Історія вчень про державу і право - Мироненко О.М. - Пилип Орлик (1710-1742)

Державний діяч, гетьман Війська Запорозького в еміграції. Увійшов в історію як один з авторів та ініціаторів Конституції Пилипа Орлика (1710), інструкцій українським делегаціям на переговорах з Кримським Ханством (1710) і Оттоманською Портою (1711) та інших творів.

Проект Конституції Пилипа Орлика започаткував український конституціоналізм як політико-правову думку. У Конституції було здійснено спробу узагальнити суспільно-політичний устрій козаччини на основі державницьких традицій пращурів українства та політичного досвіду Запорозької Січі, досягнень західноєвропейської політико-правової думки. Конституція свідчить про небажання України бути чиєюсь колонією. Починалась вона урочистою декларацією, що "Україна з обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування". Певною мірою вона ґрунтувалася на ідеї поділу законодавчої, виконавчої та судової влад. Законодавча влада мала належати Раді, членами якої були полковники зі своєю старшиною, сотники, "генеральні радники від усіх полків та посли від низового Війська Запорозького" . Рада повинна була збиратися тричі на рік - на Різдво Христове, Великдень та Свято Покрови, а також за рішенням гетьмана, якому належала виконавча влада. Суд також мав діяти незалежно, гетьман не повинен був сам карати або милувати. Це право належало Генеральному Суду.

У Конституції було окреслено політичні контролюючі функції гетьмана щодо адміністрації, тобто нагляд за тим, щоб державні посади не заміщувались за хабарі, а також виписано політичні контрольні прерогативи Генеральної військової ради стосовно гетьмана з метою запобігання порушенням прав і свобод людини. Однак проекти гетьмана на території Гетьманщини чинності не набирали, а його ідеї про радикальну зміну конституційного статусу України і віддання її під протекторат чи то Швеції, чи то Туреччини, чи то Криму, чи то Польщі народом, "хворим" на синдром ненависті до всіх можливих його господарів, були рішуче відкинуті. Що ж стосується Конституції, то вона була перейнята ліберальним і демократичним духом, що ставить її в один ряд із найцікавішими пам'ятками політико-правової думки тогочасної Європи.

Ініціатори державотворчих ідей

Друга половина ХУП-XVIII ст. в Україні є періодом активного обґрунтування державотворчих ідей. Серед найвидатніших постатей, які працювали у цьому руслі, були Ю. Немирич, Г. Граб'янка, С. Величко, І. Хмельницький.

Юрій Немирич (1612-1659) є автором низки праць з історії й теології, зокрема латиномовної "Розвідки про Московську війну" (1632), в якій він зіставив політичний устрій Московської і Польсько-Литовської держав. В історію української державно-правової думки він увійшов як творець концепції Великого князівства Руського, автор проекту Галицького договору 1658 р. і Маніфесту українського уряду до європейських держав.

Важливе значення для державно-правової думки України має ініційований Немиричем Гадяцький договір, який передбачав відокремлення України від Московської держави. Згідно з цим договором, у межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств мало утворитися Велике князівство Руське як одна із частин федеративної держави з Польщею і Литвою під егідою спільно обраного короля. Князівство мав очолювати пожиттєво обраний українським населенням гетьман, якого затверджував на посаді король. Намічалося запровадити судовий трибунал з діловодством українською мовою, державну скарбницю і власну грошову одиницю. Договір передбачав наявність українського війська, самостійної православної церкви, урівняної в правах із рим о-католицькою.

Григорій Граб'янка (? - прибл. 1738) - автор прозового твору з літописними елементами, який увійшов в історію як "Літопис Граб'янки". Цей твір, складений 1710 р. (вперше опублікований 1793 р.), є видатною пам'яткою історичної та політико-правової думок XVIII ст. У ньому автор обстоює ідею необмеженої монархії на чолі із справедливим, мудрим правителем, який поважає права своїх підданих і права "земель". На думку мислителя, сильна монархічна влада є гарантом запобігання анархічним тенденціям, проявам насильства, порушенню прав громадян.

Характеризуючи народне життя, автор виходить із того, що вільним є той народ, який виробив власну систему управління. Граб'янка обстоює українську автономію на чолі з гетьманом, якого обирає рада старшин і який підпорядковується безпосередньо монарху. Основними загрозами для українського державотворення Граб'янка вважає застосування прямої демократії, характерної для Війська Запорозького, а також мусульманську експансію. Найголовнішим досягненням автора є обґрунтування етнічної окремішності українців, козацької державності.

Літопис Г. Граб'янки став основою пізніших пам'яток української історичної та політико-правової думок: "Розмов Великоросії з Малоросією..." С. Дівовича, "Героїчних віршів" Іоанна, "Історії русів" та ін.

Самійло Величко (1670 - після 1728) - письменник і літописець, автор найбільшого історико-літературного твору XVIII ст., який описує події 1648-1700 рр. в Україні (вперше виданий в 4-х т. у 1848-1864 рр.). Величко був прихильником монархії, обмеженої станово-представницькими органами. У монархові він вбачав справедливого і милосердного намісника Бога на Землі. Відносини монарха з підданими мали бути затверджені взаємною присягою. Розглядаючи гетьманську владу як найвищу для українських станів, Величко обґрунтував необхідність її обмеження на користь козацьких представницьких органів.

Оцінюючи національно-визвольну війну українського народу та її результати, автор не бачив альтернатив перебуванню України під владою монарха. Він більше переймався проблемою збереження прав українських станів, до яких зараховував право на самоврядування та використання податкових коштів на місцеві потреби. Найбільшою загрозою існуванню Війська Запорозького Величко вважав не зовнішню, а внутрішню, тобто громадянську війну, до якої підштовхують честолюбство, користолюбство та схильність українців до розбрату.

Іван Хмельницький (1742-1794) збагатив право - і державознавство багатьма працями: "Міркування про основи філософічні" (1762), "Роз'яснення онтологічного принципу" (1762), "Спростування на одне міркування Шлегеля" (1765), "Міркування про рабство за законом природним і правом всенародним" (1766), "Філософське дослідження рабства" (1767), "Дослідження проблеми: чи вищий Бог як єдина безкінечність земного буття" (1767) та ін.

Як правознавець-філософ і активний діяч Уложенної комісії Катерини П, сучасник Григорія Сковороди і опонент І. Канта Хмельницький зосереджував увагу на обґрунтуванні принципів управління державою. Ідучи у фарватері право - і державорозуміння Монтеск'є, відмежовував державу від громадянського суспільства, поділяючи його на дворянство, громадянство і рабів. Головне завдання держави він вбачав у забезпеченні управління двома першими станами і запобіганні розростанню стану рабів.

Перу Хмельницького належать також переклади з німецької мови змістовних праць "Світло зриме в обличчях", "Коротка Енциклопедія, чи Поняття про всі науки і художества ","Величність і розрізнення у царстві єства та норовів за статутом Зиждителя". Ці переклади витримали декілька перевидань у Петербурзькій академії наук і були популярними на юридичних факультетах університетів ще й у XIX ст.