Історія вчень про державу і право - Мироненко О.М. - Жан-Жак Руссо (1712-1778)

Один із ідейних натхненників Великої французької революції, просвітитель, енциклопедист. Протягом 1751-1771 рр. він разом з Д. Дідро, Вольтером, П.-А.-Д. Гольбахом, Ш.-Л. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо та іншими створював багатотомну французьку "Енциклопедію". Працю Гельвеція "Про розум" (1758) було заборонено і публічно спалено, а твір "Про людину, її розумові здібності та її виховання", написаний 1767 р., побачив світ лише в 1773 р.

У своїх працях Гельвецій обґрунтував низку фундаментальних ідей і положень. Зокрема, розвинув тезу про те, що людина є продуктом соціального середовища і виховання. Він вважав, що люди народжуються абсолютно рівними і вільними. Уявлень, пристрастей, розумових здібностей вони набувають у процесі виховання. Керуючись особистими інтересами і задовольняючи свої потреби, людина стикається з такими самими інтересами та потребами іншої людини і починає з нею боротися, однак це не "війна всіх проти всіх". Така боротьба веде не до розпаду суспільства, а до його зміцнення, адже сутність самого суспільства - у взаємо- і протидії індивідуальних інтересів. За Гельвецієм, людина людині - не вовк, від природи вона і не зла, і не добра. У суспільстві цілком природно виникають приватна власність і майнова нерівність, яка розбурхує пристрасті, владолюбство, марнослав'я. Це - рушійні сили прогресу, і ними треба керувати. Звідси виникає потреба в існуванні владних державних органів, завдання яких - не вгамовувати пристрасті, а вміло їх спрямовувати. Досягнути цього можливо з допомогою мудрих законів. Встановлювати їх спроможний лише мужній і освічений король. Перешкодою у впровадженні "правильного" законодавства, "добрих" законів є неуцтво.

Однією з причин виникнення держави, на думку Гельвеція, є прагнення людей до деспотизму, яке теж породжується неуками і неуцтвом, культивованими феодалізмом, духівництвом, дворянством. Іншим джерелом деспотизму мислитель вважав зростання кількості населення. Деспотизм, твердив Гельвецій, - це старість держави, а демократична республіка - її зрілість. Однак ідеалом Гельвеція є не республіка, а конституційна монархія. Будь-яка необмежена влада - не надійна. Правителі - звичайні люди, такі, якими їх сформували середовище, суспільство. При владуванні з повагою до прав і свобод особи вони щирі, талановиті, чесні, гуманні, при деспотичному правлінні - вони брехливі, підлі, позбавлені таланту. Гельвецій наголошував, що найголовнішими природними законами, без яких суспільство взагалі не може існувати, є право на приватну власність, недоторканність особи, вільну думку, особисту безпеку. Власність, на думку мислителя, - це моральний бог держави, гарантія справедливості. Водночас він вважав, що щастя громадян забезпечується помірністю власності.

Гельвецій аргументував чимало основоположних думок конституційного характеру: про рівноправність народів ("від Сходу і до Заходу народи скрізь однакові"); про справедливість у міжнародних відносинах, міжнародному праві; про необхідність чіткого формулювання нормативних положень ("будь-яка істина повинна бути чітко викладена"); про націю як сукупність усіх громадян суспільства; про федеративний устрій Франції у складі тридцятьох однакових за територією республік із власною виборною адміністрацією, поліцією та однаковими законами тощо.

Жан-Жак Руссо (1712-1778)

Автор сотень праць із філософії, соціології, права, політики, педагогіки, природознавства, мовознавства, музики, літератури. З погляду юриспруденції найважливішими є його розвідки "Чи сприяло відродження наук та мистецтв очищенню моралі" (1750), "Політична економія" (1755), "Міркування про походження і основи нерівності між людьми" (1755), "Міркування про вічний мир" (1756), "Еміль, чи Про виховання" (у 4-х т., 1762), "Про суспільний договір, або Принципи державного (публічного) права" (1762), "Листи з гори" (1764), "Проект конституції для Корсики" (1765), "Міркування про управління Польщею" (1767).

