Політична економія - Щетинін А.І. - 4.3. Відносини власності як визначальний елемент системи економічних відносин

Відносини власності в політичній економії посідають провідне місце. у сукупності виробничих відносин вони є найбільш важливим елементом. Саме вони складають основу будь-якого суспільного виробництва, основу, на якій базується не тільки економічний, а й увесь суспільний устрій системи. Це багатовимірне і багаторівневе явище, яке виступає одним із найважливіших явищ в історії розвитку суспільства. Власність як економічна категорія невідривна від існування людського суспільства, і саме тому людина вже на зорі свого існування виявляла постійний інтерес до власності.

Перші стійкі уявлення про власність виникають в сиву давнину, і згодом вона стає об'єктом дослідження. Але спочатку власність аналізується в площині своєї правової форми і тільки згодом уже вивчається як соціально-економічна категорія.

На початку власність пов'язується з природним інстинктом людини. У цьому уявленні є певний сенс у тому розумінні, що власність невідривна від існування людини й суспільства і з цього погляду так можна стверджувати, але зрозуміло, що це не розкриває суті даної категорії.

Згодом власність починають трактувати як відношення людини до речей. Це визначення власності є досить поширеним і сьогодні, особливо серед західних науковців. Сутність цього підходу полягає в тому, що власність відображає відношення людини до оточуючих її речей, біологічно пов'язана з людиною, є певним її природним інстинктом. Але це уявлення про власність, навіть якщо його і поділяють окремі фахівці-економісти, не можна визнати науковим. Спробуємо довести це предметно.

Щоб грунтовно розібратись у цьому підході, слід спочатку дати відповідь на питання: "А чи існує взагалі відношення людини до оточуючих її речей?" Відповідь на це питання може бути тільки ствердною. Так, людина абсолютно не байдужа до речей, які оточують її в житті. її відношення до будь-якого об'єкта матеріального світу завжди виявляється в певному діапазоні чітко визначеної поведінки людини. Особливо це помітно на рівні емоціональної реакції людини, яка, безсумнівно, хоч і не вичерпує всієї повноти людської реакції на оточуючі його речі, зате є дуже яскравою і виявляється у всій гамі людських почуттів - від любові до ненависті. Це відношення людини до речей у своїй основі, безсумнівно, є певним проявом її інстинктивної поведінки, але воно не має суто суспільного характеру, хоча загалом і корегується суспільством.

Конкретні дії людини стосовно оточуючих її речей залежить, перш за все, від того, кому належить конкретна річ. Так, якщо речі належать якійсь конкретній людині, то вона ставиться до них найбільш дбайливо, намагаючись подовжити їх існування. Що ж стосується інших речей, до яких людина має доступ, але які не належать їй, а належать, наприклад, державі, то тут ставлення дещо інше. Безсумнівно, воно може бути позитивним, але за рівнем у своїй масі помітно поступається тому позитиву, який характеризує відношення людини до речей, що належать безпосередньо їй. Отже, відношення людини до речей дійсно існує, але воно не є самостійним, базовим, бо визначається належністю цих речей тій чи іншій людині, колективу чи суспільству загалом,

Отже, констатуючи наявність певного відношення людини до речей, слід відзначити, що воно є не первинним, а похідним, повністю залежним від того, кому належить конкретна річ, від відносин власності. Дійсно, відношення людини до оточуючих речей цілком визначається належністю речі певній особі або їх угрупованню. З буденної практики сьогодення ми можемо навести багато прикладів того, як одна й та сама людина по-різному (іноді діаметрально протилежно) ставиться до конкретної речі, залежно від того, чи належить вона їй, чи ні. Отже, первинною категорією є власність, яка визначає дуже багатий спектр поведінки людей і, у тому числі, і її відношення до речей.

