Політична економія - Щетинін А.І. - 1.1. Виникнення й розвиток політекономії

1. Виникнення й розвиток політекономії.

2. Політекономія як складова частина економічної теорії.

3. Метод політичної економії.

4. Категорії і закони політекономії.

5. Політична економія та її функції.

1.1. Виникнення й розвиток політекономії

Кожна жива істота, щоб забезпечити своє життя, має споживати блага, постійно здійснювати обмін речовин між собою і природою. Цей обмін є основою життя будь-якої істоти: від найпростіших до людини. З цього погляду людина нічим не відрізняється від інших форм живої матерії, бо й вона існує за рахунок цього обміну. Але людину з цього загальнобіологічного процесу вирізняє, принаймні, два суттєвих моменти.

По-перше, людина хоча й використовує для забезпечення свого життя певні елементи природи, що існують у готовому вигляді (наприклад, повітря, сонячне світло тощо), але основну частину тих благ, які вона потребує для свого життя, людина отримує, переробляючи ці елементи природи в процесі своєї праці.

По-друге, оскільки людина живе і працює в суспільстві, то й процес праці (а більш узагальнено - процес виробництва) має колективний суспільний характер.

Отже, основу життя як окремої людини, так і суспільства загалом становить процес суспільного виробництва, що охоплює виробництво, розподіл, обмін і споживання всього різноманіття благ, за допомогою яких окремий індивід і все суспільство задовольняють свої потреби і забезпечують власні життя і розвиток.

Процес суспільного виробництва, або просто економіка, уже в сиву давнину привертав до себе увагу людини, яка робила спробу з'ясувати окремі явища економічного життя, розкрити їх рушійні сили й виявити закономірності їх розвитку. Так, уже за часів Стародавньої Греції вивченням окремих економічних явищ займалися такі відомі мислителі, як Ксенофонт, Платон, Аристотель та ін.

Термін "економіка" вживає вже грецький історик і філософ Ксе-нофонт (430-355 рр. до н.е.), одна з праць якого і має назву "Еконо-мікос". Це грецьке слово, яке походить від слів "ойкос"- дім, домашнє господарство і "номос" - учення, закон і перекладається як мистецтво, ведення домашнього господарства. Цей же термін вживає і Аристотель (384-322 рр. до н.е.), праці якого дійшли до наших днів.

Ці відомі вчені Стародавньої Греції досліджували окремі економічні явища і зробили певний внесок у становлення науки про суспільне виробництво. Так, Ксенофонт відмічає позитивне значення суспільного поділу праці, а розглядаючи гроші, чітко визначає їх роль як засобу накопичення й засобу обігу. Аристотель ділив суспільне багатство на багатство як сукупність споживчих вартостей і багатство як накопичені гроші. У зв'язку з цим і науку про багатство він ділив на економіку і хрематистику. Економіка - це наука про явища, що пов'язані з виробництвом споживчих вартостей, а хрематистика - це наука про вивчення явищ, пов'язаних з накопиченням грошей.

Економічна думка середньовіччя базувалась головним чином на християнських нормах моралі. Найбільш відомим ученим періоду феодалізму був Хома Аквінський (1226-1274 рр.). За його часів у надрах феодалізму посилився розвиток товарно-грошових відносин, що гостро поставило проблему цін. Розглядаючи цю проблему, він розробив вчення про "справедливу ціну". Остання є ціною, що відповідає витратам праці. Але це не означає однакової ціни на тотожні товари, бо другою складовою справедливої ціни є надання продавцеві з її допомогою можливості жити відповідно до свого соціального становища.

У період раннього середньовіччя на території нашої держави сформувалась Київська Русь. До цього періоду належить і перший письмовий пам'ятник, який відображає перші паростки економічної думки нашого народу. Це "Руська правда" (перша половина XI ст.), а згодом і документ, який отримав назву "Правда Ярославичей" (друга половина XI ст.). У цих документах знайшов своє відображення процес становлення ранньофеодальних відносин. Так, поряд зі смердами, які були вільними землеробами, з'являються закупи і рядовичі Це вже були залежні від князя люди.

Підводячи підсумок розвитку економічної думки за великий період в історії людства - від стародавнього світу і до XVI ст, слід зазначити, що економічні знання цього періоду ще не склались у певну систему знань про суспільне виробництво. Іншими словами, економічної науки ще не існувало і вона була представлена тільки окремими елементами знань у працях різних учених.

