій одержання прибутку.

Міжнародну міграцію капіталу традиційно поділяють на ряд форм залежно від ознаки, покладеної в основу класифікації. Основні форми міжнародного вивозу капіталу наведені в таблиці 22.1.

Таблиця 22.1 Класифікація форм міжнародного вивозу капіталу

Вивіз позичкового капіталу здійснюється шляхом надання позик державам, споживачам, сфері бізнесу. Формою такого руху позичкового капіталу є міжнародний кредит. На відміну від підприємницького капіталу, коли його власник зберігає право власності на нього та можливість контролювати функціонування, власник позичкового капіталу зберігає тільки право власності на переданий у позику капітал. Право використання цієї форми капіталу переходить до імпортера.

Вивіз підприємницького капіталу здійснюється шляхом зарубіжних інвестицій.

За способом застосування іноземні інвестиції здійснюються у двох формах:

– прямі інвестиції, які вкладаються переважно в акції промислових, торговельних та банківських підприємств, що забезпечує володіння або певний контроль вкладника над діяльністю цих підприємств. Перевагою прямих інвестицій є те, що експортер повністю розпоряджається своїм капіталом протягом всього періоду функціонування цих вкладень. Позичковий капітал на весь строк надання позики перебуває у розпорядженні імпортера. Основна частина прямих інвестицій (приблизно 3/4) припадає на розвинені країни світу, а решта (приблизньо 1 /4) - на країни, що розвиваються. Слід також вказати, що обмін прямими інвестиціями між розвиненими країнами світового співтовариства здійснюється на засадах рівноправності. А вивіз капіталу в країни Африки, Азії, Латинської Америки супроводжується посиленням їх економічної та технологічної залежності від розвинених країн. Характерне те, що норма прибутку на прямі капіталовкладення в країнах, що розвиваються, у два рази вища, ніж у розвинених.

Утворення підконтрольних філіалів за кордоном за допомогою вивозу капіталу дає змогу його власникам задовольняти потребу у сировині або продуктах харчування, які відсутні у власній країні. США в такий спосіб отримують переважну частку імпортованої нафти та нафтопродуктів, хромової, нікельної, марганцевої руд, свинцю, цинку, кави, какао, чаю, бананів тощо;

– портфельні інвестиції являють собою фінансову операцію з придбання зарубіжних цінних паперів за іноземну валюту. Вони виникають тоді, коли кількість придбаних за допомогою експорту капіталу акцій іноземного підприємства не забезпечує над ним повного контролю або якщо власники капіталу прагнуть розмістити його в різних галузях. Ця форма капіталовкладень здійснюється також у тому разі, коли прямі інвестиції робити невигідно на умовах чинного законодавства країн и-ім портера капіталу. Різновидом портфельних інвестицій є участь іноземного капіталу у створенні спільних підприємств. У такому разі контрольний пакет акцій належить або державі-імпортеру капіталу, або національним фірмам. Перевага спільних підприємств полягає в тому, що вони, не сприяючи посиленню економічної залежності своєї країни від іноземного капіталу, створюють умови для ефективного використання нових технологій, фінансових ресурсів, торговельних марок, реклами, досвіду та знань, що несе з собою іноземний капітал.

Позичковий капітал надається на певний строк. Залежно від цього критерію розрізняють:

– довготерміновий кредит (до 10 років);

– середньотерміновий (2-3 роки);

– короткотерміновий (від 3 до 6 місяців до року).

Експорт підприємницького капіталу у вигляді цінних паперів - акцій - приносить дивіденд, а при вивозі позичкового капіталу у вигляді цінних паперів - облігацій - процент.

Вивіз позичкового капіталу становить основу сучасної міжнародної кредитної системи. Його функціонування і розвиток дає змогу країнам-імпортерам вирішити цілий ряд складних соціально-економічних проблем. Через відсутність власних коштів вивіз капіталу сприяє вирівнюванню національних норм прибутку в середню норму прибутку в межах світового господарства, створює можливості для застосування тимчасово вільного грошового капіталу там, де він найбільш необхідний.

