Історія вчень про державу і право - Мироненко О.М. - Якобінці

Мислитель і політичний діяч. Свої правові та політичні погляди Сієйєс виклав у праці "Що таке третій стан?" (1789), Декларації прав людини і громадянина 1789 р., Конституції 1795 р. і Конституції 1799 р. Його праворозуміння ґрунтується переважно на вченнях Ш.-Л. Монтеск'є та Ж.-Ж. Руссо. Він був переконаним прихильником природних прав людини, суспільного договору, народного суверенітету, закону як відображення загальної волі народу. На відміну від Руссо, втілення принципу народного суверенітету вбачав у народному представництві. Народна воля - "завжди законна" і є джерелом будь-якого закону. Народ може виражати свою волю як "верховний закон" у будь-який спосіб, і це завжди правомірно. Держава, суспільство - "справа вільної згоди між усіма його членами", і не може бути суспільства, яке "не засноване на волевиявленні тих, що

Витлумачивши вчення Руссо про народ як представників третього стану, Сієйєс став ідеологом рушійних сил початкового етапу французької революції. Інтереси правлячих і заможних верств він вважав суто приватними, а інтерес третього стану - загальним, суспільним. Будучи в цьому переконаним, Сієйєс голосував за страту Людовіка XVI.

Значення політико-правової спадщини Сієйєса полягає в поглибленні ним ідеї суверенної влади народу, доведенні визначальної ролі спільного внеску громадян у справу формування загальної волі, обґрунтуванні ідеї заснування спеціального "конституційного журі" для політичної, адміністративної і судової охорони конституції.

Якобінці

Особливий напрям правової і політичної думок у світовій історії сформували члени Якобінського клубу та його організацій у провінціях у період Великої французької революції 1789-1794 рр. Ця течія виникла 1789 р. з ініціативи кількох радикально налаштованих депутатів Генеральних штатів від Бретані. Члени організації затвердили назву "Громада друзів конституції". Назва "якобінці" пов'язана з тим, що члени товариства з жовтня 1789 року збиралися в Парижі у приміщенні монастиря домініканців, яких у Франції називали якобінцями, оскільки їх перший монастир у Парижі було засновано 6 серпня 1216 року у притулку для паломників, каплиця якого знаходилася під покровительством св. Якова. Перші члени новоствореної політичної організації вважали себе монархістами, тобто проголошували своєю метою конституційну монархію і панування законів. Серед них були переважно представники інтелігенції: вчені, юристи, літератори, митці, лікарі, вчителі. У провінціях, містах і селах Франції швидко виникло понад 1000 місцевих осередків клубу. Водночас стрімко наростали і суперечки серед його членів. Із приходом до влади у 1792 р. прихильників М. Робесп'єра Якобінський клуб став не лише організатором влади, а й найвищим її контролером. Майже на чотирнадцять місяців було встановлено режим якобінської диктатури.

Правова і політична доктрина робесп'єристів у питаннях походження держави і права спочатку ґрунтувалася на теорії насилля, але незабаром переорієнтувалась на позиції природного праворозуміння і суспільного договору. Стрижень ідеології якобінців -- необхідність викорчування деспотизму. Вони досліджували витоки, методи, засоби встановлення, наслідки панування, шляхи і форми повалення деспотичної влади, що є "жахом для роду людського", "майстром нищення людей", "джерелом їх рабства".

Основа основ суспільного договору - рівні права, обопільна користь, взаємодопомога. У "правильній" державі якобінців верховна влада належить всій нації, а нація є єдиним джерелом права і законності. Головна мета держави, найвищий закон для неї - всезагальне щастя. Істина і справедливість - єдине, чому слід вклонятись на цій землі. Публічну владу має поділяти велика кількість посадових осіб, залежних від народу, але не залежних одна від одної, щоб було забезпечено рівновагу важелів отримання у механізмі влади.

Державним ідеалом якобінців був політичний організм, який гарантував підданим священні права, державі - дієві закони, уряду - необмеженість влади. Громадянські права індивідів мали своїм джерелом невід'ємні природні права і повинні були їм цілковито відповідати.

Важливою основою громадянських прав є також потреби людини. Рівність у галузі прав обов'язково зумовлює рівність у користуванні суспільними багатствами. Ухвалення законів органом народного представництва не є кінцевим. їх повинна затверджувати вся нація, оскільки в іншому разі влада законів перетворюється "на приховану тиранію мізерної меншості над більшістю". Існуюче кримінальне право у Франції суперечить природному. Воно має ґрунтуватися на принципах відповідності і тотожності покарань вчиненим злочинам; неприйнятності жорстоких і ганебних покарань; захисті сімей злочинців від будь-яких переслідувань тощо. Саме такі принципи були взяті на озброєння течією криміналістів-філантропів.