Основою розуміння сутності держави і права Руссо є переконаність у тому, що найкращий для людства - його природний стан існування, ідеальна "первісна простота", а реальні держава, право, суспільство - це ганьба, заснована на омані та насильстві. З огляду на це мислитель ставив перед собою завдання раціонального пошуку шляхів будівництва "закономірної держави". Він піддавав нищівній критиці сучасний йому правопорядок; сформулював конструктивну теоретичну концепцію державознавства і праворозуміння; активно захищав власні міркування. Його твори засуджували до "спалення рукою ката", Вольтер проголошував його божевільним, пастори проклинали, світські громади влаштовували прилюдні цинічні шельмування "дикуна у елітних салонах" тощо. Під шаленим тиском ззовні Руссо хотів покаятись, але передумав і від самозахисту перейшов до активного наступу на супротивників: його автобіографічна "Сповідь" (1775-1776) стала звинувачувальним актом проти нападників.

Правове вчення мислителя ґрунтується на слаборозвинутих діалектиці, раціоналізмі, чуттєвому сприйнятті дійсності (як правило, воно передує категорії розуму: "Я відчував раніше, ніж мислив"); осяганні сутності держави і права завдяки уявленню ("Якщо мені треба намалювати весну, необхідно, щоб навколо мене була зима"); стражданнях, співчутті (дехто називав Руссо новоявленим Буддою); активному використанні парадоксу тощо. Наприклад, від гасла про юридичні науки як розпусту людства мислитель відразу ж переходить до їх характеристики як чесноти, найвищого людського блаженства; від твердження про необхідність безмежного панування розуму - до тези про людину як "зваблену тварину"; від безвідрадного песимізму - до торжествуючого оптимізму.

Оптимізм чітко простежується у вченні Руссо про виникнення держави. У первісному стані люди "не вороги один одному", оскільки це стан, "коли турбота про наше самозбереження найменше шкодить турботі інших про самозбереження". "Природна, невинна, цнотлива людина" мешкала мовби у раю, що був схожим на історичну казку: існувала незалежно одна від одної, працювала лише сама на себе, користувалась майже абсолютною волею, не знала нерівності (рівність мислитель розуміє як заперечення всього, що породжує нерівність), нестачі і злиднів, тобто була найщасливішою з усіх істот. Такий "рай" у Руссо призначений лише для молодих осіб чоловічої статі. Діти і старі люди його не цікавили, а жінки призначені лише для обслуговування чоловіків. Ідилія первісного суспільства була змальована так привабливо, що, за словами Вольтера, пробуджувала бажання "лазити рачки".

Початковим трагічним кроком людства стали відмова від окремішності і вступ до суспільного життя, що зумовило поділ праці і виправдання нерівності. Ще одним помилковим кроком людини було встановлення приватної земельної власності, оскільки земля, за Руссо, "не належить нікому, а її плоди є власністю всіх ". Після цього ще більше виокремились багаті, з чим погодились бідні, обдурені обіцянкою, що заможні "будуть годувати тих, хто не зможе утримувати себе". Згодом багаті ще раз обдурили бідних, умовивши їх ухвалювати закони, що сприяли увічненню панування багатих. Шляхом облудності багаті перетворили окремі випадки насилля на недоторканне позитивне право. Несправедливі штучні закони обплутали бідних міцними ланцюгами, зробили з них холопів, приречених на вічну примусову працю, а багатих ще більше збагачували.

Ці процеси породили ще одну форму нерівності: сильних, тобто тих, хто охороняв багатих та їхню власність, і слабких, кого нещадно експлуатували. Така нерівність стала джерелом третього помилкового кроку людства - їх згоди на появу легітимного державного правління, яке швидко перетворилось на деспотію. Правителі обрали засобом такого правління придушення свободи, свавілля, насильство і швидко зробили свою владу спадкоємною. Це призвело до поділу людей на панів і рабів.