З розвитком економічної науки розширюються і знання людини про економічні процеси та явища, у тому числі, про відносини власності. Особливо вагомий внесок у дослідження й визначення категорії власності було зроблено в XIX ст., перш за все, К.Марксом. Саме він, спираючись на багатий творчий доробок своїх попередників і сучасників, аргументовано доводить, що власність є центральною категорією в економічній системі суспільства, а сутність власності полягає в тому, що власність - це економічна категорія, яка відображає відносини, що виникають між людьми в процесі привласнення матеріальних благ і, перш за все, засобів виробництва. Останнє пов'язано з тим, що саме засоби виробництва відіграють вирішальну роль в організації суспільного виробництва, бо той, кому належать засоби виробництва, стає і власником виготовлених за їх допомогою предметів.

Як і за будь-яких виробничих відносин суб'єктами власності виступають люди. Це може бути окремий індивід, якийсь колектив або державна установа. А об'єктом відносин власності виступає все розмаїття благ, якими користується людина. Найважливішим елементом відносин власності як їх об'єкт виступають, як це вже було відзначено вище, засоби виробництва.

Власність - це економічна категорія і як така має певні особливості. Найважливіші з них такі:

o власність - це неодмінний атрибут людського суспільства. Адже для того, щоб щось спожити, забезпечити процес обміну речовин між собою і природою, необхідно привласнити потрібне благо;

o власність - це категорія, яка має суспільний характер і поза суспільством не існує. Якщо припустити, що людина потрапила на безлюдний острів, то процес привласнення матеріальних благ буде відсутній. Процес споживання буде мати місце, але йому не буде передувати процес привласнення, бо людина поза суспільством лише тільки елемент природи. Такий стан буде продовжуватись до тих пір, доки на цьому острові не з'явиться принаймні ще хоча б одна людина. У цьому випадку вже виникне потреба в попередньому привласненні матеріальних благ і сам процес споживання стане можливим лише після реалізації цього привласнення або, іншими словами, після виникнення відносин власності;

o власність є базовою категорією, саме вона визначає відношення людини до речей, формує певний стереотип її поведінки як господарюючого суб'єкта і як споживача. Споконвічна ідея, яка є чи найпоширенішою у світі: "землю тим, хто її обробляє", пов'язана з фактом, підтвердженим століттями історії людства, що найбільш дбайливе і найбільш ефективне ставлення до цього унікального й вирішального засобу виробництва можливе тільки в умовах її належності безпосередньо тому, хто працює на ній;

o саме власність виступає основою, яка визначає характер і особливості всієї субординованої сукупності виробничих відносин, тобто відносин безпосереднього виробництва, розподілу, обміну і споживання. Так, розподіл виробленого в суспільстві продукту між тими, хто залучений до його створення, в одних умовах (наприклад, у рабовласницькому суспільстві) буде характеризуватись тим, що цей розподіл буде здійснюватися на основі власності рабовласника, якому належали й засоби виробництва, і сама головна продуктивна сила суспільства - раб. Безпосередній виробник, а він у масі своїй був рабом, був повністю виключений із системи відносин розподілу як їх самостійний учасник. В інших умовах, наприклад, за сучасної ринкової економіки ті самі відносини розподілу характеризуються іншими моментами. Так, у розподілі створеного продукту на правах самостійних його учасників виступає не тільки власник засобів виробництва (підприємець чи капіталіст), але й основний товаровиробник - найманий працівник, власник своєї робочої сили;

o власність визначає положення класів, верств населення в суспільстві та їх можливості відносно рівня якості життя. Зрозуміло, що той клас, верства населення або страта, як часто зазначають західні науковці, розглядаючи соціальну структуру суспільства, яка має у своїй власності більше матеріальних благ, здатна забезпечити собі і більш високий рівень життя. Навпаки, якщо певна частина суспільства не має у своїй власності (або має дуже мало порівняно з іншими) матеріальних благ, то об'єктивно забезпечити собі високий рівень життя вона не може. Бомж вільний як сокіл, бо не обтяжений ніякою власністю, але і якість його матеріального життя є нульовою або ж майже нульовою;

o власність, як і будь-яка категорія, що відображає сутність певних економічних відносин між людьми, є категорією історичною. Іншими словами, історичний розвиток цих відносин зумовлює і розвиток самої категорії. При цьому, не змінюючись у своєму понятті, власність у сучасних умовах відображає більш широку і більш багату сукупність відносин між людьми з приводу привласнення матеріальних благ, ніж власність як категорія на початку тисячоліття або ж на якомусь попередньому відрізку історичного часу.

