Історія вчень про державу і право - Мироненко О.М. - Михайло Щербатов (1733-1790)

Правознавець, історик, державний діяч. Вчення про державу і право він виклав у працях "Про необхідність і корисність градських законів", "Різні роздуми про правління", "Проекти і голоси, подані від депутата ярославського дворянства князя М. Щербатова у комісію для укладення проекту Нового уложення", "Статистика у міркуванні Росії", "Розгляд про хиби і самовладдя Петра Великого", "Подорож до землі Офірської п. С, ізвецького дворянина", "Міркування про законодавство взагалі", "Міркування про смертну кару", "Розмова про безсмертя душі", "Розгляд про життя людське", "Про користь недоліку", "Про ушкодження моралі у Росії", "Лист до одного приятеля" та ін.

Методологічною основою вчення М. Щербатова було природне праворозуміння і договірне походження держави, раціоналістичний (раціоналістично-індивідуалістичний) прагматизм, хоча він інколи робив закиди на адресу раціоналістичної, у т. ч. і російської, філософії. Державно-правові^концепції М. Щербатова ґрунтувалися на античних доктринах та працях Дж. Локка, Д. Юма, Ш.-Л. Монтеск'є, І. Тимофеева, Г. Міллера, А.-Л. Шлецера, Ч. Беккаріа, англійських "Habeas corpus act" і протиставлялись теоріям абсолютної чи освіченої монархії, зокрема Ф. Прокоповича. У додержавному стані, на думку Щербатова, люди були рівними "у дикунстві" від природи, оскільки всі є благородними братами, тобто синами єдиних праотців - Адама, а згодом і Ноя. Однак сама природа заклала фундамент нерівності індивідів за розумом, силою, здібностями, доблестю, працездатністю, що закріпилося у наступних поколіннях. Саме така нерівність призвела до "уприроднення" права приватної власності і "потомственного благородства". Виокремлювалась каста начальників, які й нащадків своїх із дитинства привчали "владарювати і управляти". На певному етапі розвитку люди уклали договір про утворення держави з метою посилення особистої безпеки.

Найдавнішим, за Щербатовим, є монархічне державне правління, яке має своїм природним джерелом владу батьків-патріархів у сім'ї і над родом. За договором вони перетворились на царів народу за обранням чи за народженням, стали покровителями, захисниками і суддями підданих-дітей. Суперечки між окремими родами-царствами і непоступливість "начальників родів" один одному призвели до виникнення вельможної (аристократичної) форми державного управління, за якою "влада довірена певній кількості людей, відмінних за гідностями і роками". Така форма державного правління теж с прийнятна і має своєю правовою основою договір, але з часом вельможі (Брут, Цинциннат, Павл Емілій, Фабій, Марцелус та ін.) почали зловживати владою, плести інтриги між собою, встановлювати непосильні податки і збори, що спричинило появу на політичній арені третього різновиду - демократії, або народного правління як "мучительства вельмож підлим народом", що "властителем і правителем себе вчинив".

Демократія, на думку Щербатова, теж не суперечить ні природному праву, ні договору, але відкриває простір владування для "людей блискучих" і водночас "лукавих, пронирливих, себелюбивих", як Сулла, Перікл, Цезар, Кромвель та ін. Підриває основи демократії ще й те, що любов народу, як і його ненависть, змінюються на свою протилежність дуже швидко і часто. Абсолютно неприйнятним для Щербатова є самовладдя (тиранія, деспотія).

При укладенні договору індивіди поступаються меншою частиною своїх особистих природних прав. Вибір форми державного правління залежить від величини території держави, клімату, родючості ґрунту, кількості населення, рельєфу місцевості, характеру сусідніх держав тощо. У свою чергу, форма правління виховує і відповідні типи людей: за монархії вони честолюбні, за аристократії - горді і черстві, за демократії - "смутолюбні", за тиранії - підлі й ниці. Однак в історії не існувало "у чистому вигляді" жодної з цих форм державного правління, оскільки "монарх не може правити без вельмож, вельможі не можуть правити без начальника і без народу, ані народ без начальників сам себе управляти".

Із сучасних йому держав мислитель тільки Францію і Росію вважав справжніми монархіями, Англію і Голландію - республіками, а Швецію, Польщу та Венецію - аристократіями. Його власний ідеал - обмежена конституційна монархія з поділом влади і визначенням компетенції кожної з її гілок в "основному законі для охорони життя, честі, маєтностей і спокою своїх громадян". Влада монарха жорстко обмежена вищим дворянством. Він не має права оголошувати війну, укладати мир, встановлювати податки, самостійно ухвалювати закони. Ухвалення законів належить до компетенції Вищого правительства (парламенту), яке складається із представників дворянства, купецтва і міщан, але за умови збереження повного панування дворянства. Воно є "закритим станом", вступ до якого заборонений, незважаючи на заслуги індивіда. Дворянство забезпечує собі абсолютну перевагу і в кожній із п'яти палат (департаментів) Вищого правительства. До палат кримінальних, морських, сухопутних, іноземних справ обирають лише дворян, а до палати державних прибутків та палати торговельних справ в обмеженій кількості допускають представників купецтва і міщанства. Інакше кажучи, парламенту належала не тільки законодавча, а й вища судова влада. У проекті Щербатова кожний суд має сім виборних суддів, із числа яких вже самі судді щорічно обирають головуючого. На місцях державні справи перебувають у віданні наділених широкими повноваженнями обласних представницьких (із дворян і купецтва) органів самоуправління.