Заперечуючи право приватної власності на землю, Руссо послідовно обґрунтовував думку про власність як "основу громадянського суспільства", "найсвященніше право з усіх прав громадянина", маючи на увазі дрібну-приватну власність і вимагаючи наділення нею всіх людей у рівних частинах.

Зважаючи на такі песимістичні розмірковування Руссо про сутність сучасних йому держави і права, поняття "загальна воля", можна зробити висновок, що ніякого суспільного договору щодо утворення держави раніше не було. Загальна воля, за теорією мислителя, це нібито "середина " волі всіх (volonte de tous), тобто суми воль окремих громадян чоловічої статі (не жінок, не дітей і лише дієздатних). Таку загальну волю як джерело права, мірило справедливості і основний принцип управління при появі держави ніхто не враховував. Не існувало (всупереч Локку) і мовчазної згоди повнолітніх юнаків на вступ до державного утворення. Тому Руссо розпочав свій "Суспільний договір", зарахований зараз на Заході до 15 найвизначніших робіт усіх часів і народів, зі слів: "Людина народжується вільною, але перебуває у ланцюгах!" А потім він переходив від песимізму до змалювання оптимістичних шляхів державо - і правотворення.

Мислитель виходом із глухого кута нерівності, зла (воно є витвором самої людини, а не природи), неправди до "правомірної" (правової) держави вважав "виправлення історії" завдяки укладенню справжнього суспільного договору. Мета його - "не повернення до лісу і ведмедів", а відновлення природної свободи шляхом створення колективного і морального тіла, суспільного Я, тобто республіки, що досягається самовідчуженням кожного з усіма природними правами індивіда на користь суспільства за умов повної рівності у такому відчуженні для всіх. Об'єктивним наслідком суспільного договору стає легітимна (правова) держава, а суб'єктивним - верховна влада, носієм якої є загальна воля народу як суверена. Якщо в республіці 10 тис. громадян, то кожний з них володіє "однією десяти-тисячною верховної влади". Ця влада, за умовами договору, найсправедливіша, найкорисніша, єдина, неподільна, невідчужувана, необмежена, священна і недоторканна.

Отже, Руссо заперечував і поділ влади, і представницьке правління як "ганебну англійську справу". Непогрішність і непорочність єдиної верховної влади народу-суверена визначається тим, що вона завжди спрямована лише на досягнення всезагального блага і рівності як "рівної долі у загальній владі", що отримується кожним індивідом у вигляді "компенсації" за добровільне самовідчуження власних природних свобод на користь суспільства. Руссо був переконаний, що людина, яка пожертвувала особистими правами, у суспільному договорі (за начебто відсутності свобод) має їх значно більше, ніж у природному стані, оскільки навіть тих індивідів, які особисто хочуть користуватися правами, суспільство може "змусити до свободи". До того ж гарантією природної свободи, яку людина втрачає, є лише фізична сила індивіда, а свободу громадянську, якої вона набуває, забезпечує їй верховна влада народу. Окрім цього, індивід збагачується ще й моральною свободою і стає, як і в первісному стані, господарем самому собі. Загальна воля суверена у Руссо - це воля більшості народу, і така більшість панує безмежно.

За Руссо, "підпорядкування закону, який індивід сам для себе встановив, і є свобода", а держава - це синонім і громадянського суспільства, і політичного організму, і суспільного організму, і республіки, і суверена, і цілого. Воля суверена стає загальною не за кількістю голосів, а за спільністю інтересів, що об'єднує більшість громадян. Акт суверенітету - це не нав'язування чогось вищим нижчому, а справедлива угода цілого з кожним з його рівноправних членів, які не підпорядковуються нікому, окрім власної волі. Усезагальна справедливість у формі природного права існує об'єктивно і не тільки зберігається завдяки санкціонуванню такої справедливості сувереном, а й стає реальністю як сутність у формі закону - акту загальної волі. Такі закони мають колективний (нормативний) характер і не можуть бути несправедливими. Індивідуальні акти, на думку Руссо, є не законами, а декретами, які ухвалюють виконавчі органи, а не народ.