Відносини власності - це категорія, яка відображає об'єктивні економічні відносини між людьми. Але на поверхні, у реальному житті, суспільство має фіксувати їх у певних юридичних нормах. Відтак, з'являється правова або юридична форма відносин власності. Вона фіксує ті самі майнові відносини між людьми, але закріплює їх як свідомі вольові взаємозв'язки між фізичними і юридичними особами в нормах права.

Слід зауважити, що юридична форма, як і будь-яка форма, не збігається із змістом. Через це вона може відставати від реально існуючих відносин власності і тим самим гальмувати їх розвиток, а може і навпаки, випереджати, створюючи певну перспективу їх розвитку.

Юридична форма відносин власності є занадто важливою для їх повсякденної реалізації, бо саме вона фіксує певні елементи відносин власності і створює необхідні передумови для практики їх застосування. Найбільш важливі елементи відносин власності, які фіксує їх правова форма, можна звести до права володіння, розпорядження та використання.

Володіння в юридичному аспекті характеризує фактичне панування суб'єкта власності над її об'єктом. Це чітко визначена необмежена в часі належність об'єкта власності юридичній або фізичній особі.

Розпорядження являє собою право прийняття планових та управлінських рішень, які пов'язані з функціонуванням об'єкта власності або, іншими словами, є правом, що забезпечує економічну реалізацією відносин власності. Розпорядження може здійснюватись як самим власником, так і суб'єктом, якому це право делегується.

Користування фіксує конкретні права, які можуть належить як особисто власнику, так і тому, кому він ці права передає. їх суть пов'язана з виробничим застосуванням об'єкта власності з використанням (споживанням) тих благ, які створюються за допомогою даного об'єкта власності. По суті, мова йде про фіксацію права реалізації економічного наслідку від функціонування відносин власності.

Правова форма відносин власності фіксує не тільки суть відносин власності (відносини між людьми з приводу привласнення матеріальних благ) й основні напрями її реалізації (володіння, користування, розпорядження), а й конкретні форми власності. Останні виступають як приватна, колективна і державна форми.

Приватна власність означає, що індивід, як суб'єкт власності, вступає в такі відносини з іншими людьми, які позиціонують його як виключного власника конкретного блага чи речі, а всіх інших як не-власників. Іншими словами, приватна форма власності являє собою таку форму відносини між людьми з приводу привласнення матеріальних благ, яка характеризується виключним і повним правом привласнення певних матеріальних благ з боку окремої особи або родини. Вона виникає задовго до нашої ери і формується в період розпаду первісно-общинного ладу. У подальшому ці відносини постійно розвиваються і водночас удосконалюється їх правова форма, перші прояви якої зафіксовані в стародавніх документах і перш за все в славнозвісних законах царя Хаммурапі (XVIII ст до н.е.).

Сьогодні розвинута форма приватної власності має дві підформи. Вона, як власність на засоби виробництва (а це вирішальна складова відносин власності), з точки зору своєї реалізації може бути поділена на приватну власність безпосереднього товаровиробника і капіталістичну приватну власність, яка реалізується за допомогою найманих робітників.

Приватна власність безпосереднього товаровиробника (її інколи називають трудовою, але це не зовсім вдалий термін), з точки зору її реалізації в процесі виробництва, має такі позитивні риси:

- вона поєднує в одній особі власника і виробника і цим забезпечує власнику повну (у межах даного об'єкта власності) свободу дій;

- весь продукт, вироблений у процесі реалізації приватної власності на засоби виробництва, належить самому виробнику;

- у процесі поєднання засобів виробництва і робочої сили немає потреби у створенні додаткових (штучних) стимулів до праці.

Але цей різновид приватної власності, з погляду розвитку виробництва, має певний недолік. Він полягає в тому, що випуск продукції, масштабність виробництва тут обмежена робочою силою самого індивіда або його родини.

Капіталістична приватна власність реалізується у виробництві шляхом поєднання засобів виробництва з найманою робочою силою. Вона характеризується такими позитивними особливостями:

- ця власність має надзвичайно потужний стимул для власника в організації виробництва. Це прибуток;

- у процесі реалізації цієї підформи приватної власності, по суті, зникає обмеженість для нарощування виробництва.