Поступовий розпад феодалізму знайшов своє відображення в становленні централізованих держав і розвитку товарно-грошових відносин. У зв'язку з цим інтерес до аналізу економічних явищ і процесів піднявся на новий щабель. Учені тепер досліджували не тільки домашнє господарство, а й господарство всієї країни. Ці зміни знайшли своє відображення і в появі нового терміна "політична економія", який набуває широкого розповсюдження.

Уперше цей термін вводить французький учений А. Монкретьєн (1575-1621 рр.), який в 1615 р. видав свою єдину працю "Трактат політичної економії", де тлумачив термін "політекономія" як такий, що означає науку про ведення державного господарства. Водночас на рубежі XVI-xVII ст. виникає і перше системне наукове знання про економіку, яке отримало назву "меркантилізм" (від італійського mercante - торговець, купець). Поява меркантилізму знаменувала початок першого етапу в розвитку економічної науки, бо всі попередні дослідження економічних явищ можна вважати лише передісторією цієї науки.

Меркантилізм, як перша теоретична школа економічної думки, виник у період первісного накопичення капіталу, який, як відомо, здійснювався, перш за все, у сфері торгівлі. Розрізняють ранній і пізній меркантилізм. Представниками першого були: У. Стаффорд (Англія), Г. Скаруффі (Італія) та ін. Вони виступали за нагромадження грошей і у зв'язку з цим пропонували заборонити їх вивезення за кордон.

У другій половині XVI ст. формується пізній меркантилізм. Серед його найбільш відомих представників були: Т. Мен (1571-1641 рр., Англія), А. Серра (XVI-XVII ст., Італія), А. Монкретьєн (1575-1621 рр., Франція), І. Посошков (1652-1726 рр., Росія). Вони ототожнювали багатство суспільства із золотом і грішми, а основним його джерелом вважали торгівлю. У зв'язку з цим у працях пізніх меркантелістів пропонується побільше товарів вивозити за кордон з метою продажу і якомога менше їх купувати. Щоб підтримати активний торговельний баланс, вони виступали за заборону ввезення предметів розкоші. На відміну від ранніх меркантелістів, представники пізнього меркантелізму не стояли за заборону вивезення грошей. Проте це можна було робити тільки з метою організації посередницької торгівлі, щоб купувати товари в одних країнах дешевше, а продавати іншим - дорожче.

Меркантилісти зробили суттєвий внесок у дослідження законів обігу, і хоча вони обмежувались у своїх дослідженнях переважно описом економічних явищ і не привертали своєї уваги до безпосереднього виробництва, меркантилізм був першим проявом економічної науки.

Меркантилізм як вчення був поширеним і серед українських учених. Серед найбільш відомих економістів слід назвати Феофана Про-коповича (1681-1736 рр.), який закінчив Київську Академію, а потім був її ректором. Як і інші меркантелісти, Ф. Прокопович виступав за активний торговельний баланс, але при цьому вважав, що цього можна досягти тільки за умови постійного розвитку промисловості, сільського господарства та інших галузей.

Після Англійської буржуазної революції настав період бурхливого розвитку капіталізму. Саме в цей час починається другий етап у становленні економічної науки. Він характеризувався критикою меркантилізму і появою двох потужних напрямів розвитку політекономії, а саме: класичної школи і школи фізіократів. Визначення "класична" не має однозначного тлумачення, але в найбільш поширеному значенні це та економічна наука, яка прийшла на зміну меркантилізму і яка, на відміну від останнього, зосередила головну увагу не на дослідженні сфери обігу, а на дослідженні сфери виробництва.

Засновниками цієї школи стали: в Англії - У.Петті (1623- 1687 рр.), а у Франції - ПБуагільбер (1646-1714 рр.). Вони заклали перші камені в теорію трудової вартості. При цьому У. Петті вважав, що в економіці діють об'єктивні закономірності, схожі на дію законів природи. На відміну від меркантелістів, він доводив, що країна не повинна намагатись досягнення максимальної кількості золота і срібла. Надлишок грошей шкодить так само, як і їх нестача.

П Буагільбер, як і У.Петті, вважав головним джерелом багатства не обіг, а виробництво. Незалежно від У. Петті він започаткував трудову теорію вартості, вважаючи, що дійсна вартість визначається витратами праці. Проте, на відміну від У.Петті, він бачив у грошах джерело всіх бід і був прихильником розвитку не промисловості, а сільського господарства.