Мислитель поділяв закони на основні (політичні), громадянські, кримінальні і звичаєві ("закріплені не у мармурі чи бронзі, а в серцях людей"), але досліджував тільки основні. Суспільний договір вимагає від громадян неухильного дотримання законів. За їх порушення індивіда негайно виганяють з держави. Найбільшими злочинцями є ті, хто начебто схвалювали закони, а насправді їх не виконували. У такому разі вони підлягали страті за "оману законів". Однак народ як суверен "стоїть вище судді і закону", має безумовне право на життя і смерть підданих, "не може бути пов'язаним навіть Основним законом", оскільки має право відхилити суспільний договір.

У полі зору Руссо були також проблеми міфічного законодавця - "законодавця народів" як історичної необхідності, "вісника богів". При цьому мислитель наголошував, що ідеальний закон можуть сформулювати лише боги (і називав Лікурга і Кальвіна). Петра І він різко критикував за те, що той "потягнувся до цивілізації" зарано. "Законодавець народів" має враховувати, що "сила не творить права ", що закони ефективно діють лише серед людей із середнім достатком, а проти скарбів багатія і жебрацтва бідняка вони безсилі, що поняття "рабство" і "право" - антиподи.

Мудрий законодавець починатиме не з видання законів, а з вивчення їх придатності для суспільства, оскільки сила законів залежить від їх власної мудрості, а не від суворості виконавця. Такий законодавець зобов'язаний мати найглибший розум, щоб знаходити "найкращі правила", знати всі людські пристрасті, не піддаючись жодній з них ("Чим більше буяють пристрасті, тим більше потрібні закони, щоб стримувати їх"), осягати природу людини цілком, не поринаючи в неї особисто. Мислитель прозоро натякав, що таким ідеальним законодавцем є він сам.

Близькі до цих міркувань роздуми Руссо про демократію. Вона є еталоном державного управління для всіх, але недосяжна на практиці, оскільки можлива лише серед "народу богів": "Неможливо собі уявити, щоб народ весь час проводив у зібраннях". Тому Руссо був упевнений, що "справжня демократія ніколи не існувала і не існуватиме" . Він надавав перевагу аристократичній формі правління, яку поділяв на природну (первісна влада родових провідників), спадкоємну (влада у сучасних для цього державах) та виборну (управління на підставі суспільного договору). Перша форма аристократії відійшла у минуле, друга - є найбільшим злом для народу, третя - найкраща форма правління, але за певних умов: правителі повинні бути наймудрішими серед натовпу, яким вони управляють; обрані особи при виконанні своїх обов'язків керуються не особистими інтересами, а інтересами всього натовпу, який "хоче блага, але не відає, в чому воно, і потребує поводирів". Правління виборної аристократії найбільш сприйнятне для "не дуже великих і не занадто малих держав". Припускав Руссо також можливість змішаного, або складного, державного управління, але приділяв цій проблемі мало уваги. Не заперечував він і монархію, вважаючи, що вона придатна для великих держав, де досконалого державного управління бути не може.

Отже, сповідуючи принципи рівності та прямого народоправства, заперечуючи поділ влади і парламентаризм (допускав створення представницьких органів лише за умови затвердження їх рішень народними зборами), Руссо якщо не спирався на гоббсівську теорію абсолютизму, то обґрунтовував особливий різновид "самодержавної демократії", прагнув до заміни монархічної абсолютної влади "тиранією демократії", хоча від неї відштовхувався. Мислитель намагався заперечити владу більшості, довести суперечливість такого правління "природному порядку речей". Проте із системного аналізу його тверджень випливає, що суспільний договір міг би надати всі права і свободи лише більшості з народного зібрання, яке він вважав верховним правителем чи владикою-сувереном. Чітко вимальовується влада більшості і у формулі "загальна воля", яка виокремлюється з "волі всіх". Залишок від "волі всіх" є очевидною меншістю. Суверен (народне зібрання), залишаючи за собою законодавчі повноваження ("психічну волю"), віддавав виконавчі функції ("фізичну силу") уряду. Ця схема Руссо містить суперечність із його категоричним твердженням про неприпустимість поділу влади і її невідчужуваність. Основна ознака ідеального правління для Руссо - це стан, "коли без сторонніх засобів, без надання права громадянства, без колоній громадяни плодяться і множаться", а найгірше, "коли кількість народу зменшується і він бідніє". Мислитель наголошував, що мудрий правитель тримає курс не на те, щоб карати злочинців, а на те, щоб запобігати злочинам; його влада поширюється не на вчинки громадян, а на їх волю.