Головний недолік капіталістичної приватної власності полягає в тому, що в процесі її реалізації під час розподілу виготовленого продукту виникає соціальна несправедливість, яка є постійною основою протистояння між власником засобів виробництва і найманим працівником. Розглянемо це більш детально.

У сучасному суспільстві (і це склалось історично) основна маса засобів виробництва на умовах приватної власності, яка суворо охороняється і захищається всією силою державної машини, належить невеликій за чисельністю групі населення. З іншого боку, більшість населення не має у своїй власності жодних засобів виробництва. Ця частина суспільства володіє тільки одним фактором виробництва, а саме власною робочою силою.

Ці власники (власники засобів виробництва і власники робочої сили) не можуть існувати один без одного. Суспільне виробництво не може відбуватись за наявністю одного з цих факторів. Так, власники засобів виробництва не можуть, спираючись на власну робочу силу, привести в дію величезні за обсягами засоби виробництва. їх відносно невелика чисельність і факт належності їм переважної кількості засобів виробництва виключає таку можливість. З іншого боку, і власники робочої сили не можуть самі почати процес виробництва, бо в їх розпорядженні немає засобів виробництва (засобів і предметів праці). Отже, власники цих факторів повинні поєднати їх, вступити в певні виробничі відносини, адже без поєднання цих факторів стає неможливим процес суспільного виробництва, а відтак, і процес життя всього суспільства.

У ці об'єктивні, абсолютно необхідні й неминучі відносини і власники засобів виробництва, і власники робочої сили вступають саме як власники. Але вони володіють різними факторами, і їх визначене об'єктивним історичним процесом становище різне. Власники робочої сили (а в умовах ринкової економіки вона стає товаром) мають у своєму розпорядженні унікальний товар. Його унікальність полягає в тому, що він створює вартість більшу, ніж вартість самої робочої сили. Але власник робочої сили не має засобів виробництва, а відтак, і не може використати цю її унікальну особливість. Більше того, навіть фізичне існування власників робочої сили неможливе без їх доступу до засобів виробництва. За цих умов вони отримують доступ до засобів виробництва тільки продавши їх власнику свою робочу силу як товар.

Власник засобів виробництва, придбавши через акт купівлі-продажу робочу силу, організує поєднання цих факторів, результатом чого стає вироблений продукт. Вироблений найманими працівниками продукт, за законами товарного виробництва, буде належати власникові засобів виробництва. Це обумовлює і відповідний (від власника залежний і в інтересах власника здійснюваний) характер розподілу цього продукту. Він полягає в тому, що частина виробленого продукту без будь-якого еквівалента буде привласнена власником засобів виробництва, що й породжує протистояння між власником робочої сили і власником засобів виробництва.

Проте в межах суспільства, яке визнає приватну власність як економічну основу суспільного виробництва, завжди є можливість певного зменшення напруження цього протистояння. Це напруження криється в приреченості співіснування приватного власника і найманого працівника. Підприємець не може реалізувати свої функції й отримати прибуток без представників найманої праці, а вони, у свою чергу, не можуть брати участі в суспільному виробництві, не маючи у власності засобів виробництва. Саме тому у відстоюванні своїх інтересів об'єктивно вони налаштовані на пошук компромісу. У протилежному випадку наймані працівники нехтуючи інтересом підприємця, можуть втратити роботу, а підприємець, ігноруючи інтереси найманих працівників, може втратити прибуток і можливість його збільшувати. Проте все це тільки теоретична можливість, яка на практиці реалізується не завжди, а за певних обставин протилежність інтересів може набувати й ознак дуже гострої соціальної кризи в суспільстві.

Приватна форма власності має й інші недоліки, які виявляються саме в процесі реалізації цієї власності. До найбільш суттєвих слід віднести, перш за все, те, що вона може стати базою формування певної протилежності між людиною і навколишнім середовищем. У процесі реалізації відносин приватної власності, з огляду на те, що дохід і прибуток виступають визначальними стимулами цієї реалізації, може мати місце виникнення екологічних проблем. Нанесення шкоди навколишньому середовищу з боку приватного власника - це досить масове явище, і воно може сягати значних масштабів.