Подальший розвиток класичної політекономії пов'язаний з постатями таких учених, як А.Сміт (1723-1790 рр.) та Д.Рікардо (1772- 1823 рр.). А.Сміт народився в родині митника. З 1751 р. по 1764 р. був професором університету в м. Глазго. Останні роки свого життя працював в митному управлінні в м. Единбурзі. Основна наукова праця А.Сміта, над якою він працював 10 років, має назву "Дослідження про природу та причини багатства народів". Внесок А.Сміта в розвиток економічної науки дуже великий і з цього погляду його важко коротко визначити. Але перш за все слід відмітити те, що його наукові досягнення грунтуються на досить чіткій системі методологічних принципів. Так, він виходить з того, що все економічне життя являє собою об'єктивний процес. Досліджуючи економічні явища, він абстрагується від несуттєвих чинників і це дає йому можливість виявити внутрішні взаємозв'язки економічних процесів. Водночас він вдається і до аналізу конкретних форм прояву сутності в реальному житті.

А.Сміт розвинув теорію розподілу праці, розглядаючи його як найважливіший фактор підвищення продуктивності праці. Йому належить заслуга і в подальшому розвитку теорії вартості. На відміну від свого попередника У.Петті, який вважав працею, що створює вартість, тільки працю, задіяну у виробництві золота та срібла, А.Сміт довів, що вартість створюється працею незалежно від галузі виробництва. Але поряд з цим науковим визначенням вартості в нього є і визначення вартості доходами; заробітною платою, прибутком і рентою. Цей помилковий підхід до визначення джерела вартості отримав назву "догма Сміта". Значний внесок зроблено А.Смітом також у наукову розробку питань про заробітну плату, прибуток, земельну ренту тощо.

Послідовником і продовжувачем наукових розробок А. Сміта став його співвітчизник Д.Рікардо. Головною його науковою працею є книга "Початок політичної економії та оподаткування". Він розвиває далі теорію трудової вартості, відкидаючи як невірне твердження А.Сміта про те, що вартість складається з доходів (заробітної плати, прибутку і ренти) і доводячи, що вартість розпадається на доходи. Значний внесок Д.Рікардо вносить у розробку питання про земельну ренту, доводячи, що вона створюється працею, а не є продуктом землі. Цьому великому вченому належить і відкриття протилежності заробітної плати і прибутку, прибутку і ренти.

Представники вітчизняної економічної науки теж зробили певний внесок у становлення класичної політичної економії. Так, з критикою меркантилізму у XVIII ст виступив і український просвітитель Я.ПКозель-ський (1728-1794 рр.). Джерелом багатства він вважав працю і багато уваги присвятив таким питанням, як вартість, прибуток, капітал, гроші.

Формування французької класичної політекономії пов'язано із ученням фізіократів (від французької рііувюсгаїев - влада природи). Найвідомішими їх представниками були Ф.Кене (1694-1774 рр.) та Ж.Тюрго (1727-1781 рр.). Вони виступили з критикою меркантилізму та уявлень меркантилістів про багатство як накопичення золота і срібла. Як і їх попередник ПБуагільбер, ці вчені перенесли питання про походження багатства зі сфери обігу у сферу виробництва.

Проте ця школа політичної економії мала певну обмеженість, яка полягала в тому, що представники цього напряму класичної економічної теорії обмежували сферу створення багатства й примноження споживних вартостей тільки землеробством. Промисловість, за їхніми уявленнями, є "безплідною" сферою, у якій не створюється багатство, а тільки змінюється його форма.

Але, незважаючи на це, фізіократи вперше зробили спробу здійснити аналіз усього суспільного відтворення. Ф.Кене у своєму дослідженні "Економічна таблиця" дав схему руху виробленого за рік суспільного продукту. Ця геніальна, за словами К.Маркса, ідея стала основою для подальшого розвитку теорії суспільного відтворення.

З середини ХІХст. в країнах, де швидко розвивався капіталізм, починає загострюватися класова боротьба. Саме це обумовило початок третього етапу в розвитку економічної теорії. Він характеризувався появою двох напрямів у розвитку політекономії. Один напрям можна умовно назвати пролетарським, а другий - прагматичним.

Пролетарський (або, як його ще називають, марксистський) напрям характеризувався такими особливостями;

o його представники виходили з того, що капіталізм, а в більш широкому тлумаченні - товарне виробництво, має історичний характер;

o економісти, прихильники цього напряму, зосередили свою увагу на дослідженні макроекономічних закономірностей;

o цей напрям характеризувався тим, що одне з центральних місць в аналізі займало дослідження соціальних питань і проблем;

o політекономія на цьому напрямі формувалась як теоретична наука, яка покликана захищати інтереси найманих робітників (пролетаріату);

o основою для забезпечення подальшого розвитку економіки й суспільства загалом представники цього напряму вважали ліквідацію приватної власності і встановлення панування державної, а згодом - всенародної власності на засоби виробництва.

