Історія вчень про державу і право - Мироненко О.М. - 5.9. Державно-правові вчення українських мислителів у Росії

Вагомий внесок у державно-правову думку Росії зробили мислителі, які народилися й виросли на українській землі, однак із різних причин переїхали жити і працювати переважно у Москву і Петербург. їхні ідеї і праці сягнули світового рівня, і Україна, як і Росія, має повне право вважати цих мислителів своїми. До того ж тенденція щодо успішної реалізації наукового потенціалу українців на російських теренах простежується від XVII ст. до наших днів.

Стефан Яворський (1658-1722)

Мислитель і церковний діяч. Його перу належать трактати, проповіді, віршовані твори: "Філософське змагання..." (1691), "Виноград Христов..." (1698), "Слово на прокляття Мазепи" (1709), "Візьми мя, Боже, вопіє Росія..." (1710), "Риторична рука" (1712), "Каміньвіри..." (1715), "Знаменіє пришестя антихриста..." (видано у 1748) та ін.

Тривалий час Яворський активно підтримував державно-правові реформи Петра І, його авторитаристські прагнення до управління державою, заперечував ідею незалежності України, різко осуджував І. Мазепу, пропагував станову нерівність. Суспільство у державі Яворського поділене на чотири колеса: колесо князів, вельмож, бояр і царських родичів; колесо військових; колесо священнослужителів; колесо селян-землеробів, міщан, купців, художників, ремісників. Самодержавна влада, прибічником якої був митрополит, тримається на перших трьох колесах, а четвертим - "скриплячим, ледачим і скиглячим" він не переймався. Царя Яворський закликав панувати над тілом людини, а церкві надати можливість контролювати душу.

В останні роки життя Яворський став жорстким опонентом імператора, а також земляка Ф. Прокоповича, "протестантських ухилів" якого він не сприймав. Однак проти державного і церковного реформування виступав він у прихованій формі. Відвертіше осуджував протестантизм, особливо лютеранство. По смерті Яворського його твір "Камінь віри" викликав гострі суперечки у Європі. Цей твір розцінювали як "односторонню реакцію проти реформації" (М. Грушевський). Критикували його і православні богослови, але серед католиків він здобув схвалення. Свою велику бібліотеку Яворський заповів Ніжинському монастирю на Чернігівщині.

Феофан Прокопович (1681-1736)

Проповідник, реформатор церковного права в Російській імперії, богослов, філософ, історик, математик, релігійний та політичний діяч, мислитель, письменник. Свої правові і політичні погляди виклав у полемічних творах і трактатах, написаних російською мовою у 1704-1730 рр.: "Епінікіон", "Правда волі монаршої", "Розшук історичний", "Слово про царську подорож за кордон", "Слово про владу і честь царську", "Передмова до Морського статуту", "Богословські твори", "Слова і промови повчальні, похвальні і поздоровчі", "Трактат про паї", "Міркуванняпро безбожжя", "Коротка повість про смерть Петра Великого, імператора Російського", "Історія про обрання і вошестя на престол... Анни Іоанівни, самодержиці всеросійської" та ін.

Правові і політичні ідеї Прокоповича стали ідеологічною основою державних реформ Петра І. Концептуальним історичним підґрунтям цих ідей були вчення Анаксимена, Геродота, Фукідіда, Аврелія, Лукіана та інших античних авторів, теологів та гуманістів Ренесансу; філософським фундаментом - теорії Ж. Бодена, Р. Декарта, Ф. Бекона, Дж. Локка, Г. Галілея, Н. Коперника; юридичною і політичною базою - ідеї Г. Гроція, Т. Гоббса, С. Пуфендорфа та ін.

Прокопович був переконаним прихильником природно-правової доктрини (з деяким теологічним забарвленням) та ідеї суспільного договору. Першим у Росії він порушив проблему походження держави. Обґрунтовуючи існування природних прав людини та інших природних законів, мислитель не погоджувався з Гоббсом в тому, що людина від природи зла і перебуває у стані війни всіх проти всіх. Людину перетворювали на "неприборкуваного звіра" тільки ті війни, які вдалося подолати завдяки здоровому глузду самої людини і сприянню Бога.