Поряд з перевагами експорту позичкового капіталу, досить часто трапляється, що кредити отримують країни, які внаслідок нерозвиненості економіки нездатні повернути борг або хоч сплачувати процент. Насамперед це стосується країн, шо розвиваються. Це породжує кризи світової заборгованості. Останні проявляються в тому, що окремі країни або їх група оголошують про неможливість виплачувати свої зовнішні борги або анулювання свою боргу. Це порушує рівновагу міжнародного ринку кредитів, ускладнює процеси кредитування. Коли окремі порушення повернення отриманого кредиту та процентів за його користування набувають масового характеру, починається чергова криза світової заборгованості.

Складовою частиною міжнародних економічних відносин є функціонування і розвиток транснаціональних корпорацій (ТНК). Вони породжені інтернаціоналізацією господарського життя, що посилило міжнародні виробничі зв'язки і призвело до трансформації міжнародних компаній у транснаціональні корпорації. Це найбільші компанії світу, національні за капіталом і контролем, але міжнародні за сферою своєї діяльності. їх особливість - наявність активів за рубежем, які виникають на базі прямих інвестицій.

У межах сучасних ТНК склалися міжнародні виробничі комплекси, єдність яких забезпечується численними виробничими, фінансовими і управлінськими зв'язками. Міжнародні виробничі комплекси функціонують на основі внутрішньофірмового поділу праці, коли філіали однієї корпорації у різних країнах світу спеціалізуються на випуску окремих вузлів, а також і корпорацій, які здійснюють окремі операції, спільно беруть участь у виробництві готової продукції.

Так, ТНК, які виробляють радіоелектронні товари, найбільш трудомістку частину виробничого циклу перенесли за межі країн базування у Південну Корею, Сінгапур і на Тайвань, використовуючи при цьому значний розрив у рівні оплати праці. Подібні тенденції помітні у діяльності іноземних фірм на території країн СНД.

ТНК виникли як американські і до середини 80-х років XX ст. більшість з них залишались американськими. В сучасних умовах у складі ТНК світу помітно зростає частка корпорацій Японії і Західної Європи. Але корпорації США продовжують утримувати провідні позиції у світовому господарстві.

Однією з найдавніших форм міжнародних економічних відносин є міжнародна торгівля. Вона являє собою обмін товарами та послугами між двома партнерами, в ролі яких можуть виступати держави, їх фірми або окремі підприємці різних країн.

Міжнародну торгівлю утворюють два зустрічних потоки товарів та послуг - імпорт і експорт. Національна економіка, яка широко залучена до міжнародної торгівлі, належить до відкритих.

Ступінь відкритості національної економіки визначається за допомогою відношення експорту або імпорту країни до її ВВП. Країни, що мають значні матеріальні ресурси та місткий внутрішній ринок, менше залежать від міжнародної торгівлі. Країни з обмеженими матеріальними ресурсами та які не можуть ефективно виробляти необхідні для внутрішнього споживання товари, значною мірою залежать від зовнішньої торгівлі.

Міжнародна торгівля відіграє важливу роль у розвитку та зростанні ефективності національного виробництва кожної країни. Ізольованість від участі у функціонуванні та розвитку світового господарства окремої країни у сфері міжнародної торгівлі не сприяє створенню високоефективної національної економіки. Міжнародна торгівля є тією формою міжнародних економічних відносин, яка сприяє розвитку виробництва тих видів продукції у кожній з країн, для яких вони мають найбільш сприятливі умови. Це служить основою для формування міжнародної спеціалізації країн світового господарства на виробництві окремих видів продукції.