Найбільший внесок в розвиток пролетарської політичної економії зробили К.Маркс (1818-1883 рр.), Ф.Енгельс (1820-1895 рр.) і В.І.Ленін (1870-1924 рр.).

Представники цього напряму економічної науки продовжили розробку теорії трудової вартості. Особливо вагомий внесок зроблено К.Марксом у його головній праці "Капітал". Він довершує теорію трудової вартості, розробивши питання про двоїстий характер праці, яка, з одного боку, виступає як абстрактна праця і є першоджерелом вартості, а з іншого - виступає як конкретна праця, що створює споживну вартість.

Творчій доробок цього велетня економічної думки XIX ст. дуже великий, але центральне місце в його "Капіталі" посідає теорія додаткової вартості. За визначенням К.Маркса, це додатковий продукт, який створює найманий робітник і який безкоштовно привласнює капіталіст - власник засобів виробництва. Привласнення цього додаткового продукту ототожнювалось ним з експлуатацією капіталістами найманих робітників (пролетаріїв).

Вагомий внесок у розробку деяких питань політичної економії вніс і В.І.Ленін. Але найбільш важливим його досягненням є дослідження монополістичного капіталізму. Спираючись на праці К.Маркса, Р.Гільфердінга, Д.Гобсона й інших учених, він дав досить глибоку характеристику капіталізму на цій його стадії, виклавши своє дослідження в роботі "Імперіалізм як вища стадія капіталізму".

Представники марксистського напрямку політичної економії внаслідок своїх досліджень дійшли висновку про неминучість загибелі капіталізму і його матеріальної основи - товарно-грошових відносин. У подальшому цей напрям економічної науки певною мірою було розвинуто вченими - прихильниками марксизму, хоча суттєвих і визначних наукових досягнень тут більше не спостерігалось.

Прагматичний напрям розвитку економічної теорії, який також часто називають немарксистським, характеризувався тим, що його представники:

o виходили з наявності в товарно-грошових відносин, а відтак, і в капіталізму історичної перспективи;

o зосередили свою увагу на пошуку шляхів ефективного використання обмежених ресурсів з метою отримання максимального прибутку;

o досліджували переважно поверхневі явища, не заглиблюючись в їх сутність;

o вважали приватну власність основою ефективної організації суспільного виробництва. Це діаметральне розходження теоретичних позицій представників даного напряму з марксистами призвело до того, що вони почали відмовлятись і від загальноприйнятої назви економічної науки "політекономія", увівши термін "економіко".

Засновниками цього напрямку можна вважати таких учених, як Т.Мальтус (1766-1834 рр., Англія), Ж.Сей (1767-1832 рр., Франція), Д.Мілль (1773-1836 рр., Англія).

Подальший розвиток немарксистська політична економія отримала в роботах А. Маршалла (1842-1924 рр.). Його основні ідеї викладено в роботі, яка видана в українському перекладі і під назвою "Принципи політекономії", і під назвою "Принципи економіки". Цей видатний учений Англії за основу своїх досліджень взяв аналіз поведінки господарюючого суб'єкта. В якості об'єкта він брав фірму, типову для певної галузі за розміром та іншими параметрами. Відштовхуючись від розробок А.Курно (1801-1877 рр.), А.Маршалл здійснив глибокий аналіз законів попиту та пропозиції і сприяв широкому застосуванню математики в економічних дослідженнях.

А.Маршалл був представником тієї класичної школи політекономії, яку започаткував А.Сміт. Це був період розвитку капіталізму вільної конкуренції. Але вже наприкінці XIX ст. в економіці провідних країн відбулися важливі зміни. Головним проявом цих змін стало утворення монополій, а загальним наслідком стала втрата ринком можливості повного саморегулювання. Це яскраво продемонструвала світова криза 1929-1933 рр., яка отримала назву "велика депресія".

Суттєві зміни у функціонуванні суспільного виробництва привели до появи нової течії в економічній думці. На противагу теоретичним поглядам А.Сміта і А.Маршалла, які вважали ринкову систему здатною до повного саморегулювання, представники нової течії не бачили цієї можливості і виступили з позицій необхідності доповнення механізму ринкового саморегулювання заходами регулювання економічних процесів з боку держави.