Приватна власність, як це вже було відзначено раніше, виступає як відносини між людьми, в яких окремий індивід (або сім'я) фіксує своє виключне право на ті чи інші матеріальні блага. Але суб'єктом відносин власності може виступати і певне угрупування людей. У цьому випадку говорять про суспільну власність. У межах цього узагальненого визначення залежно від рівня організації суб'єкта власності виділяють ще дві форми власності: колективну і державну.

Колективна форма власності - це власність певного колективу або, іншими словами, це такі відносини між колективом та іншими громадянами суспільства, в яких колектив фіксує своє виключне право володіння певними матеріальними благами.

Ця форма власності порівняно з приватною в процесі своєї реалізації має низку переваг. До них слід віднести таке:

- перш за все, процес реалізації колективної форми власності спирається на більш широкий потенціал, обумовлений безпосередньою зацікавленістю багатьох співвласників у найбільш ефективному використанні об'єктів цієї власності. Спільна колективна думка майже завжди має переваги над думкою індивіда і дає можливість колективу, за наявності відповідних умов, ефективніше, ніж за умов одноосібного власника, реалізувати відносини власності. І хоча ідея колективної власності, як вона була здійснена в Радянському Союзі, наприклад, у формі колгоспної власності, виявила своє повне банкрутство - це, однак, ще не означає заперечення або відсутності вказаної переваги. Справа в тому, що необхідна ціла низка умов, які б дали можливість виявитись означеній перевазі і які були відсутні в колишньому СРСР;

- колективна власність дає більше можливостей для реалізації творчого потенціалу власника, бо вона відкриває для нього досить широкі можливості участі у всьому спектрі виробничих відносин - від відносин безпосереднього виробництва до відносин управління;

- суттєвим моментом, який, безсумнівно, слід віднести до переваг колективної форми власності, є і те, що її реалізація забезпечує досить високий рівень справедливості під час розподілу виробленого продукту. Межі такого розподілу визначаються масштабом участі кожного в суспільній власності, і як безпосереднього виробника, і як інвестора;

- ця форма власності забезпечує і певний рівень соціального захисту працівників, бо саме колективні власники, у межах своєї власності, мають можливості це зробити.

Головний недолік цієї форми власності в умовах сучасного суспільства полягає в тому, що людина ще недостатньо готова до реалізації переваг суспільної форми власності. Тисячоліттями сформований егоїзм і індивідуалізм окремої особи не дають змоги повністю реалізувати її потенційні переваги.

До недоліків суспільної власності слід віднести й те, що в процесі її реалізації управлінські функції дещо обмежені наявністю багатьох власників, і це не сприяє вибору оптимального варіанту організації виробництва. Цей недолік особливо помітний в умовах ринку, де зовнішні умови дуже швидко змінюються, і необхідно мати гнучкі форми організації управління виробництвом.

Ще один недолік реалізації колективної форми власності полягає в тому, що за певних умов (наприклад, перед загрозою скорочення робітників, які водночас є і співвласниками) вона може гальмувати технічний прогрес.

Ще однією формою суспільної власності є державна власність. Вона являє собою сукупність відносин, в які вступає все населення країни з приводу привласнення певної частини матеріальних благ. Уособлює цю форму відносин держава, яка виступає в процесі реалізації цієї форми власності від імені всіх її суб'єктів.

