Історія вчень про державу і право - Мироненко О.М. - Іммануїл Кант (1724-1804)

Один із фундаторів німецької класичної філософії, політичної і правової думки, автор праць "Критика чистого розуму" (1781), "Пролегомени" (1783), "Відповідь на запитання: що таке Просвітництво?" (1784), "Ідеї загальної історії з космополітичного погляду" (1784), "Основи метафізики моралі" (1785), "Критика практичного розуму" (1788), "Критика здатності до судження" (1790), "До вічного миру" (1795), "Метафізичні начала вчення про право" (1797), "Метафізичні начала вчення про чесноти" (1797) та ін. У цих творах Кант виклав основи німецької школи "суспільного договору", природних прав людини, правової держави, нормативізму, громадянського суспільства, свободи особи, співвідношення свободи, права і моралі, взаємовпливу моралі, права і держави, поділу влади, мистецтва політичного управління, зовнішньої політики.

Пріоритетне місце у політико-правовому вченні Канта посідає людина. Як істота емпірична вона підпорядковується закону причинності, як істота моральна - діє за законами категоричного імперативу. Кант сформулював три правила поведінки: "поводься так, щоб максими, якими керується твоя воля, могли стати принципами загального законодавства"; "поводься так, щоб ніколи не трактувати будь-яку розумну істоту, в собі чи в комусь іншому, лише як засіб, а завжди як мету"; "поводься зовнішньо так, щоб вільний вияв твоєї сваволі не заважав волі інших, відповідно до загального закову".

Метою людства Кант вважав свободу, громадянську рівність і справедливість, створення громадянського суспільства, тобто досягнення загального правового громадянського стану. Мета громадянського суспільства - щастя громадян, втілення принципу самоцінності кожної особистості; мета держави як "об'єднання великої кількості людей, підпорядкованих правовим законам", - торжество ідеї права. Категоричний імператив вимагає, щоб держава стала суто правовою організацією, де влада належить суверенному народові. Існує право природне і позитивне, публічне і приватне. Найхарактернішою ознакою права, яка відрізняє його від моралі, є примус, що застосовується державою для відновлення порушеної справедливості.

Форми політичного правління Кант поділяв на деспотичні, автократичні, аристократичні, демократичні і республіканські, надаючи перевагу автократії у вигляді абсолютної монархії за умов наявності "короля з великим злетом душі, який уміє загнуздувати себе справедливістю". Водночас мислитель обґрунтовував і можливість республіки. Саме цю модель згодом стали називати "кантівським еквівалентом правової держави". Демократія для Канта є складною формою політичного правління. Перехід від абсолютної до конституційної монархії бажаний, але тільки за умов мирного реформування і дарування народові основного закону самим монархом (октройована, тобто дарована згори конституція). Поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову повинен здійснюватися за принципом координації зусиль усіх її гілок, а не за принципом стримувань і противаг. Кант був переконаний у необхідності забезпечення в системі поділу влади верховенства її законодавчої гілки.

У сфері міжнародної політики і права Кант обґрунтовував принципи недоторканності кордонів, територіальної цілісності, невтручання у внутрішні справи інших держав, правомірності лише оборонних війн, неприпустимості застосування жорстоких засобів ведення бойових дій, брутального поводження з військовополоненими, шпигунства, таємних убивств, пограбування мирного населення тощо. Виходячи з права народів на вічний мир, філософ висунув ідею нейтралітету, обстоював право коаліцій, право гарантій у міжнародних відносинах.

Філософ сформулював концепцію світового союзу незалежних правових держав. Такий союз, вважав він, мав бути охоронцем свободи і незалежності суверенних держав, гарантом вічного миру. Свій союз Кант називав "державою народів", "федерацією вільних держав". Йшлося не про світову республіку чи світову імперію, а про співтовариство, конфедерацію вільних і незалежних держав, яку в будь-який час можна було б розпустити. Кант однозначно і послідовно обстоював, з одного боку, ідею єдності роду людського, а з іншого - принцип самовизначення і рівноправності народів, рішуче заперечуючи ідею світового державного утворення та космополітичного устрою суспільства.

Кант запропонував також ідею права всесвітнього громадянства. Під ним він розумів право кожної людини на перебування у будь-якому куточку земної кулі, а також на гостинність місцевого уряду і народу. Обґрунтовуючи доцільність запровадження такого права, Кант зазначав, що тісне спілкування між народами землі розвинулося настільки, що порушення права в одному місці відчувається повсюдно. При цьому він не протиставляв право всесвітнього громадянства праву державного громадянства, якого і не заперечував.

Філософські і правові погляди Канта справили вагомий вплив на розвиток системи гуманітарних знань, зокрема теорії держави і права. В Україні ще за життя Канта перекладено російською мовою його "Основи метафізики моралі" ("Кантовы основы метафизики морали", 1803). Деякі вітчизняні філософи спочатку полемізували з Кантом (П. Лодій, І. Лаврівський та ін.), але згодом стали його прихильниками. В. Довгович із Закарпаття майже відразу після смерті Канта написав про нього двотомну працю латинською мовою. Послідовними неокантіанцями були М. Туган-Барановський, Б. Кістяківський та інші українські вчені.