Новий напрям у розвитку економічної науки очолив Дж. Кейнс (1883-1946 рр.), а сам напрям за його прізвищем отримав назву кейнсіанства. Головна наукова праця Дж.Кейнса має назву "Загальна теорія зайнятості, процента та грошей". У ній він розробив теорію регулювання ринкової економіки. Саме регулювання повинна систематично здійснювати держава. З метою визначення методів і напрямів регулювання Дж.Кейнс переніс акцент в аналізі економічних процесів з мікрорівня на макрорівень і сформулював свої основні ідеї. Вони полягали в тому, що держава, активно втручаючись у систему розподільчих відносин, повинна регулювати сукупний попит, стимулюючи його, коли виробництво має тенденцію до падіння, і навпаки, стримуючи його, коли воно вступає у фазу підйому.

Кейнсіанська теорія державного регулювання економіки знайшла своє широке застосування в практиці багатьох держав і дала свої позитивні наслідки. Але наприкінці 70-х років кейнсіанство, як провідна течія економічної думки, що стала основою економічної політики західних держав, уже не забезпечувало високої ефективності організації функціонування суспільного виробництва.

Криза кейнсіанства зовсім не означає зникнення цього напряму економічної думки. Вона виявилась у виникненні неокейнсіанства і в певному зменшенні провідної ролі цього напрямку в економічній теорії загалом.

Непрямим виразом кризи кейнсіанства став посилений пошук ученими-економістами нових теоретичних уявлень про розвиток економічного життя. Виникло досить багато напрямів і течій економічної думки. Серед них можна назвати такі як "монетаризм", "теорія раціональних очікувань" тощо. Кожна з цих шкіл має певні особливості, але загалом їх можна згрупувати в такі основні напрями економічної думки: неокласицизм і інституціоналізм.

Неокласицизм загалом базується на тих засадах, які ще було закладено А.Смітом і А.Маршаллом. Сьогодні цей напрям включає такі теорії, як неолібералізм, монетаризм, неоконсерватизм, теорію раціональних очікувань і деякі інші. Представники цього напряму виступають за обмеження втручання держави в економіку і розвиток вільного підприємництва. Проте неокласицизм не можна розглядати як просте повернення до постулатів старої класичної школи. Цей напрям економічної думки враховує ті якісні зміни, які мають місце в сучасному суспільному виробництві. Представники цього напряму зробили суттєвий внесок у розвиток економічної науки.

Інституціоналізм, як один з провідних напрямів економічної теорії, виник певною мірою як реакція на недоліки неокласичної школи. Останні пов'язані з практичним ігноруванням представниками цього напряму впливу соціальних факторів на розвиток суспільного виробництва. Але цей напрям у розвитку економічної думки характеризується певною фрагментарністю. Він не має тієї єдиної основи, яка б перетворювала його на чітку самостійну систему економічних знань. Представники цього напряму (у межах найбільш відомих теоретичних шкіл- індустріального, післяіндустріального, інформаційного суспільства і т.п.) головний акцент роблять на загальнолюдських цінностях і грунтовно досліджують роль таких суспільних інститутів, як профспілки, держава, корпорації.

Певне значення як напрям економічної думки зберігає і марксизм. Але в сучасних умовах він є не дуже поширеним. Невдача зі спробою практичного втілення основних положень цієї теорії в Радянському Союзі та інших країнах соціалістичного табору призвела до його кризи. Проте це не заперечує її права на існування, як і того факту, що це особливий, побудований на власній базі оригінальний напрям у розвитку економічної думки. Представники цього напряму, які позбавлені догматизму, здатні зробити певний внесок у розвиток економічної думки людства.

Наприкінці XX ст. починається новий етап у розвитку економічної теорії. Він характеризується певним зближенням пролетарської і прагматичної шкіл. Певні досягнення марксистської економічної теорії в аналізі закономірностей економічного розвитку суспільства в роботах сучасних економістів починають поєднуватись з тим досить багатим науковим доробком представників прагматичного напрямку, що поданий перш за все глибоким аналізом мікроекономічних процесів.

Таким чином, можна зробити висновок, що економічна наука пройшла довгий шлях у своєму розвитку, поступово перетворившись з певної сукупності знань про домашнє господарство на універсальну соціально-економічну науку, яка дає відповіді на найбільш загальні питання, що виникають у процесі функціонування й розвитку економіки.