Державна форма власності найбільш усуспільнена. На рівні правової форми вона відображається, зокрема, у такій категорії, як, наприклад, власність народу України. Цей найбільш високий (порівняно з іншими формами власності) рівень усуспільнення забезпечує такі особливості і переваги даної форми власності:

- особливість державної власності полягає у тому, що вона є неподільною (ніхто своєї частки не має ні в натурі, ні в грошовому еквіваленті). Вона є власністю всіх громадян, від імені яких певний державний інститут і розпоряджається цією власністю;

- державна форма власності забезпечує найбільш високий рівень соціальної справедливості в розподілі. З цього погляду така форма власності схожа на власність колективну, проте процес реалізації державної власності супроводжується більш глибоким рівнем соціальної справедливості. Він забезпечується не тільки межами державної власності у сфері виробництва, що є основою для організації розподільчих відносин, але й усім комплексом матеріальних благ, що знаходяться в державній власності;

- одна з переваг даної форми власності в процесі її реалізації - це забезпечення найвищого (за умов конкретного суспільства) соціального захисту. Його гранична межа знов-таки обумовлена спільною власністю всіх громадян держави, а також ступенем її розвитку, який знаходить свій вираз в ефективності її реалізації. Ця перевага державної форми власності, на рівні її юридичної форми вираження, знаходить своє втілення в різноманітних (залежно від конкретної держави) правових актах. Так, у деяких державах робітника,який працює на державному підприємстві чи в установі, не можна звільнити без його подальшого працевлаштування або перекваліфікації.

До певних недоліків державної форми власності, які знаходять свій прояв у процесі її реалізації, слід віднести найменшу (порівняно з іншими формами власності) пристосованість її до ринкових умов взагалі і, перш за все, до змін кон'юнктури ринку. Це пояснюється тим, що форма організації управління підприємством, яке функціонує на основі державної форми власності, включає власника (усі громадяни країни) у процес управління дуже опосередковано, через державного чиновника, який виконує свої функції на умовах продажу своєї робочої сили сукупному власнику в особі держави. І хоча теоретично власник (а він дійсно виступає співвласником усіх матеріальних благ, які належать державі, тобто всім громадянам) не може сам собі продавати товар, на практиці це має місце. Організаційно сукупна власність в особі держави може виступати і виступає певною уособленою одиницею, яка може вступати у відносини власності з конкретною особою, яка є певним співвласником тих матеріальних благ, що виступають основою виникнення цієї форми власності. Цей співвласник, що як директор чи будь-який управлінець найнятий державою, як і будь-який інший найманий робітник, мало мотивований щодо розвитку виробництва і підвищення його ефективності.

Суттєвим недоліком цієї форми власності є також і те, що частковий власник (співвласник), яким виступає кожний громадянин, не може самостійно реалізувати своє право співвласника. Включення його до реалізації цих відносин власності можливе лише через форму його залучення як найманого робітника. Іншими словами, ми маємо ірраціональну форму реалізації власності, яка включає дійсного власника (в особі співвласника) саме як невласника. Зовнішній (ірраціональний за формою) спосіб залучення такого співвласника до реалізації відносин державної власності не руйнує самої сутності відносин (це, до речі, підтверджується найбільш високим, порівняно з іншими формами власності, рівнем соціальної справедливості і соціальної захищеності), але призводить до певних втрат. Співвласник, конкретна особа, з одного боку, не маючи можливості реалізувати своє право співвласника окремо, з іншого боку, реалізуючи його за формою найму стосовно до самого себе як сукупного власника, потребує певної системи стимулювання до праці. Форма реалізації цих відносин не дає змоги вмонтувати в систему поведінки і ціннісної орієнтації окремої особи стимул до найбільш ефективної організації своєї праці. Тому тут необхідним стає створення штучних стимулів, що, безсумнівно, є певним недоліком даної форми власності загалом і процеса її реалізації зокрема.

Відносини власності в процесі своєї реалізації характеризуються наявністю значної кількості особливостей, які не можуть бути вичерпані формами власності. Це відображається в тому, що в межах кожної форми власності з'являються їх певні види. Таке групування базується, перш за все, на особливостях, які випливають зі специфіки об'єкта власності, як його самого, так і специфіки процесу його становлення як об'єкта привласнення. Додатковим чинником такого групування може бути й певна форма організації самого власника.