На думку вченого, найважливішим природним даром індивіда є совість, яка змушує його творити добро. Зло, зовнішні супостати, внутрішні лиходії, здоровий глузд людей і замисел Бога змусив їх згуртуватися, шукати порятунку шляхом передавання своїх прав тим, у кого влада. Основне завдання держави - охороняти природні права людини, насамперед право на земне щастя, гарантувати їй свободи і вольності, охороняти природні закони: боятися Бога, боронити своє життя, бажати незгасності роду людського, не вчиняти іншому, чого собі не бажаєш, поважати батька й матір. Головний обов'язок громадян - "свято берегти повеління і устави государя, безперечно підпорядковуватись монархові і дотримуватись законів, які творить самодержець для "темної маси", в ім'я "всезагального блага".

Політичним ідеалом Феофан Прокопович вважав абсолютну спадкоємну монархію на чолі з освіченим монархом-самодержцем, якому підпорядковуються всі, у т. ч. і церква. Природна рівність людей не веде до їх соціальної рівності в суспільстві, але соціальні біди (жебрацтво, злодійство тощо) можна усунути шляхом подолання неуцтва й насадження освіти.

Основою теорії держави і державотворення, всіх правових конструкцій, на думку Прокоповича, повинен бути "здоровий природний глузд". За задумом Бога, вільний і незалежний від природи народ один раз вирішив передати владу монарху і за жодних умов не може її ні відібрати, ні обмежити, ні критикувати у будь-який спосіб. У зв'язку з цим монарх стоїть над законом, творить верховний суд над підданими, сам є непідсудним і видає беззаперечні повеління. Окрім монархії, вважає мислитель, існують ще й аристократія, демократія та "змішана держава", але вони не витримали випробування історією і є непридатними і неприйнятними для Росії. Монархію, у свою чергу, Прокопович поділяв на виборну і спадкову. Виборна монархія не може бути стабільною державою, а тому найкращою її формою є монархія спадкова, яка має лише один недолік: спадкоємцем трону обов'язково стає старший син самодержця, але він може бути нездібним до управління державою. Тому монарх повинен заздалегідь призначити свого наступника з представників свого роду, а той - ретельно готуватись до царювання.

Стосовно церкви, за Прокоповичем, одноосібна влада є неприйнятною, і найкращим органом управління має бути "соборний уряд, де питання розв'язують уми багатьох і що одному недоступне, то доступне іншому, а чого не побачить інший, то третій побачить". Такий "колегіум з найвільнішим духом у собі" обстоював Прокопович і для правосуддя.

Після смерті Петра І філософ швидко переорієнтувався на услужіння Анні Іоанівні, відступив від багатьох власних реформаторських поглядів, рішуче осудив "верховників" і став жорстким консерватором, що налаштувало проти нього староцерковну партію. Позиціями щодо піднесення науки, впровадження раціоналізму, ствердження "просвіченого деспотизму" Прокопович не поступався. І в останньому своєму творі, присвяченому імператриці, він писав: "Руський народ такий є від природи своєї, що тільки самодержавним володарюванням хранимий бути може. А якщо якесь інше правило володіння сприйме, утримуватись у цілості і добробуті аж ніяк не зможе".

Отже, Феофан Прокопович був не лише натхненником і реформатором церковного права в Російській імперії, а й засновником теорії освіченого абсолютизму, яку після нього розвивали багато російських і українських просвітителів. Помітна роль його і в піднесенні релігійної і світської освіти (праці "Перше повчання отрокам", "Буквар"), започаткуванні раннього класицизму в українській літературі, підготовці мовної ломоносівської реформи у російській літературі, революційному перетворенні церковних проповідей на засіб правового та політичного виховання населення тощо.