Ж.-Ж. Руссо висунув низку реформаторських для свого часу пропозицій у галузі виховання молоді, заперечивши репресивний спосіб насаджування знань дитині. Дитину Руссо розглядав як найдосконалішу, непорочну природну істоту, її найдорожчий і найчистіший дар, засуджував будь-який примус щодо неї (навіть "сповивання маленького тільця пелюшками"), спроби занадто раннього навчання, обґрунтовував шляхи обережного, поступового виховання допитливості, жадоби до знань, пристосування дитини до суспільства, оберігання її від того, чого вона "не повинна знати і робити", тощо. Він розмежував проповідувану ним самим "рівність": хлопчиків треба виховувати для суспільства, дівчаток - для хлопчиків, оскільки "царство жінки - це царство ніжності, витонченості і терпимості". Весь процес виховання мислитель поділяв на чотири п'ятирічки. Сучасна педагогіка широко використовує запропонований Руссо метод виховання і навчання шляхом гри.

Сам філософ не вважав себе ані революціонером, ані радикалом. Навпаки, був переконаним противником будь-якого насильства. Суспільний договір - це поступовий, реформаторський шлях перетворення державного управління і правореалізації за його принципом: "Виправляйте недоліки державного ладу, але не ставтесь з огидою до того, що вас зробило тим, чим ви є". Проте починається такий шлях з революційного повалення деспотизму, який "силою тільки тримався, і лише сила його знищує". Тому саме політико-правові твори Руссо підштовхнули громадську думку до усвідомлення, що Франція "не має державного устрою", їй необхідні свобода, рівність, братерство, справжнє народоправство, новий суспільний договір, який забезпечить перехід від старого порядку до нового, від генеральних штатів до народних зборів тощо.

Реформатор Руссо став предтечею Великої французької революції. Саме він був авторитетом для інших її провідників. Найактивніше ними використовувались сформульовані Руссо доктрини ідеалізації народу, ненависті до багатих, презирливості "до всього того, що не входить до складу народу", а гасло "примусу до свободи" стало фундаментом якобінського терору, організатори якого оголосили і самого Руссо "аристократом, гідним гільйотини", хоча і внесли ідеї мислителя до Конституції 1793 р. та перенесли його прах до Пантеону.

Твори Ж.-Ж. Руссо справили вплив на І. Канта, Й.-Г. Фіхте, Г.-В.-Ф. Гегеля, Б. Дюркгейма, К. Маркса, Ф. Енгельса, Й.-В. Гете, Ф. Шиллера, Дж.-Н.-Г. Байрона, В. Гюго, стали знаменом інших західноєвропейських і американських мислителів, українських і російських декабристів: Д. Фонвізіна, М. Карамзіна, О. Радищева, О. Пушкіна, О. Герцена, М. Чернишевського, Л. Толстого, Ф. Достоєвського, правознавців Б. Чичеріна, П. Новгородцева, М. Ковалевського, Б. Кістяківського та ін. Суперечливість поглядів Ж.-Ж. Руссо призвела до того, що його вчення активно використовували ідеологи і дворянсько-монархічної реакції, і анархізму. Політико-правове вчення мислителя позначилось не лише на суспільній свідомості, а й на розвитку подій у період французької революції. Авторитет Руссо залишається високим в умовах сьогодення, оскільки до його ідей звертаються прихильники і авторитарного правління, і демократичного розвитку.