Так, у межах приватної власності безпосереднього виробника можна виділити власність індивідуальну і власність сімейну. Різниця між цими двома видами полягає в організації самого суб'єкта. В одному випадку (індивідуальна власність) він представлений окремою особою, а в іншому випадку - сукупністю індивідів, пов'язаних між собою родинними зв'язками. Є певні відмінності і в реалізації самих відносин власності. У випадку сімейної власності сім'я може виступати суб'єктом значно більшої кількості матеріальних благ, які знаходяться у, власності. Отже, і можливості її реалізації суттєво розширюються. Ці відмінності в межах першої підформи відносин приватної власності є реальними і досить помітними. Що ж стосується капіталістичної приватної власності, то і тут ці види можна виділити скоріше за ознакою організації самого суб'єкта. Це може бути як індивідуальна , так і родинна, а також кланова власність.

У межах колективної форми власності стає можливим виокремлення таких видів: кооперативної власності, власності товариств (акціонерне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю, товариство з додатковою відповідальністю, товариство з повною відповідальністю, а також командитне товариство), власності трудового колективу та власності громадських і релігійних організацій.

Колективна форма власності не має суттєвих видових відмінностей з погляду самого суб'єкта цих відносин. Наявні відмінності на цьому рівні обмежуються лише деякими відмінностями організаційного оформлення суб'єкта власності. Видові ознаки в межах колективної форми власності знаходяться на рівні об'єкта власності.

Так, власність кооперативу виникає як наслідок усуспільнення майна чи грошей його членів. Власність трудового колективу являє собою такі відносини колективного привласнення, що сформовані на базі приватизації державного майна трудовим колективом. Що стосується таких видів колективної власності, як власність громадських та релігійних організацій, то вона розповсюджується на специфічні об'єкти, призначені для задоволення потреб цих організацій.

У межах державної форми власності виділяють два види: загальнодержавну і муніципальну. Перша являє собою сукупність економічних відносин, що виникають з привласнення певних об'єктів на рівні всієї держави. Суб'єктом тут виступає все суспільство. Що стосується об'єкта, то загальнодержавний вид власності охоплює, як правило, ті об'єкти, ті майнові комплекси і матеріальні блага, які мають загальнодержавне значення.

До регіонального або муніципального виду державної власності належать ті відносини привласнення державного майна, суб'єктом яких виступають місцеві органи влади, що персоніфікують в собі певну регіональну спільноту громадян. Як правило, об'єктами цього виду власності виступають матеріальні цінності, що мають значення для регіонального відтворення.

Певними особливими видами відносин власності виступають мішана (спільна) і іноземна власність. їх особливості, як видів, пов'язані з особливостями суб'єктів, які в одному випадку представлені суб'єктами різних форм власності (наприклад, державної та приватної) або (у випадку іноземної власності) ці суб'єкти не є резидентами даної країни.

Окрім форм та видів відносин власності слід виділити також історичні типи відносин власності. їх визначення базується на:

o особливостях відносин, які виникають стосовно привласнення вирішальних за своїм значенням засобів виробництва. До таких на ма-крорівні слід віднести землю і робочу силу як вирішальних факторів суспільного виробництва;

o способах поєднання робочої сили із засобами виробництва;

o особливостях співвідношення різних форм власності, яке визначає специфіку певної сукупності економічних відносин того чи іншого суспільства або, іншими словами, специфіку економічного базису конкретного суспільства.

Першим історичним типом відносин власності слід вважати відносини власності первіснообщинного ладу. Цей тип відносин власності був формою реалізації надзвичайно низького рівня розвитку продуктивних сил. Тут панує одна (суспільна) форма власності, яка охоплює всі засоби виробництва, що були притаманні цій першій ступені організації суспільного виробництва. Але домінуючим об'єктом на цьому етапі розвитку людства було природне середовище разом з його рослинним і тваринним світом.

Розвиток даного типу відносин власності відбувався дуже повільно, бо повільним був процес розвитку продуктивних сил, який і виступає визначальною основою об'єктивного процесу розвитку відносин власності. Цей розвиток відбувався перш за все, як їх розширення за рахунок збільшення самого об'єкта власності. Остання відбувалась як унаслідок освоєння нових територій і включення в господарчий обіг незайнятих дарів природи, так і за рахунок насильницького відчуження матеріальних благ інших племен або общин.

На пізніх етапах розвитку первіснообщинного ладу в його надрах зароджуються перші елементи приватної власності, яка виникає у вигляді власності великої родини. Можливість такого розвитку відносин власності була обумовлена поступовим розвитком продуктивних сил, які вже забезпечували можливість окремого існування великої родини.