Міжнародна торгівля здійснюється в різних режимах. Режим вільної торгівлі передбачає, що при перетині митних кордонів на шляху товарних потоків не має жодних бар'єрів. Однак це існує не завжди. Досить часто держави встановлюють торговельні обмеження при здійсненні експорту або імпорту товарів у вигляді митних платежів, податків, квот тощо. Тому антиподом режиму вільної торгівлі є протекціонізм, який передбачає застосування різноманітних обмежень у міжнародній торгівлі. Все це є свідченням того, що міжнародна торгівля здійснюється та розвивається не стихійно. Вона регулюється міжнародними угодами, національним законодавством за допомогою економічних та адміністративних методів, що застосовуються окремими країнами на власній території. Йдеться про застосування заборонного мита і квот на імпорт.

Торгове мито являє собою своєрідний податок, який застосовується при імпорті певної групи товарів з метою поповнення доходів бюджету. Інколи мито застосовується для обмеження імпорту для захисту національного товаровиробника.

Імпортні квоти визначають максимальний обсяг товарів, які можуть бути імпортовані в країну за певний проміжок часу. Вони також застосовуються з метою обмеження імпорту певних товарів на внутрішній ринок, і в такий спосіб захищають національного товаровиробника.

Крім цих методів регулювання міжнародної торгівлі, застосовуються різноманітні адміністративні, технічні та інші види торговельних обмежень, кількість яких вимірюється декількома сотнями назв. До них належать національні стандарти якості, екологічні вимоги, санітарні обмеження, вимоги до маркування і пакування товарів, внутрішні податки і збори, вимоги до вмісту місцевих компонентів і т. д. Деякі з них застосовують центральні органи державної влади, інші - регіональні.

Здійснення міжнародної торгівлі на засадах протекціонізму не завжди е виправдане. Така політика не сприяє максимальному задоволенню потреб окремих груп споживачів країни, породжує зростання цін на імпортні товари. Закритий національний ринок є менш конкурентоздатним, що не стимулює підвищення продуктивності праці та якості продукції національного виробництва. З огляду на це відкрита національна економіка більш ефективна, тому що створює можливості для користування перевагами міжнародного поділу праці та спеціалізації.

Поряд з національною зовнішньоторговельною політикою та законодавством, що регулюють процес внутрішньої та зовнішньої торгівлі, остання здійснюється відповідно до системи міжнародних юридичних правил. Зміст зведеної системи правил міжнародної торгівлі регулюється Генеральною угодою про тарифи й торгівлю (ГАТТ), яку було укладено ще у 1948 р. двадцятьма двома країнами світу. Нині до цієї угоди приєдналося сто десять держав, тобто більша частина країн світу.

З 1995 р. ГАТТ перетворилася на Світову організацію торгівлі (СОТ), членами-засновниками якої стала 81 країна (нині членами цієї організації є 140 держав). Створення СОТ — результат переговорів у межах "уругвайського раунду", який тривав з 1986 по 1995 p. СОТ, крім принципів ГАТТ, містить Угоду з торгівлі послугами (ГАТС), Угоду з торговельних аспектів інтелектуальної власності і контролює захист інвестицій.

Регулювання міжнародної торгівлі здійснюється також у межах відповідної компетенції Міжнародною торговельною палатою та ЮНКТАД (Конференція ООН з торгівлі та розвитку). їхними головними функціями є заохочення міжнародної торгівлі; визначення принципів і політики міжнародної торгівлі; ведення переговорів і розробка багатосторонніх правових актів у сфері торгівлі; узгодження політики урядів і регіональних економічних угруповань у сфері торгівлі.

Система регулювання міжнародної торгівлі базується на основі дотримання декількох принципів:

По-перше, участь у цій системі добровільна: жодна з країн примусово не приєднується до неї. Коли якась країна виявляє бажання приєднатися до цієї системи, то вона має визнати правила міжнародної торгівлі, які в ній діють.

По-друге, країни, які належать до ГАТТ/СОТ, взаємодіють одна з одною на засадах режиму найбільшого сприяння у взаємній торгівлі.