Життя і побут громадян (навіть дворянського стану) у державі Щербатова, де у повній власності панів перебувають абсолютно безправні раби, суворо регламентують закони. Влада значно збільшує кількість шкіл, де всі діти зобов'язані вчитися. Обов'язкову військову повинність відбувають у спеціальних військових поселеннях (це ще задовго до аракчеєвщини). Релігія набуває суворо утилітарного призначення - "охранєнія порядка, тиші і спокою", а тому всі священнослужителі отримують поліцейські чини. Правила, встановлені Щербатовим для всіх центральних і місцевих органів державної влади, пронизані дріб'язковими деталями, казенщиною і формалізмом. Ретельно виписані ним і норми для монарха: він очолює виконавчу владу, позбавлений будь-яких зовнішніх символів і церемоній ("царя прикрашають тільки добрі діяння") і за порушення законів може бути навіть кинутий до в'язниці. При монархові на постійній основі діє Рада вельмож, яка збирається для вирішення найважливіших питань державного життя. Офіційну оцінку діяльності царя дають через 30 років після його смерті як результат всенародного обговорення.

Закони Щербатов поділяв на три різновиди: божественні, природні та позитивні (політичні, цивільні, "градські"). Позитивні повинні цілком відповідати букві і духу перших двох, а природні - божественним. На погляд мислителя, абсолютно суперечить божественному праву закон, що зобов'язує священиків писати доноси властям на тих, хто сповідувався, а закон, який уможливлював торгівлю кріпаками, не відповідає праву природному, тобто є неправедним. В ідеальній державі Щербатова законопроекти складає компетентна комісія, а після ухвалення парламентом їх публікують у "Книзі законів", яка двічі підлягає всенародному обговоренню - у "початковій та удосконаленій" редакціях, і є обов'язковою для вивчення в усіх школах. Неопублікований закон не можна вважати чинним. Верховним "хранилищем" законів у Росії є Урядовий (рос. "Правительствующий") сенат. Оскільки територія імперії величезна, поселення на ній розкидані, клімат суворий, народ "з грубими норовами", які "найміцнішої вуздечки потребують", російські закони повинні бути значно жорсткішими, ніж в інших державах, щоб правопорядок "суворістю покарання підтримуваний був".

Щербатов детально виписав процедуру складання тексту законів. Закони повинні враховувати політичну ситуацію в суспільстві, майновий стан індивідів, бути чітко сформульованими, спрямованими на запобігання злочинам і забезпечення майнової та особистої безпеки. Мислитель впевнений, що "немає нічого шкідливішого від поганих законів", оскільки вони несуть народу "злополуччя". Пристойність законів забезпечує спеціальна Комісія для тлумачення і виправлення законів та державна посада Законодавця, який має бути високоосвіченим, мудрим, милосердним, твердим, обізнаним у "давніх узаконеннях країни", вміє передбачати наслідки дії закону, має "глибоке знання серця людського" та "владичеської схильності своєї нації".

Особливу увагу приділяв Щербатов системі судочинства і принципам правосуддя, зокрема відкритості, гласності, участі захисників у процесі, можливості та внормованості порядку оскарження вироків тощо. Він осуджував вільне тлумачення закону суддями і вимагав від них точного дотримання букви і духу законів при розв'язанні справ. А звідси випливає ще одне правило законотворення Щербатова: закон повинен бути не тільки чітко, коротко і зрозуміло сформульований, а й однозначний, щоб "ущербні судді не знайшли можливості його тлумачення для здійснення неправосуддя ".

Мислитель пропонував також "щорічно друкувати в оригіналі всі справи", розглянуті у суді. Вироки, на його думку, мали бути милосердними, а покарання - "відповідні природному і божественному праву, тобто співмірні злочину". Але за жодних умов вони не мали давати "надмірних послаблень", які дарують життя "батьковбивцям, розбійникам, смертовбивцям". Безумовній смертній карі, за Щербатовим, підлягають бунтівники, державні зрадники, батьковбивці, мужевбивці, женовбивці, а також особи, що вчинили будь-яке навмисне вбивство. Ті, хто під виглядом милосердя не чинить кари, то сам стає винним у смерті всіх, кого ці помилувані розбійники вбили. До навмисного вбивства мислитель прирівнював і хабарництво суддів. За вбивство без попереднього умислу, здійснене вперше, і вбивство матір'ю щойно народженої дитини Щербатов пропонував покарання у вигляді кількох років позбавлення волі. Його рішучою вимогою було також здійснення смертної кари без мордування.

Вагомим є внесок Щербатова в науку історії держави і права, зокрема української. Коли імператриця допустила його до найціннішого придворного зібрання матеріалів та документів московського архіву іноземної колегії, він опублікував "Царственну книгу" (1769), власноручно виправлену Петром І "Історію шведської війни" (1770), "Літопис щодо багатьох заколотів" (1771) і збірник документів "Царственний літописець" (1772).

Паралельно Щербатов працював і над власною "Історією Російською від найдавніших часів", перші два томи якої завершив у 1769 р., а останні видано вже після його смерті. Незважаючи на те що навколо цієї праці протягом двох століть не вщухають суперечки щодо окремих її недоліків (фактичні помилки, слабке знання давньої етнографії, відсутність стрункості викладу матеріалу, нагромадження дрібниць тощо), Щербатов зробив значний крок уперед у обробленні літописів: запровадив до обігу нові важливі документи, у т. ч. Воскресенський звід, синодальний список Новгородського літопису XIII і XIV ст., давньоруські духовні і договірні грамоти князів, дипломатичні пам'ятки тощо.

Щербатов увійшов в історію право - і державознавства як фундатор російського дворянського конституціоналізму, теоретик парламентаризму і основ законотворення, дослідник еволюції давньоруської і середньовічної російської держави і права. Його вчення справили вплив на російських і українських дворянських революціонерів-декабристів, С. Десницького, Я. Козельського, М. Сперанського, М. Карамзіна, О. Герцена, С. Соловйова, В. Іконнікова та ін.