Процес становлення приватної власності і її найбільш типове співвідношення з її історичним попередником, общинною формою, проаналізований К.Марксом. Він досліджує процес виникнення приватної власності на основі розвитку відносин власності на землю.

Приватна власність на землю в період розпаду первіснообщинного ладу формується на основі трансформації общинної власності, а процес реалізації цих відносин здійснюється на базі праці самого виробника. Трансформація общинної власності в приватну мала певні особливості, залежно від загального ступеня розвитку того чи іншого суспільства. У зв'язку з цим К.Маркс виділяє три найбільш характерних способи виникнення приватної власності на землю і її зв'язку з общиною:

1) азіатський, коли земля належала общині, але поділена на певні ділянки й розподілена між індивідами, які користуються цією землею. Проте община не була остаточним власником землі. Фактично земля належала деспоту, роль і значення якого в азіатському суспільстві була надзвичайно великою;

2) античний (греко-римський), за якого частина землі належить общині або державі, а інша частина, на правах приватної власності на парцелу (невеликий за розміром наділ землі), належить окремій сім'ї;

3) германський, коли основу становила приватна власність на землю і на її базі існувала община. Що ж стосується суто общинної власності, то вона розповсюджувалась на пасовиська, луки та ліси й виступала певним доповненням до приватної власності.

Рабовласний тип відносин власності характеризувався тим, що основними суб'єктами власності були рабовласники і дрібні товаровиробники. Проте головний виробник-раб - не був включений у цю систему суспільного виробництва як суб'єкт відносин. Він виступав об'єктом цих відносин. Щодо об'єктів, з приводу яких виникали відносини власності, то до них, перш за все, слід віднести землю й основного виробника. Саме вони і виступають домінуючими об'єктами власності в рабовласницькому суспільстві. Панівною формою є саме приватна власність рабовласника, яка помітно переважає над приватною власністю вільного товаровиробника. Хоча в народів, у яких рабство мало патріархальний характер (наприклад, у германців) приватнообщинна власність на засоби виробництва і передусім на землю була досить поширеною.

Наступний історичний тип відносин власності пов'язаний з феодальним суспільством і характеризується тим, що основним суб'єктом цих відносин виступає великий землевласник - феодал, у власності якого знаходиться основна частина головного засобу виробництва - земля. Саме земля у феодальному суспільстві виступає домінуючим об'єктом власності. Приватна власність феодалів є панівною і саме вона виступає основною, а по суті, єдиною формою відносин власності за умов існування феодалізму. Проте на відміну від рабовласницького суспільства, тут головний виробник - селянин, хоча і виступає об'єктом куігівлі-ігоодажу, тобто є об'єктом власності, але влада феодала над залежним від нього селянином вже не є такою повною, як влада рабовласника над своїм рабом. Феодал вже не мав права на життя залежного від нього селянина. Останній мав власну родину і вів власне господарство, що суттєво змінювало всі умови суспільного виробництва.

У межах феодального ладу продовжує існувати і приватна власність дрібного, незалежного від феодала землевласника. Поряд з цим існувала власність ремісників, які хоч і були, як правило, об'єднані в цехові структури, що обмежували їх права, проте вже були як власники незалежні від феодала. З розвитком ремесла й посиленням процесу незалежності міст, які були основним середовищем існування ремісництва, цей блок відносин власності феодального суспільства поступово збільшувався. Проте реалізація власності дрібного, незалежного від феодала землевласника здійснювалась на базі ведення натурального господарства, що суттєво вповільнювало розвиток цієї форми відносин і стримувало зростання їх ролі в системі виробничих відносин власності феодального суспільства.

На зміну феодальному типу відносин власності приходить капіталістичний. Його особливістю, як певного історичного типу відносин власності, є те, що по-перше, з об'єктів власності виходить основна частина безпосередніх товаровиробників, які представлені найманими працівниками. Об'єктом купівлі-продажу стає не сама людина, як це мало місце в попередньому устрої суспільства, а тільки її здатність до праці, тобто роб