По-третє, зменшення кількості торговельних бар'єрів між країнами-членами ГАТТ/СОТ досягається у процесі переговорів. Система ГАТТ/ СОТ і режим вільної торгівлі — не тотожні. Навіть держави, що приєдналися до системи ГАТТ/СОТ, зберігають ряд митних тарифів на імпорт. Водночас ця міжнародна організація ставить за мету сприяти подальшій лібералізації міжнародної торгівлі, заохочуючи своїх членів до переговорів про взаємне скорочення торгових бар'єрів.

По-четверте, дотримання правил "справедливої торгівлі", дія яких проявляється в тому, що країнам-членам ГАТТ/COT не дозволяється збільшувати тарифи після того, як вони погодилися на їх зниження під час переговорів. Країни-члени угоди ГАТТ/СОТ мають право запроваджувати значні торговельні обмеження тільки в тому разі, коли іноземний імпорт завдає значної шкоди національній економіці. При цьому йдеться про такі обмеження, що можуть здійснюватися лише справедливим і недискримінаційним способом. Іншим проявом справедливого здійснення міжнародної торгівлі є надання імпортованим товарам національного режиму. Це означає, що після того, як такий товар ввезено до країни, на нього має і поширюватися національне законодавство та податки в тих параметрах що й на товари, вироблені в межах цієї країни.

Основні тенденції розвитку світової торгівлі в сучасних умовах проявляються у декількох процесах.

Якщо на перших етапах розвитку світового господарства у міжнародній торгівлі переважав вивіз із аграрних країн сировини і продовольства та зворотній ввіз до них з економічно розвинених країн промислових товарів, то в умовах НТР структура міжнародної торгівлі змінюється. У ній зростає частка продукції обробної промисловості і знижується - видобувних галузей.

Відносно низька частка сільськогосподарської продукції у міжнародній торгівлі зумовлена тим, що досягнення НТР в цій галузі сприяли самоза-безпеченості продуктами харчування багатьох країн. Впливають на цю тенденцію і обмежені фінансові ресурси окремих країн для імпорту сільськогосподарської продукції та продуктів харчування.

Змінюється співвідношення частки окремих країн і їх груп у міжнародній торгівлі. З 60-х pp. минулого століття неухильно зменшується частка американського експорту у міжнародній торгівлі і зростає частка країн Західної Європи та Японії.

Характерною тенденцією розвитку світової торгівлі є зростання значення міждержавного регулювання зовнішньоторгових операцій. Таке регулювання діє з 30-х років XX ст. Після Другої світової війни міждержавне регулювання міжнародної торгівлі набуло подальшого розвитку.

У міжнародних економічних відносинах технології розглядаються як розвинений фактор виробництва, який характеризується високою міжнародною мобільністю. Поняття "технології" трактується як сукупність науково-технічних знань, які можна використати при виробництві товарів і наданні послуг. Вони можуть являти собою самостійні способи перетворення ресурсів на товари і послуги. У цій якості технології можуть виступати у вигляді конструкторських рішень, методів та виробничих процесів. Технології інколи поєднуються з іншими видами ресурсів, тобто уречевлюються в нових машинах і приладах, у працівниках з кращою освітою або професійною підготовкою. Історично вихідною формою переміщення технологій є не їх самостійний рух, а рух у поєднанні з капіталом і робочою силою.

Динамічний розвиток науково-технічного прогресу в другій половині XX ст. породив виникнення світового ринку технологій, який функціонує поряд зі світовими ринками товарів і капіталів. Матеріальною основою існування цього ринку є міжнародний поділ технологій. Останній являє собою таке, що історично сформувалося або було набуте, зосередження цього специфічного товару в окремих країнах.

Нерівномірність науково-технічного прогресу створює значні технологічні відмінності між країнами. Тому в міжнародній торгівлі з'являється специфічний товар - технології, міжнародне переміщення яких згладжує технологічні відмінності між країнами.

Основною формою міжнародної передачі технологій є ліцензії. При укладанні ліцензійної угоди власник передає права на нематеріальні активи покупцю на певний термін і за домовлену плату. Об'єктом ліцензійної угоди можуть бути патенти, винаходи, формули, процеси, конструкції, схеми, торгові марки, програми і т. д.