Правові і політичні концепції якобінців викладено у Конституції 1793 р., яка складалась на основі Декларації прав людини і громадянина 1793 р. та Конституційного акта. В Конституційному акті стверджувалось, що Французька республіка єдина і неподільна, її народ є сувереном; закони ухвалюються шляхом безпосередньої демократії (первинними народними зборами по кантонах) і представницьким органом - Національними зборами; всі державні службовці і судді обираються виборцями на певний термін. Окрім законів, Національні збори мали видавати ще декрети, предметом регулювання яких були поточні оперативні питання. Встановлювалась жорстка процедура законотворення. Виконавча влада зосереджувалась у руках Виконавчої ради з 24 членів, яка майже цілком була підпорядкована Національним зборам і підлягала щорічній ротації наполовину. Судові функції покладались на мирові, третейські суди, кримінальні трибунали і вищий касаційний суд. їх мали переобирати кожного року. На місцях було передбачено розгалужену мережу виборної адміністрації. Конституція гарантувала всім громадянам рівність, свободу, безпеку, власність, свободу віросповідання, загальну освіту, державне забезпечення та інші права і свободи.

Попри конструктивність і гуманізм вчення якобінців, у ньому існували суперечливі міркування щодо шляхів і методів раціоналізації держави. Повалення деспотизму, на їх думку, можливе за умови режиму найжорстокішої диктатури за принципами: "Бажаючи надати багато добра одним, доводиться завдавати болю іншим", "Щоб не допустити пролиття потоків крові, треба пролити кілька її крапель". Такі принципи з розумінням революційної диктатури як "деспотизму свободи", що покладе кінець "загробному деспотизму", надовго стали знаменами і виправданням для прихильників жорстокого революційного терору. Впевненість вождів якобінців у тому, що "кілька своєчасно відрубаних голів надовго стримуватимуть ворогів суспільства і на цілі століття позбавлять велику націю від бідувань жебрацтва та жахів війни", призвела не лише до панування гільйотини у самій Франції, поразки революції, а й до фанатизму, кривавого терору в багатьох інших країнах. Суперечила раніше висловленим концептуальним переконанням якобінців і їх нова доктрина єдиновладного верховного народного трибуна, диктатора, "апостола вищих ідей", який повинен очолити повстання "незагнузданого і непостійного натовпу" та привести його до торжества справедливості.

За доби якобінської диктатури демократична конституція, ухвалена режимом, не діяла. її замінили десятки декретів із жорстокими санкціями за найменшу провину. Це стало органічною частиною суспільної політико-правової свідомості доби Великої французької революції. У симбіозі ліберальних, егалітаристських і авторитарних ідей гору взяло насилля. Верховенство права у революційному вирі поступилось царюванню примусу, терору нібито в ім'я декларованої свободи, яка відразу руйнувалась тиранією всеохопного правового нігілізму. Закономірними наслідками якобінської диктатури стали її повалення у 1794 р. іншим кривавим режимом - термідоріанцями і страта майже всіх якобінських провідників без слідства і суду, тобто їх методами, вже наступного дня.

Формально діяльність Якобінського клубу тривала: термідоріанці сподівались використати його терористичні гасла для ствердження вже своєї влади. Його нові лідери вчиняли спроби повернутись до демократичних традицій, висунувши новий лозунг: "Жодна асоціація не представляє народу; ніхто не може говорити і діяти від його імені". Проте за нових умов клуб втрачав популярність і 1794 р. був розгромлений угрупованнями "золотої молоді". Першу спробу відродити клуб під соціалістичними гаслами зробив Г. Бабеф у 1795 р., другу - його прихильники у 1799 р., наступні - революціонери наприкінці 40-х, на початку 70-х років XIX ст. Однак усі потуги були марними.

Велику популярність традиції клубу мали в угрупованнях російських якобінців, серед яких було багато українців. Якобінські ідеї заколоту, захоплення влади революційною меншістю і її диктатури були поширеними серед південних декабристів, петрашевців, у гуртках Зайчневського - Аргіропуло, прихильників "ходіння у народ", народовольських організаціях. Особливо активними були гуртки якобінців в Одесі та Києві - терористичні фракції партій "Народної волі", "Народного права" тощо. У XX ст. чимало якобінських терористичних гасел взяли на озброєння есерівські та більшовицька партії, радикальні політичні організації багатьох країн на всіх континентах. І на початку Ш тис. у Франції діє Якобінський клуб, а тероризм донині не викорінений на Близькому Сході, в Латинській Америці, Азії.

Державно-правові вчення Франції ХУП-ХУШ ст. сформували юридичний світогляд як альтернативу попередньому теологічному розумінню державно-правового розвитку і цим самим значно прискорили процес становлення буржуазного ладу з новим правопорядком, заснованим на гарантіях свободи підприємництва, формальній рівності перед законом, утвердженні громадянських прав і свобод індивідів.