Використання винаходу або іншого об'єкту ліцензування передбачає ліцензійні винагороди (плата за ліцензії). Серед їх основних форм слід виділити роялті, тобто періодичні відрахування (як правило поквартально або річними внесками), які встановлюються у відсотках від фактично отриманого прибутку або обсягу продажів при комерційному використанні ліцензії.

Крім того, використовується і така форма, як паупіальний платіж. Він являє собою одноразову винагороду, сума якої зафіксована в ліцензійній угоді. Інколи паушальні виплати розбиваються на декілька виплат відповідно до етапів практичної реалізації ліцензії.

Важливою формою міжнародної передачі технологій є інжиніринг, який охоплює широку сукупність видів технологічної діяльності, спрямованих на підвищення ефективності зарубіжних інвестицій, мінімізацію витрат на реалізацію різноманітних проектів. Інжиніринг охоплює складання техніко-економічного обгрунтування проекту, розробку генеральних планів і креслень, управління і нагляд за будівництвом, приймально-здавальні роботи. Після закінчення будівництва нового об'єкту і передачі його в експлуатацію інжиніринг полягає в наданні послуг з організації процесу виробництва і управління підприємством.

Контракти "під ключ" як форма міжнародної передачі технологій передбачають укладання угоди на будівництво об'єкта, який після його повної готовності до експлуатації передається замовнику. Такі проекти, як правило, реалізують великі будівельні фірми і фірми-виробники промислового обладнання, між якими поділені відповідні ринки.

Контракти на управління є специфічною формою міжнародної передачі технологій. їх сутність полягає в тому, що фірма однієї країни відряджає своїх менеджерів до зарубіжної фірми для виконання управлінських функцій на певний термін і за певну плату.

Необхідність використання контрактів на управління виникає в тому разі, коли існує нагальна потреба домогтися суттєвого зростання ефективності функціонування фірми, а власні менеджери не здатні його забезпечити. Використання таких контрактів можливе і в тому разі, коли здійснюються прямі зарубіжні інвестиції від фірми-постачальника нового технологічного обладнання. У зв'язку з цим потрібна допомога у вигляді управлінських послуг. Контракти на управління укладаються і тоді випадку, коли іноземні інвестиції націоналізуються, а колишньому власнику пропонують продовжити управління підприємством до того часу, доки місцевий персонал не буде здатний ним керувати.

Отже, міжнародне переміщення технологій здійснюється у різноманітних формах, використання яких спрямоване на підвищення ефективності розвитку національних економік країн, що входять до світового співтовариства.

Складовою частиною міжнародних економічних відносин є міграція робочої сили. Вона являє собою процес стихійного або організованого переміщення робочої сили в межах міжнародного ринку праці.

Міграція робочої сили, коли населення переміщується між окремими регіонами в межах своєї країни, складає внутрішню міграцію. Зовнішню міграцію утворює переїзд робочої сили з однієї країни в іншу на тривалий строк, як правило, не менше року.

Зовнішня міграція має дві сторони:

1) еміграцію, тобто переміщення частини працездатного населення з країни перебування в іншу для довгочасного постійного проживання;

2) імміграцію, тобто приїзд робочої сили у певну країну з-за кордону. В сучасних умовах у цей процес втягнута абсолютна більшість населення країн світу.

Відповідно до напрямків міграції робочої сили виділяють такі міграційні потоки: з країн, що розвиваються - до розвинених країн; у межах розвинених країн (наприклад, у межах Європейського Союзу); у межах країн, що розвиваються (зі слабко розвинених - до нових індустріальних країн); з постсоціалістичних країн - до розвинених країн (відтік кваліфікованих і некваліфікованих працівників та науково-технічної інтелігенції); у межах постсоціалістичних країн (наприклад, з України - до Росії). Відповідно до цих напрямків на початок XXI ст. сформувалося декілька основних центрів, що визначають сучасні напрямки міжнародної міграції робочої сили:

1. США, Канада, Австралія, які приймають переважно кваліфікованих спеціалістів.

2. Країни Західної Європи, де на непрестижних, важких і шкідливих для здоров'я роботах постійно використовується значна кількість іноземних працівників, в тому числі з України.

3. Нафтовидобувні країни Близького Сходу, в яких охоче беруть на роботу іноземних фахівців, а також некваліфікованих працівників з сусідніх арабських країн.

4. Індустріальні країни Південно-Східної Азії, де мігрує в основному населення цього регіону світу.

Серед традиційних постачальників робочої сили на міжнародний ринок праці слід назвати Туреччину, Грецію, Італію, Португалію, Мексику, Пуерто-Ріко, Пакистан, Марокко, Туніс, країни Центральної Африки та країни СНД.

Причини, що породжують міграцію робочої сили, поділяються на дві групи: загальні, які визначають тенденції розвитку всіх форм міжнародній економічних відносин, і специфічні, пов'язані тільки з міграцією. До першої групи причин належать інтернаціоналізація господарського життя; нерівномірність соціально-економічного розвитку окремих країн, структурні зрушення в національних економіках, пов'язані з НТР. Останнє зумовлює витіснення працівників з одних галузей і виникнення додаткової потреби у робочій силі в інших. Значний вплив на міграцію робочої сили має економічна політика ТНК, спрямована на концентрацію наукоемких галузей в одних країнах і трудомістких - в інших.

До другої групи причин належать відмінності у рівні соціально-економічного розвитку країн, що породжує відмінності в рівнях оплати праці, житлових умовах, розвитку соціальної сфери і притягує до себе робочу силу з інших країн; дефіцит певних спеціальностей (у розвинених країнах Західної Європи робітники-мігранти забезпечують на 20-40% потреби в робочій силі у таких галузях, як транспорт, будівництво, вугільна промисловість, побутове обслуговування); відмінності між країнами в умовах професійного зростання працівників.

Певний вплив на міграцію робочої сили мають регіональні конфлікти і війни, розпад або утворення нових держав, особисті причини.

Міграція робочої сили викликає неоднозначні соціально-економічні наслідки для країн-експортерів та країн-імпортерів працівників. Позитивними наслідками для імпортерів робочої сили виступають:

– зростання конкурентоспроможності вироблюваних товарів завдяки зменшенню витрат, пов'язаних з низькою зарплатою іноземних працівників;

– виникнення додаткового попиту на товари і послуги з боку іноземних працівників, що стимулює зростання виробництва;

– іноземна робоча сила відіграє роль соціального амортизатора під час кризових процесів;

– іноземні працівники використовуються в найбільш продуктивному віці, а у разі втрати працездатності повертаються на батьківщину, і підприємці країн імміграції не несуть жодних витрат на їх подальший соціальний захист;

– за рахунок більш високої заробітної плати країни імміграції заохочують надходження кваліфікованої робочої сили та спеціалістів найвищої кваліфікації, не затративши коштів на їх підготовку.

До негативних соціально-економічних для країн-імпортерів робочої сили наслідків належать:

– посилення соціальної напруженості в країнах-імпортерах працівників, коли іммігранти займають робочі місця місцевих робітників;

– формування тенденції до зниження заробітної плати в цих країнах;

– потенційна загроза зростання безробіття. Позитивними наслідками експорту робочої сили виступають:

– послаблення напруженості на національних ринках праці внаслідок зменшення кількості безробітних за рахунок емігрантів;

– створення для емігрантів можливостей формувати фонд життєвих засобів за рахунок країн перебування;

– переведення частини заробітків на батьківщину;

– економія на навчанні новим професійним навичкам, ознайомлення з передовою організацією праці в країні прийому.

До негативних наслідків для країн-експортерів робочої сили можна зарахувати "відтік мізків" - виїзд висококваліфікованих фахівців.

Отже, зовнішня міграція робочої сили є складовою частиною міжнародних економічних відносин, наявність якої забезпечує функціонування і розвиток світового господарства.